...Розпочинається етап. Виводять із «хати» і ведуть на збірне відділення «вокзал». Обшукують, «шмонають». Сидиш, чекаєш – що далі. Куди везуть, навіщо, чи надовго? Невідомо нічого. Виводять і ведуть в автозак, навколо конвой у масках з автоматами, німецькі вівчарки. Лякають. Підганяють. Поспіх. Біжиш із баулами. Швидше! Швидше!!! Довго їдеш у залізній склянці метр на метр із сумками на колінах. Дихати нема чим. Піт в очі. Темрява. Підстрибуєш на вибоїнах російських доріг. Куди везуть? Де ми зараз?
Піднімаєшся сходами у вагон з перону, і тут тобі по селезінці удар дерев'яною палицею, повзеш далі. Вижити, тільки б вижити...
Намагаєшся побачити дорогу, дивлячись у замкову щілину. Зупинились. Чуєш стукіт коліс об рейки. Це вокзал. Але вагон для арештантів стоїть віддалено від основного складу, він оточений конвоєм і солдатами. Відчиняються двері склянки. Світло в обличчя. Сліпота. Команда виходити. Потрібно перебігти з автозаку в «столипін». Біжиш. Спускають собак. Вони гавкають й іноді дістають, щоб вкусити за стегна. Чекаєш, що почнуть бити. Дуже часто в ці моменти починають бити. Наприклад, піднімаєшся сходами у вагон з перону, і тут тобі по селезінці удар дерев'яною палицею, повзеш далі. Вижити, тільки б вижити...
«Столипін». Це звичайний вагон-купе, тільки замість дверей залізна решітка, щоб конвоїр завжди бачив – де ти і що ти робиш. Усередині купе 3 яруси, передбачені місця на 7 осіб. Їдуть в купе за стандартом не менше 12. Мій етап був з Ростова-на-Дону в Республіку Комі, м. Ухта. Тоді я ще не знав, що потім перевезуть в м. Сиктивкар, а потім ще й у м. Мікунь... Тоді я ще нічого не знав... Заводять по одному в порожнє купе для чергового «шмона», а після – у відсік, де вже хлопці «плотничком» сидять. Де поставити сумки, куди сісти? Їх не хвилює. Ми, в їхньому розумінні, самі розберемося....
Все. В дорогу. 4 дні дороги. 340 км, 4 жахливих дні... Білизну постільну не видають. Ковдр немає. Гігієнічного приладдя немає. Лікаря немає. Болить серце? Потрібні перев'язки? Потрібно промити рану? Потрібно прийняти пігулки?.... Це не їхня турбота. Сиди у своїй клітці і мовчи. Довезуть тебе, там і проси про допомогу. Чи допоможуть? Малоймовірно... 3 Рази на день видають окріп, щоб ти міг запарити якусь хімічну кашу, від якої починається розлад шлунку. В туалет виводять теж раз на 5 годин, 3 рази на добу. Притиснуло? Терпи, любий... Допомоги немає. На коридор до вартового не сходиш, щоб інші арештанти цим не дихали... Щастя, якщо є пляшечка, ну, а якщо «по-великому», пакетик. Всяке буває... А якщо все це взимку, на холоді, коли за ці 5 годин нирки починають боліти так, що виходиш зігнувшись, йдеш до туалета і не встигаєш повернутися – знову хочеться. І ще 5 годин болю. І ще. А потім ще...
Уся вода – це окріп 3 рази на день за розкладом. І це при спеці 45...
Коли виходиш до туалету, почистити зуби або вмитися не вийде, адже води в крані немає. Адже і в бачку води немає. Уся вода – це окріп 3 рази на день за розкладом. І це при спеці 45... Десь перед Самарою нас зупинили, потрібно було вагону простояти годин 12 з якихось їхніх технічних міркувань. Ось і відчепили, залишили стояти. Тільки нас теж у ньому залишили. Уявіть себе в металевій банці, яку починають нагрівати. Коли повітря доводиться буквально долонями захоплювати в легені. Коли не можеш рухатися, говорити, думати.
Коли стає так нестерпно, що весь вагон загрожує конвоїрам перерізати собі вени, аби не терпіти цих страждань. Тоді приїжджає пожежна машина і поливає цю розпечену банку. Піднімається пара ледь не до небес, і 15 хвилин ти відчуваєш блаженство. Але після. Після 15 хвилин банка нагрівається знову. І так 12 годин. Потім – в дорогу і ти, немов собака, ловиш вітерець з ледь відчиненого віконечка кожною своєю клітинкою. З тебе сходить 7 потів, і ти буквально бачиш, як худнеш. Як виступають ребра і вилиці від стресу, нервів і подальшої невизначеності. Прокляті 4 дні ніяк не закінчуються...
....12 павуків у залізній банці на температурі 45 градусів продовжують свій шлях...
Геннадій Афанасьєв, кримчанин, цивільний активіст, колишній політв'язень
Думки, викладені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
