Спеціально для Крим.Реалії
З початком блокади Кримського півострова в українському соціумі, який ще не відвик думати антагонізмами, сформувались дві точки зору, які виражають ставлення до цього процесу. Відносна більшість прихильників блокади, особливо не вдаючись у деталі, наполягали на тому, що не можна годувати окупантів (російські війська, силовиків, колаборантів), і ратували за те, щоб кримчани-зрадники нарешті зрозуміли ступінь своєї залежності від України. Їхні опоненти волають до прав людей, які порушені з припиненням постачання товарів до окупованого Криму, і підраховують прибутки російських підприємців, які замінили український бізнес на півострові. Хто з них має рацію – визначити складно, тому що діалог ведеться в різній системі координат, але зосереджений на трьох основних категоріях: політиці, бізнесі і моралі.
На зорі анексії попутник у вагоні потягу Київ – Сімферополь, який тоді ще ходив, дрібний бізнесмен із Вінниці, розповідав про те, що їде до Криму шукати контакти для бізнесу – хоче налагодити постачання до Криму продуктів в обмін на будівельний камінь. Водночас згадував, як активно допомагав Майдану, – возив людей і продукти. А за пару місяців після перемоги Майдану вже вирушив до Криму, щоб налагодити торгівлю з окупованим півостровом. Нічого особистого, тільки бізнес.
Мій київський знайомий має іншу позицію: він різко критикує українських олігархів, які торгують із Росією, обурюється бездіяльністю української влади щодо суден, які заходять у порти анексованого півострова. Але при цьому сам безпосередньо торгує з Росією, не вбачаючи в цьому нічого поганого. Жити ж якось треба.
У цілому, доволі великий відсоток українських бізнесменів абсолютно спокійно ставиться до торгівлі з окупованими територіями, діючи за принципом «війна війною, а бізнес ні до чого».
В українському соціумі складається парадоксальна ситуація: для херсонського фермера бізнес із Кримом – це нормально, але для українського президента чи західного бізнесмена – це «зрада»
Щоправда, аналогічні дії на рівні держави чи з боку українських олігархів викликають бурхливе обурення у суспільстві, зачіпаючи за живе і бізнесменів середньої руки. Особливо люблять у нас критикувати Захід за його крамольні думки про можливе скасування антиросійських санкцій, через які місцевий бізнес зазнає серйозних збитків. «Мовляв, ми тут Європу від диктатора рятуємо, а вони пару тисяч євро прибутку не дорахувались. Ось тобі і всі європейські цінності», – розмірковують українці. І найдивніше, що такої позиції дотримуються навіть ті, хто півроку тому возив картоплю чи меблі в окупований Крим.
Ось і складається в українському соціумі парадоксальна ситуація: бізнес із Кримом для херсонського фермера – це нормально, але для українського президента чи західного бізнесмена – це «зрада», ігнорування цінностей та інше. Загалом, те, що дозволене Юпітеру, як ви розумієте, зовсім неприйнятне для бика. У ролі римського божества в цьому випадку виступає не влада, а суспільство і його представники зі сфери бізнесу, які, до речі, активно підтримали Майдан, а сьогодні ратують за ціннісну зміну України. І це не може не радувати. Тільки іноді точить хробак сумніву: а як би вчинили ті, хто страждає від заборони торгівлі з півостровом, опинившись на місці Порошенка? І щось підказує, що більшість із них навряд чи б обрали інший шлях, ніж наш президент. До речі, ухвалення скандально відомого закону про вільну економічну зону «Крим» цілком вкладається в цю бізнес-логіку.
Основна проблема в цьому випадку пов'язана з двома моментами. По-перше, українці ще не звикли жити за формулою «держава – це ми», яка покладає певний ступінь відповідальності на кожного за всі процеси, що відбуваються в суспільстві і державі. Тому набагато простіше в певних питаннях критикувати владу в особі президента-олігарха або уряд, який укладає контракти на поставку електроенергії у «Кримський федеральний округ», за їхній спільний бізнес з окупантом, але самому продовжувати торгувати з окупованими територіями. І мати для цього цілком логічне обґрунтування: треба якось жити, годувати сім'ю, можливо, навіть допомагати АТО. А держава альтернативних шляхів не пропонує, умов не створює. Тому український підприємець готовий вести справи хоч із чортом. І це, певним чином, ріднить його з тими ж Фірташами-Ахметовими та іже з ними. Тому що різниця в цьому випадку тільки в масштабі бізнесу, а підходи у всіх ідентичні: бізнес є бізнес.
Українці ще не звикли жити за формулою «держава – це ми», яка покладає певний ступінь відповідальності на кожного за всі процеси у суспільстві і державі
Давним-давно Ніколо Макіавеллі пояснив своїм сучасникам і нащадкам, що політика, в принципі, – річ аморальна, а ідеальний керівник держави – це той, хто використовує чужі слабкості і всілякі засоби для досягнення поставлених цілей. Часи змінились, а разом із ними під впливом суспільства змінювались і політики, орієнтуючись більше на ціннісні речі, а не на ціну питання.
Під впливом різних факторів ставали іншими і західні бізнесмени, які пройшли свого роду еволюцію від «хижаків і експлуататорів» епохи первісного нагромадження капіталу до соціально відповідального бізнесу. Український бізнес – ще «дитина», порівняно з західними колегами, і, до того ж, він позбавлений вагомої ідеологічної бази, якою для західних бізнесменів став протестантизм, що створив певні моральні основи капіталізму.
Суспільну свідомість, на щастя чи на жаль, не можна змінити занадто швидко (виключення складають тоталітарні країни). Тому нам доведеться запастись терпінням на цій довгій дорозі, чітко позначаючи для себе і тих, хто йде поруч, наче прописні істини з серії «що таке «добре» і що таке «погано». Але одного розуміння тут мало, потрібна обов'язкова практична реалізація і закріплення пройденого матеріалу. Коли ми зрозуміємо ці уроки, для більшості наших підприємців дилема «торгувати чи ні з Кримом або непідконтрольними районами Донбасу» зникне з порядку денного. І не лише тому, що над самими тимчасово окупованими територіями буде відновлений український суверенітет.
Олена Сергєєва, кримський історик і політолог
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
