Доступність посилання

Павло Казарін: Узбекистан і Крим. Чи буде нова хвиля репатріації?


Спеціально для Крим.Реалії

На приїжджого Узбекистан справляє враження країни застиглого часу. Для туриста цей регіон виглядає привабливо: східна екзотика в пострадянській обгортці, дешеве громадське харчування й копійчане таксі, недорогі готелі й розвинена інфраструктура, промтоварний дефіцит уживається з продуктовою різноманітністю. Але над усім цим тяжіє відчуття швидких, а головне ‒ неминучих і незворотних змін.

Під час моїх поїздок до Ташкента, Бухару й Самарканда місцеві розповідали про культ особи місцевого президента ‒ Іслама Карімова. Йому не ставлять пам'ятники як у Туркменістані, а вздовж доріг не висять білборди з його портретами, але опозиції в цій колишній радянській республіці немає як явища: ідеологічні відмінності декількох партій ‒ чисто косметичні. До того ж, в оповіданнях місцевих миготять згадки про специфіку особистості Карімова. Кажуть, що його авторитарність доповнюється експресивністю ‒ невдалому міністру може стати в нагоді вміння ухилятися від попільнички, яка летить у нього прямо під час засідання. Якщо голова держави підвищить голос на чиновника ‒ це рівноцінно наказу про звільнення.

Ситуація доходить до того, що його власні міністри й голови районних адміністрацій бояться перепитувати й уточнювати найвищі розпорядження. У підсумку президентська рекомендація «привести парк у порядок» може спричинити тотальне вирубування багаторічних платанів, після чого під час повторного візиту оскаженілий нетямущістю сановників голова держави звільняє їх із посад. Тому що він, насправді, мав на увазі «встановити урни», але ніхто не наважився перепитати й уточнити.

У радянському Узбекистані Карімов безжально утискав будь-які паростки ісламських доктрин

При цьому в радянському Узбекистані Карімов безжально утискав будь-які паростки ісламських доктрин. Релігійне життя проходить під пильним контролем адміністративного апарату. Все це доповнюється пропагандою в найкращих традиціях невибагливого радянського ідеологічного кіно. Ось один із сюжетів фільму місцевого телебачення: молодий лейтенант приїжджає з дружиною після закінчення училища до віддаленого гарнізону, рекомендує себе з найкращого боку і старанно навчає бійців. У цей самий час через гори пробирається банда бородатих ісламістів, які починають безбожно глумитися над мирними жителями. Доблесна армія громить чужинців за допомогою лояльного місцевого населення. У фіналі всі щасливі, мир переміг, а головна інтрига сюжету полягала в тому, що під маркою експорту віровчення бородані займалися наркоторгівлею. Невибаглива художня цінність стрічки заповнюється ідеологічно вивіреним курсом, який при Карімові вважався гарантією хисткої стабільності в країні.

Узбекистан, який лише за радянських часів отримав нинішні географічні кордони, багато в чому залишається поліанклавною територією

При цьому Узбекистан, який лише за радянських часів отримав нинішні географічні кордони, багато в чому залишається поліанклавною територією. Ташкентські узбеки вважають за краще одружуватися лише на своїх землячках, точно такої ж лінії поведінки дотримуються жителі Самарканда й Бухари. І ця клановість дає свої результати ‒ у вищому керівництві країни є свої групи земляцтв, яких від явної боротьби з конкурентами утримує лише хисткий статус-кво й фігура чинного президента.

Багаторічна позиція шпагату між інтересами США й Росії призвела до того, що узбецьке керівництво не цурається таких рухів, які навряд чи б пробачили будь-якій іншій республіці колишнього Союзу. Влада країни забрала завод «Деу» в Південної Кореї, пивзавод «Балтика» в росіян, а за відмову посилити тиск на представників ісламського руху Узбекистану, які емігрували до Туреччини, всіх представників турецького бізнесу за тиждень вигнали з країни. Незважаючи на всю резонансність вчинків, керівництву республіки це фактично «зійшло з рук». Хіба що великі інвестори тепер значно обачніше вибирають середньоазіатську країну для своїх капіталовкладень.

Тут високий рівень тіньової економіки, а демонструвати достаток не прийнято не через національні традиції скромності, а через бажання не розкривати власну заможність

Узагалі, місцевому бізнесу не позаздриш. Головна загроза для підприємців ‒ чиновники. Дрібному бізнесу вони заважають перерости в середній, а середні й великі підприємці завжди стикаються з ризиком втратити власний бізнес. Тут високий рівень тіньової економіки, а демонструвати достаток не прийнято не через національні традиції скромності, а через цілком обґрунтоване бажання не розкривати власну заможність.

Із тіньовою економікою держава теж намагалася боротися ‒ з перемінним успіхом. Усі, хто офіційно оформлений, отримують зарплату на картку. Причому в банкоматі готівкою можна отримати лише половину суми ‒ все інше доведеться витрачати лише безготівково. Розрахунок у держави простий ‒ змусити перейти в правове поле всю багатомільйонну армію ринкових торговців. З одного боку, результат є ‒ в Ташкенті на ринку багато продавців приймають оплату через термінал. Але сказати, що таке рішення стало панацеєю, буде перебільшенням.

У країні зберігаються два валютні курси. Один ‒ офіційний: нудьгуючі тітоньки в нечисленних ларьках оживають лише при появі законослухняних туристів із далекого зарубіжжя. Усіх інших на кожному розі чекають вуличні міняйли, які пропонують туристам продати долари майже в два рази дорожче за офіційні розцінки. Офіційно ж купити валюту в країні й зовсім не вийде, єдиний вихід ‒ це йти на уклін усе до того ж горезвісного «чорного ринку».

Держава взагалі звикла доволі щільно контролювати щоденну штовханину буднів. Двічі на тиждень дільничні роблять поквартирний обхід із перевіркою паспортного режиму ‒ в тому ж Ташкенті заборонено прописуватися іногороднім узбекам. Служба в міліції й армії вважається престижною ‒ окрім досить високих за місцевими мірками зарплат вона гарантує головну преференцію за місцевими середньоазіатськими мірками ‒ здобуття влади. Що, в свою чергу, тягне за собою як повагу сусідів, так і можливість «додаткового заробітку».

Але головне відчуття, що залишається після поїздки до Узбекистану ‒ це відчуття хиткості існуючого порядку речей. Країна вибудувана за пірамідальним принципом, але ця геометрична фігура перевернута і спирається на землю не широкою основою, а гостроносою верхівкою. Якщо з першою особою держави щось станеться, багатотонна надбудова звалиться, ховаючи під собою всіх, хто роками проривався нагору. І навіть традиційне чиношанування узбецького менталітету зовсім не може вважатися гарантією від потрясінь.

Відхід Іслама Карімова може втілити в життя найрізноманітніші сценарії. Бути може, ми виявимо через якийсь час новий консенсус еліт ‒ і будемо заучувати нове прізвище узбецького президента. Можливо, цього не станеться ‒ і країна скотиться в довгу фазу боротьби за владу, а ісламське підпілля, до того ж, сприйме відхід Карімова як шанс для боротьби зі світським державним апаратом.

Якщо система піде в рознос, то цілком може бути, що Крим зіткнеться з новою хвилею вимушених переселенців

І якщо сценарій нестабільності візьме гору, то це позначиться, зокрема, і на Кримі. Тому що в Узбекистані досі живе кілька десятків тисяч кримських татар. Ідеться про тих, хто до останнього не прагнув репатріюватися на півострів, не бажаючи залишати налагоджений ще за радянських часів побут. Але якщо система піде в рознос, то цілком може бути, що Крим зіткнеться з новою хвилею вимушених переселенців, до яких цілком можуть додатися ті етнічні узбеки і представники змішаних сімей, які вирішать знайти більш спокійне місце для самих себе.

Зрештою, радянські гордієвих вузли так ніхто остаточно й не розв'язав. І тепер ми можемо стати свідками того, як час почне їх розрубувати.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG