Про вічно винну Україну

Спеціально для Крим.Реалії

Ще якихось три-чотири роки тому соціологічні дослідження показували, що дві третини кримчан усвідомлювали себе громадянами України й не думали про приєднання до іншої держави. Проросійська ж меншість була пасивною – ті ж Аксьонов, Шувайников і Цеков публічно не ризикували висловлювати сепаратистські заклики, а на виборах проросійські сили не набирали навіть 10 відсотків підтримки. Однак захоплення Криму все перевернуло з ніг на голову – відтепер симпатію до України в Криму висловлювати стало вкрай небезпечно, а все ті ж дві третини – є основою путінського режиму. При цьому Україна перетворилася на цапа-відбувайла. Ледь не кожна друга неприємність у навколишньому інформаційному світі кримчан відбувається з її вини. Імідж України в очах кримської більшості, м'яко кажучи, дуже неприглядний. Спробуємо розібратися, що з цим робити.

Протягом останніх двох років будь-яка дія чи бездіяльність Києва під батьківські настанови російської пропаганди сприймалися критично. Поки сепаратисти брали одне місто за іншим на Донбасі – Україна була погана, тому що слабка й розвалила армію. Коли українська армія почала наступати й повертати контроль над своїми територіями, її солдати перетворилися на грізних і жорстоких «карателів». Поки санкції не впливали на життя кримчан – над Україною і Європою сміялися. Коли почали впливати, погіршення рівня життя списали на підступи Порошенка й Меркель. Поки Україна постачала продукти до Криму, вона була винна в їхній дорожнечі, коли перестала – в їхній відсутності. Треба думати, пусти зараз Київ воду Північно-Кримським каналом, він буде винний у порушенні усталеного за останні два роки екологічного балансу в степах Тавриди. Просто щастя, що є ще президенти США й Туреччини, які також охоче схильні псувати показники «владі» півострова.

Але ситуація не безнадійна. По-перше, кількість проукраїнських кримчан, хоч як це парадоксально, але критично не змінилася. Насправді справжніх прихильників України і європейського вектора ніколи й не було більше 25-30 відсотків, зараз швидше 20-25 відсотків. Ще приблизно 25-30 відсотків раніше можна було відвести на проросійські сили. Більшість же в будь-якому суспільстві завжди становить умовне політичне «болото» – це люди без яскраво вираженої політичної позиції, готові плисти за течією. Москва отримала їхню прихильність, налякавши Майданом і створивши образ відродження імперії. Однак Майдан минув, а імперський проект напоровся на економічні рифи.

Україна має шанс зберегти за собою хоча б ці умовні 20-25 відсотків проукраїнських кримчан і поборотися за симпатії політичного «болота». Так, це зовсім не гарантує повернення під контроль Києва території. Ядерні боєголовки Москви поки що ніхто не скасував. Однак позитивна громадська думку збереже сам шанс на цю подію хоча б у віддаленому майбутньому.

Відсутність стійкого політичного консенсусу в Україні й часто безвідповідальна поведінка політиків, безумовно, забирають дорогоцінний час. Поки що політики в Києві не сприяють створенню позитивного інформаційного образу країни навіть у лояльної Європи, не кажучи вже про кримчан, які перебувають під ковпаком пропаганди Кремля. Навіть дуже проукраїнськи налаштованому кримчанину важко спостерігати за конфліктами у владі й повільним темпом змін у рідній країні. Однак, вони все-таки є, і шанс на прискорення є. У той же час Москва робить все можливе, щоб виснажити саму себе економічно й ізолювати політично. І шансів вирватись із тривалого застою без масштабного суспільно-політичного потрясіння все менше.

Для того, щоб зрозуміти, як домогтися прихильності кримчан, потрібно подивитись на те, яким чином був сформований позитивний образ Росії в минулому і внести корективи з поправкою на час і прогрес.

Образ Москви тримався на трьох китах: 1) Ностальгія за СРСР. 2) Економічна міць. 3) Інформаційний міф.

Перший пункт відмітаємо одразу, бо Україна має стати «антисовком», щоб мати шанс на успіх. Прихильники «совка» явно не її цільова група. А ось другий і третій пункт можуть перешкодити реалізувати тільки політичні розбіжності й небажання боротися з корупцією.

Потрібно розуміти, що Україна з її багатими природними ресурсами й величезним людським потенціалом приречена на економічний успіх. Те, в якому жахливому становищі вона опинилася, є продуктом, у більшій мірі, однієї національної риси – високої толерантності до корупції. Початок справжньої боротьби з цим злом за лічені роки виштовхне країну з безодні економічної кризи. Якісні освіта й медицина, хороші дороги й високий рівень доходів – це похідні від економічного зростання, а економічне зростання – це похідна від боротьби з корупцією. Все дуже просто.

Третій пункт – це створення українського міфу. Привабливий інформаційний феномен – це історія успіху, історія про те, що лише свобода й демократія дають шанс на високий рівень захищеності й достатку, що тільки активна життєва позиція маленької людини веде до великого успіху великої країни. Так, жорсткий репресивний апарат Кремля зробить усе, щоб задушити такі настрої. Останні випадки з переслідуванням журналістів демонструють, що просто так Москва свої позиції здавати не збирається. Однак український міф може й зобов’язаний стати важливою темою обговорень на кухнях, як раніше був такою темою російський. Благо, родичів, друзів і знайомих по ту сторону Перекопу в будь-якого кримчанина вистачає.

Масштабні освітні, наукові й культурні програми для кримчан прийдуть разом із ростом і появою вільних фінансових ресурсів. Але Україні потрібно хоча б потроху вже зараз починати інвестувати в свій позитивний образ. Способів і шляхів безліч, головне, бажання. Кримчани-переселенці на своєму прикладі показують, що навіть із обмеженим фінансовим ресурсом, але з бажанням і завзяттям, можна добиватися хороших результатів.

Так, лояльність кримчан не означає автоматичного повернення півострова під контроль України. Однак зусилля не будуть витрачені даремно в будь-якому випадку. Як мінімум, країна зможе залучити на свою сторону Перекопу безліч мобільних і цілеспрямованих людей, готових узяти участь в історії українського відродження.

Іван Сергеєнко, кримський оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції