Доступність посилання

Переписати історію: український підручник заперечує кримський Майдан


Хода на підтримку підписання Угоди про Асоціацію України та ЄС, грудень 2013 року

За сталінських часів люди, які не догодили керівництву партії, зникали. Не лише фізично, а й зі світлин, зі сторінок книжок і періодичних видань, навіть з родинних альбомів. Сенс полягав у тому, щоб змусити суспільство забути про існування цих людей у минулому, а відтак – змиритися з відсутністю альтернатив до існуючого ладу в теперішньому. Механізм форматування колективної пам'яті чудово описаний Джорджем Орвелом у класичній антиутопії «1984». Приклади його ефективної праці ми можемо спостерігати довкола й тепер. Керманичі сучасної Росії, вочевидь, користуються орвелівською книжкою як підручником, але це, звісно, не новина. Для нас цікавіше, що по той бік барикад також перебувають любителі «почаклувати» над історичними фактами з власною метою. І не випадково на гарячому частенько ловлять саме тих, кому за фахом годиться прагнути до максимальної об'єктивності.

Рух на підтримку Майдану в Криму не був, звісно, дуже масовим, але доки в Києві палали шини і били барабани, на центральні площі Сімферополя, Севастополя, Ялти, Євпаторії регулярно виходили люди з активною громадянською позицією, які не боялися відверто висловити свою підтримку революції. Я чудово пам'ятаю холодні зимові вечорі біля пам'ятника Леніну в столиці автономії: кілька десятків ентузіастів з українською символікою співають гімн, показують журналістам саморобні плакати й діляться одне з одним свіжими новинами про перебіг опозиційних боїв «Беркуту» із самообороною на Грушевського. Майже завжди за кордоном міліції мерехтіли зігнані місцевою владою бюджетники та представники руху «Стоп Майдан», від яких чомусь постійно відгонило міцним перегаром. Часом доходило до сутичок і взаємних образ, але не більше.

Доки в Києві палали шини і били барабани, на центральні площі Сімферополя, Севастополя, Ялти, Євпаторії регулярно виходили люди з активною громадянською позицією

Потім настало 26 лютого, а наступного дня розпочалося вторгнення російських військ. Кримський Майдан тієї ж миті перетворився на рух за єдину Україну. Деякі його лідери – Андрій Щекун та Анатолій Ковальський – були викрадені прибічниками окупантів, але згодом їх, на щастя, відпустили. Розповідати про все це можна довго й захоплююче, але ті, хто більш-менш стежив за новинами, і так в курсі.

Яким же було моє здивування, коли кілька днів тому виявилося, що випущений у 2016 році підручник з новітньої історії України, затверджений Міністерством освіти, оповідає: «У всіх областях, крім Донецької і Криму (!), відбувалися мітинги на підтримку Євромайдану». Тобто, якийсь Гісем О.В., автор посібника, з викликом кидає мені в обличчя: «Тебе там не було і не могло бути, тому що там взагалі нічого не було». Здавалося б, дідько з ним, з Гісемом, але Міністерство освіти і науки України в особі комісії з історії Науково-методичної ради з ним погоджується! Можна було б закрити на цей випадок очі. Мовляв, недогледіли, запрацювалися, з ким не буває. Та тільки, придивившись до ситуації, в якій раптом з'являється цей «посібник», стає зовсім сумно.

Сьогодні з'ясувалося, що в Сімферополі ніякого Майдану не було і близько. Завтра виявиться, що й українців за великим рахунком там особливо нема

Кримська тема є вкрай незручною для сучасної української влади. За два роки не було зроблено майже нічого навіть у галузі розробки «дорожньої карти» повернення півострова. А те, що таки робилося, у 90% випадків є заслугою активістів і переселенців, а зовсім не представників київського істеблішменту. Відповідно, у деяких бюрократичних головах, звиклих до хитромудрих багатокроківок, з'являється крамольна думка: не можемо повернути Крим, то давайте зробимо так, щоб про нього всі забули. Сьогодні з'ясувалося, що в Сімферополі ніякого Майдану не було і близько. Завтра виявиться, що й українців за великим рахунком там особливо нема. А післязавтра – карту України, як ні в чому не бувало, стануть малювати без Криму і великого шматка Донбасу. Стерпиться, шановні громадяни, то й полюбиться.

Все це вкотре доводить, що загроза перетворитись на Росію під час війни з Росією стрімко набуває плоті й крові. Хірургічне видалення академічним скальпелем «незручних» фрагментів з власної нещодавньої історії вже відбувається. Наступний крок – згуртуватись довкола національного лідера, бо лиш тільки він може врятувати нас від загрози зі Сходу. Демократією, та й просто фактами, можна пожертвувати, коли вже ворог такий дужий і небезпечний. В умовах наростаючого абсурду єдиним носієм здорового глузду виступає громадянське суспільство, яке лиш одне здатне втрутитись і зупинити сповзання у прірву, що підозріло нагадує сусідню. І спасибі Джамалі, звісно. Принаймні, протягом ближчого року комбінаторам буде відчутно важче намагатися змусити всіх нас забути про нашу захоплену Батьківщину.

Максим Осадчук, кримчанин, політолог

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG