Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Тема статусу кримської автономії, анексованого Криму має низку сюжетів у внутрішній і зовнішній українській політиці. Один з них – інструментальний: привернення уваги до кримських питань всередині України серед широких соціальних груп і додаткова спроба фокусування уваги на кримських проблемах у міжнародному контексті. Тим більше, що з боку Росії «питання Криму – питання вирішене», якщо цитувати низку російських чиновників і політиків. Чим менше уваги до цих питань залучено, тим краще створювати ілюзію всередині і зовні, що Крим російській владі пробачили беззастережно.

Однак подобається це комусь чи ні, але рано чи пізно перед Росією постане питання повернення Криму Україні. Війни, навіть гібридні, рано чи пізно завершуються. І для Росії сьогодні, незважаючи на тези «прагматизму» для країн Заходу – «знімайте санкції і співпрацюйте, незважаючи ні на що», реальне відновлення свого статусу і в політичному, і в економічному плані, повне скасування санкцій буде можливим лише після вирішення проблеми анексії Криму, яка перекосила структуру всієї світової системи безпеки.

Сьогодні тема «Кримнаш» грає одну з ключових ролей у міфотворенні «русского міра», мобілізації підтримки політики Кремля всередині країни, «возз'єднання розділеного народу», незважаючи на економічні труднощі і тенденції міжнародної ізоляції. Хоча економічні проблеми будуть все більш загострюватись у Росії, зокрема й завдяки наслідкам дій у Криму в результаті «кримської весни» в березні-квітні 2014 року.

Право на внутрішнє самовизначення кримськотатарського народу не лише можливе, але й доцільне

Україна наразі практично не має «меню» для впливу на процеси всередині Криму, а в умовах тотальної російської антиукраїнської пропаганди будь-які дії або бездіяльність України можуть бути негативно інтерпретовані в масовій свідомості кримчан. Тим більше, що завжди необхідно шукати «крайнього» в умовах загострення економічних і соціальних проблем. Зрозуміло, що головним «крайнім» давно призначена Україна.

У цих умовах, у спробах формування політики деокупації з боку її авторів, тема подальшого статусу автономії актуальна для України у внутрішньому і міжнародному контексті. Зокрема, визнання кримських татар корінним народом України в березні 2014 року і подальший розвиток цієї тези в українському законодавстві, зокрема і конституційному, дає Україні в потенційних переговорах у майбутньому можливість того, що всі питання, пов'язані зі статусом Криму, ресурсами, безпекою, системою організації влади не можуть бути вирішені без врахування думки корінного народу Криму. І справа не лише в думці більшості і спробах проштовхування з боку Росії сценарію «іншого референдуму під егідою ОБСЄ» про статус півострова.

Автономії не просто можливі – вони існують і в унітарних демократичних державах ЄС – Данія, Швеція, Італія, – і це не повний перелік прикладів. Однак це не територіальні автономії, а такі, що регулюють питання широкої реалізації прав національних меншин і корінних народів у цих країнах без будь-якого обмеження прав більшості на основі демократичних механізмів. У зв'язку з цим право на внутрішнє самовизначення кримськотатарського народу не лише можливе, але й доцільне, виходячи з логіки авторів ідеї.

У самій Конституції України сьогодні фактично де-юре вказується, що АРК є невід'ємною складовою частиною України і вирішує питання, віднесені до її компетенції, в межах повноважень, визначених Конституцією України. У той же час, де-факто кримська автономія, створена за територіальною ознакою, була автономією російських і російськомовних радянських громадян в унітарній Україні, що фактично консервувало всі соціо-культурні процеси, створювало потенційні конфлікти і практично не враховувало повною мірою реального етнічного різноманіття Криму і питань, з цим пов'язаних.

Про статус – із різних сторін

Дискусії про статус АРК в Україні тривали фактично з моменту проголошення автономії. Частина експертів вважала, що Крим має стати рядовою областю у складі України, інші наполягали на збереженні статусу територіальної автономії. Меджліс виступав за закріплення права на внутрішнє самовизначення і визнання Криму кримськотатарською національною автономією в складі України.

Але в цілому українське суспільство протягом 2000-х років ставилось до питання статусу автономії досить індиферентно, як і політичне керівництво. Всі спроби встановлення демократичних правил співіснування, ухвалення закону про «статус корінних народів» (ще з 1996 року), визначення конституційних норм про корінні народи в 3-х статтях Конституції України більшістю кримського, та й київського експертного співтовариства сприймалися в штики – як прояви «сепаратизму кримських татар», які не будуть сприйняті «кримською більшістю». Та й сьогодні подібні аргументи вкрай популярні, хочеться вірити, що традиційно за інерцією. У той самий час, сьогоднішня ситуація активізувала процеси і дискусії щодо перегляду статусу автономії. Вперше 1 липня 2015 року, оголошуючи у Верховній Раді України редакцію конституційних змін з децентралізації, Президент України Петро Порошенко сказав, що автономія Криму чітко відображена в чинній Конституції: існують дуже широкі повноваження, збережені щодо Криму і Севастополя. Тоді ж він повідомив про необхідність відновлення національно-культурної автономії кримських татар після деокупації Криму.

До речі, російська влада від початку анексії активно використовувала тему створення національно-культурної автономії для кримських татар за прикладом аналогічних складових інших меншин, – створення єдиної підконтрольної владі організації і вирішення культурно-освітніх питань. Але цей сценарій сьогодні так і не реалізувався, реалізується інший – «виховання лояльності» шляхом використання сили і тиску відносно до непідконтрольного Меджлісу, переслідування і спроба радикалізації кримських татар, щоб, можливо, потім з «чистою совістю» боротися з «тероризмом» в Криму. Так звана конституція регіону, що з'явилася через 2 тижні після анексії без будь-яких сентиментів, продовжує формальне декларування радянської рівності і тотально підкоряє Крим центру. У так званій статті 57 вказуються напрямки подвійного підпорядкування, які визначені в 72-й статті Конституції Росії. В цьому випадку питання децентралізації і самоврядування в самій Росії має досить умовний характер, адже до компетенції федерального центру в суб'єктах федерації відносяться практично всі питання соціально-економічного і політичного життя – від освіти, податків, економічної політики до екології і культури.

Вже 1 серпня 2015 року в зверненні до учасників Всесвітнього конгресу кримських татар в Анкарі президент Петро Порошенко сказав, що Україна зробить все для повернення до Криму української влади. Він підкреслив, що в планах – розробка «дорожньої карти» з надання Криму статусу національно-територіальної автономії у складі України. Однак сьогодні повної ясності щодо наповнення цієї ідеї немає.

Гарантії, бачення майбутнього

Питання зміни статусу кримської автономії має стати наскрізною темою в дискусії про політику деокупації. Справа навіть не в назві автономії, а в комплексному процесі – розвиток законодавства про статус кримськотатарського народу і синхронізації цього процесу з потенційними конституціональними змінами. Зокрема, нова версія Конституції має надати чіткі гарантії корінному народу щодо сумарних питань збереження ідентичності, представництва, розвитку, взаємин з центральною та регіональною владою. Гарантії – зрозумілі і на материковій Україні, і в тимчасово окупованому Криму. При цьому ідеться про реальну, а не декларовану рівноправність в реалізації прав різних етнічних груп в Криму, чіткі правила співіснування.

Процес перегляду змісту автономії – це можливість формування​ бачення майбутнього, демократичних правил співіснування

Сьогодні подібна робота в Україні – можливість формування бачення майбутнього півострова, визначеного демократичними принципами, зрозумілого і всередині Криму, і за його межами, яке б могло бути прийняте різними етнічними групами в Криму. При цьому необхідно інформувати жителів півострова всіма можливими способами, які є в української влади сьогодні. Тим більше, що сам процес розробки процедури конституційних змін – справа далеко не одного дня.

Також абсолютно очевидними будуть спроби масової дискредитації цієї ідеї всередині України і в Криму: розмови про «кримськотатарський сепаратизм», звинувачення в заангажованості, нерозумінні всіх реалій, небезпеки розлютити більшість кримчан. Однак без цього процесу, діалогу про статус автономії в майбутньому не вдасться вплинути і на різні причини, які привели до сьогоднішньої ситуації. Процес перегляду змісту автономії і встановлення чітких норм співіснування – це не просто «віртуальні бонуси» українським громадянам у Криму, які чекають на деокупацію, – це можливість надання бачення майбутнього, демократичних правил співіснування, що давало б потенціал для розвитку всіх етнічних груп в Криму, особливо на тлі жорсткої російської децентралізації і реальної відсутності перспективи розвитку для Криму, яка підміняється «вирівнюванням» поряд з іншими регіонами, фактично без урахування можливостей розвитку регіону, знецінених анексією.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG