Доступність посилання

Наприкінці березня 2016 року в «Кримському федеральному університеті» відбувся круглий стіл, головна мета якого полягала у «визначенні ролі й місця Криму в зміцненні єдності Російської нації, етнокультурний розвиток народів у рамках реалізації основних напрямків Стратегії державної національної політики до 2025 року» (стилістику джерела збережено).

Під час своєї доповіді член «експертно-консультативної ради при голові Криму», керівник організації «Центр інформаційних і соціальних технологій розвитку міжнаціональних комунікацій у Республіці Крим» (ЦІСТ, колишній «Всеукраїнський інформаційно-культурний центр») Микола Кузьмін (не плутати із засновником Українського культурного центру Криму Леонідом Кузьміним) пройшовся по найбільших етнічних групах півострова. По деяких – навіть проїхався.

На думку Кузьміна, кримські українці, виявляється, самі винні, оскільки «звикли спиратися на державу, якої не стало»

На думку Кузьміна, така «яскрава історична подія», як «возз'єднання Криму з Росією», призвела до «трансформації транснаціонального ладу» (цікавий перл від кандидата філософських наук) життя кримчан. Зокрема, за його словами, навесні 2014 року українці Криму опинилися у стані розірваності між державою, культурою та етнічністю. Не погодитися з цим неможливо. Проте причину цієї «розірваності» Кузьмін бачить зовсім не в «яскравій події» дворічної давнини: кримські українці, виявляється, самі винні, оскільки «звикли спиратися на державу, якої не стало».

Питання: куди ж поділася держава, яку українці визначають як свою етнічну батьківщину і яка вже понад рік у кримській пресі не називається прямим чином на ім'я, тільки з додаванням епітетів «суміжна», «сусідня», «іноземна» або взагалі «ворожа»? Справді, вже два роки медіаресурси з антиукраїнського пулу наполегливо повторюють мантру «Украины больше нет», підкріплюючи її «фактами» про те, що «Крым сам ушел в Россию, а ополченцы сражаются за свободу Новороссии». 4 квітня голова уряду Росії Дмитро Медведєв заявив, що в Україні ніколи не було не тільки промисловості, а й держави. Задовго до цього, 18 березня 2014 року, президент Росії Володимир Путін у своїй «кримській промові» розповів про «відсутність» України як держави в іншій формі: «Легитимной исполнительной власти на Украине до сих пор нет, разговаривать не с кем. Многие госорганы узурпированы самозванцами, при этом они ничего в стране не контролируют, а сами часто находятся под контролем радикалов. Даже попасть на прием к некоторым министрам нынешнего правительства можно только с разрешения боевиков Майдана». У своєму нещодавньому дослідженні професор міжнародного права Лаурі Ханнікейнен і доктор Теро Лундстедт із Гельсинкського університету означили, м'яко кажучи, як такі, що не відповідають істині, твердження російської влади про те, що будь-які укладені з Україною угоди можна зневажити, оскільки замість неї навесні 2014 року виникла «інша, фашистська держава». На думку фінських учених, навіть повалення влади ніяк не впливає на дотримання міжнародних угод. Можливо, комусь це і здається дивним, але у світовому співтоваристві мало хто вважає, що владу в Україні захопила «нацистська хунта»: керівників держави приймають на перемовинах високого рівня без погодження з «бойовиками Майдану», та й з карт Україну поки що ніхто не стер.

Людина, яка займається у Криму «розвитком міжнаціональних комунікацій», звинувачує кримських українців у тому, що вони не опановують і не використовують ті можливості, які начебто відкрила перед ними Росія

Повернімося до доповіді Миколи Кузьміна. Людина, яка займається у Криму «розвитком міжнаціональних комунікацій», звинувачує кримських українців у тому, що вони не опановують і не використовують ті можливості, які начебто відкрила перед ними Росія. Причину громадський діяч бачить передусім в «особистих якостях цих людей».

Справді, ми не завжди здатні віддячити нашій «новій батьківщині» за безліч можливостей, що відкрилися перед нами. Наприклад, навчати наших дітей аж трьома державними мовами: хочете – російською, можна й російською, або взагалі російською. Теле- й радіопередачі, а також газети до наших послуг теж на будь-який вибір: хочете – переглядайте російські телеканали, а хочете – переглядайте телепрограми з Росії, ні в чому собі не відмовляйте. Навіщо нам інтернет-видання з України, суцільно «бандерівські» й «екстремістські», якщо є такі достовірні й неупереджені джерела інформації, як Lifenews, Russia Today та «Вести с Дмитрием Киселевым»? До всього іншого, нещодавно нам подарували можливість почепити на свої автомобілі реєстраційні номери, з якими залишити межі Криму вкрай проблематично, якщо не сказати – неможливо. Однак таку турботу ми не часто оцінюємо належним чином. Такі вже в нас «особисті якості», що з нас узяти.

Блокування українських теле-, радіопередач, газет і сайтів «на непонятном языке» (іншими словами – «зачистка украинских СМИ как класса»). Розформування українських шкіл, класів і творчих гуртків. Утилізація українських книжок. Процес відбирання храмів в українських церков, що триває. Заборона навіть на українські пісні у кримському радіоефірі. Демонтаж українських пам'ятників і загроза знесення чергових. Обшуки в українських культурних організаціях, арешти за українську символіку, в'язничні терміни за проукраїнські пости в соцмережах та побиття (часом з летальними наслідками) за українську мову. Все це в Миколи Кузьміна набуває легкої і невимушеної форми: «істотні зміни в ладі життя національно-культурних спільнот Криму, який склався раніше». Справді, суттєвіше нема куди. Хіба що тільки чергові голодомори чи ГУЛАГи.

Також Микола Кузьмін зазначив, що під час перепису населення Криму, який проводився восени 2014 року вже в «російських» реаліях, представники мішаних (можливо, українсько-російських) родин озвучували національну приналежність «не на користь українського коріння». Порівняно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українців у Криму поменшало на 30%: такі дані можуть свідчити про можливий етноцид. Не кожен знайшов у собі сили виступити на захист «українського коріння», коли у свідомості соціуму пропаганда розпеченим залізом по живому провела знак рівняння між поняттями «українське» і «вороже».

У медіапросторі можна зустріти чимало людей, які чи не щодня вибухають критикою на адресу злочинної, недолугої, продажної (список епітетів регулярно доповнюється) влади

Можливо, саме тому в проукраїнському кримському середовищі так широко останнім часом розвивається особлива форма «стокгольмського синдрому». Зокрема, в медіапросторі можна зустріти чимало людей, які чи не щодня вибухають критикою на адресу злочинної, недолугої, продажної (список епітетів регулярно доповнюється) влади. Ясна річ, української. Дехто навіть примудряється присвячувати цій темі кілька десятків тисяч знаків на тиждень. Про вплив на своє життя з боку мудрих і сонцеликих «вождів революції» на кшталт Аксьонова та Константинова (не кажучи вже про верховного жителя Кремля) ці люди воліють не розводитись, хоч і декларують проукраїнські переконання. Пропозиції перебратись на територію, контрольовану українською владою, і безпосередньо впливати на вирішення проблем, які часом виникають внаслідок її дій, ці люди реагують доволі гостро, відповідаючи лайкою, докорами, звинуваченнями і запевненнями у своїй «місії» зі збереження «українського світу» на півострові. Іноді все-таки деякі кримські українці відвідують материкову Україну, при цьому розповідаючи, як усе добре в Криму, і до чого Україну довів «злочинний режим внутрішньої олігархічної окупації», на який обов'язково потрібен «третій майдан». Справді, кримським українцям з кожним днем дедалі складніше зберігати лояльність до української влади, і не в останню чергу винна в цьому вона сама. Проте виглядає дивно, коли люди щодня нещадно критикують українську державу з-за «поребрика», який два роки тому проліг по лінії Перекопу і був підкріплений новітньою військовою технікою та зброєю. Та й на російську зарплатню чи пенсію якось легше неньку бити.

Деякі кримчани з проукраїнською позицією все-таки перебираються на материкову Україну: зазвичай цьому сприяють бесіди з російськими силовиками. При цьому вони стають патріотичнішими за найпатріотичніших патріотів, однак їхній патріотизм не дозволяє їм стулити докупи бодай пари слів українською мовою. До істинних винуватців небажаних змін у своєму житті вони зазвичай претензій не мають: у всіх негараздах винна виключно недолуга, продажна, злочинна і т. і. українська влада, боротьбі з якою вони присвячують весь свій вільний час. Дехто з них плекає надію повернутися до Криму, коли він стане українським, але при цьому матиме статус «незалежної кримськотатарської держави» (як ці поняття корелюють – збагнути важко). Надто ж патріотичні, прикриваючись козацькими вусами, оселедцями та кримсько-українською символікою, щодо української держави демонструють просто-таки деструктивні слова і вчинки, причина яких не до кінця зрозуміла – чи то елементарне невігластво, чи то якась латентна українофобія, чи то, знов-таки, банкноти з двоголовим орлом, чи то все й одразу. При цьому звинувачення на адресу таких людей у співпраці з російськими спецслужбами обертаються всенародним галасом про «жертв режиму». Хоча декого з цих «жертв» не зайве було б запитати, на яких умовах вони безперешкодно залишили Крим навесні 2014 року, і куди потім зникли ті люди, з якими вони перед цим контактували на проукраїнських заходах.

Буквально під час підготовки цієї нотатки в мережі трапився пост від кримського журналіста-перекинчика Олега Крючкова на цю тему: «Велика стрічка друзів дозволяє відстежувати мімікрію деяких індивідів за останні два роки. «Крим – це Україна». Від'їзд до Києва. «Росія – ворог». Фотографії у вишиванці. «Очистимо півострів від вати». «Яценюк – козел». Таємний приїзд на півострів. Російський паспорт. Знову Київ. Волонтерство в АТО. «Порошенко – с*ка». Фотографії з Червоної площі. Великий театр. «Путін – найкращий у світі». Посада чиновника середньої руки у кримському відомстві. Участь у конференції «Кримська Весна. Спогади очевидців і учасників».

Однорідних соціальних груп практично не буває, і кримські українці не є винятком

Однорідних соціальних груп практично не буває, і кримські українці не є винятком. Серед них, звичайно ж, є різні люди, і всі вони мають різні цілі в житті й різні шляхи їх реалізації. Хтось виїжджає на материкову Україну, а хтось залишається, бо просто не має куди їхати й не має на кого покинути рідних і близьких. Одні йдуть до війська, другі долучаються до волонтерського руху, треті ж примудряються допомагати своїй державі, навіть будучи відрізаними від неї. Хтось цілковито інтегрується в українське суспільство і забуває весну 2014 року, немов страшний сон, а хтось і досі живе батьківщиною та її проблемами. Люди різні. І «особисті якості» в них, відповідно, теж різні.

Але ці якості – наші. І розберемося ми з ними самі.

І навіть якщо раптом (не доведи Господи, звісно) нашої держави не стане – нам буде на що спертись. Наш народ протягом багатьох століть, навіть в умовах бездержавності, навчений виживати, допомагаючи один одному, ґуртуючись і спираючись на власні сили.

Придворним же соціологам і політологам слід було б потурбуватись не чиїмись «якостями», а питанням, де і в кого знайти підтримку в разі, якщо нова батьківщина спише їх з рахунків після використання за призначенням.

Максим Немирич, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG