Доступність посилання

Павло Казарін: Росія з телевізора. Чому Аксьонов не повторить долю Чалого


Фотоальбом «Кримська весна», презентований кримською владою, підконтрольною Москві, в березні 2015 року

Спеціально для Крим.Реалії

Ніхто не знає, чому навесні 2014 року Москва вирішила віддати Крим команді Сергія Аксьонова. Можливо, це була форма подяки за лояльність і готовність піти на ризик. Можливо, в Москві не були впевнені, що «варяги» зможуть із ходу вникнути в усі кримські питання й не зірвуть процес інтеграції Росії й півострова. Але мотив уже вторинний – важливіші наслідки.

Тому що якби Сергій Аксьонов пішов у почесне заслання одразу після анексії – наприклад, до федеральних структур на посаду з гучною назвою й мінімумом повноважень, – то залишився б міф про «команду переможців». Міф про людей, які «повернули Крим у рідну гавань», але через апаратні інтриги не змогли втілити мрії проросійських кримчан про світле майбутнє.

Двадцять три пострадянські роки проросійські кримчани жили в мареві придуманих ними ілюзій. У рамках яких усі проблеми зводились до того, що варяги з материка не дають самим жителям півострова жити так, як вони хочуть. Що досить вручити Крим кримчанам, щоб регіон розцвів і почав процвітати. І навесні 2014 року все сталося так, як вони й хотіли: Києва більше немає, нова столиця цілком благоволить і виділяє гроші, біля «керма» – тільки й винятково самі кримчани, які, до того ж, відстояли регіон від намірів «хунти». Все це породжувало ілюзію, що щастя близько – досить простягнути руку, щоб до нього доторкнутися.

А в реальності вийшло навпаки.

Кримінал, неофеодалізм, бюрократія нікуди не поділися. Корупція й тяганина лише виросли в масштабах

Кримінал, неофеодалізм, бюрократія нікуди не поділися. Корупція й тяганина лише виросли в масштабах. Небажання враховувати думку проросійського обивателя помножилось на російську традиційну глухоту до «сигналів із місць». І невдоволення всією цією новою реальністю тепер лягає на тих самих людей, які ще два роки тому сприймались як головні тріумфатори й «визволителі». На ту саму команду «професійних росіян» на чолі з Сергієм Аксьоновим, яка після анексії зайняла всі пости у владі.

Якби Москва надіслала два роки тому варягів – то все невдоволення капало б на їхню репутаційну кубишку. І виникав би міф про «команду переможців». Які домоглися зміни прапорів, але в яких російські бюрократи «вкрали перемогу», не давши збудувати «Росію з телевізора» на території окремо взятого півострова. Приблизно так, як у Севастополі виник міф про Чалого, якому присланий Меняйло не дозволив створити на узбережжі «місто-сад».

Але повторити шлях Чалого Аксьонову не вдасться. Тому що він і його команда зберегли свої посади після анексії. І, в результаті, благополучно себе дискредитували, довівши несумісність проросійських трибунів із питаннями реального повсякденного облаштування побуту. І тепер уже лояльні Москві кримчани все частіше говорять про необхідність столичного чиновницького десанту на півострів.

В Україні столиця вважала за необхідне домовлятися, а в Росії ідея будь-якої поступки сприймається Москвою як недопустимий прояв слабкості

Але зла іронія полягає в тому, що навіть якщо такий десант трапиться, навіть якщо кадрова вертикаль у Криму буде замінена – то це нічого принципово не змінить. Тому що родові хвороби українського періоду мало чим відрізняються від проблем у самій Росії. Єдина різниця в тому, що в Україні столиця вважала за необхідне домовлятися, а в Росії ідея будь-якої поступки сприймається Москвою як недопустимий прояв слабкості.

Проблема в тому, що проросійський Крим спочатку жив придуманою Росією – тією, якої ніколи не існувало. Це було уявлення про неї як про якусь соціальну державу, в якій панує порядок, добробут і диктат закону. Цей міф народжувався завдяки російському телевізору, але проблема в тому, що між телереальністю й тією, що дана у відчуттях – величезна прірва. А тому очікування від початку були завищені настільки, що втілити їх у життя було просто неможливо.

Проросійський Крим приречений на фрустрацію. Спершу це розчарування зруйнувало мрію про те, що «Кримом мають керувати кримчани». Завтра – в разі зміни кадрової політики – воно точно так зруйнує віру в «столичних професіоналів», які мають приїхати на півострів і навести лад. Втім, це було неминуче. Тому що захоплення неіснуючим завжди закінчується розчаруванням у реальності.

І в цій ситуації особливо шкода тих кримчан, хто від самого початку не мав жодних ілюзій.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG