Доступність посилання

Життя в ізоляторі «Лефортово» була свого роду шоу «За склом»

(Крим.Реалії продовжують публікувати спогади Геннадія Афанасьєва про те, що відбувалося з ним під час затримання російськими спецслужбами в Криму і про подальше утримання в Росії. Інші блоги автора читайте тут).

Перебуваючи у слідчому ізоляторі «Лефортово» в Москві, я намагався виробити для себе більш-менш чіткий план на день, щоб не марнувати час. Ставив по мінімуму певні завдання, які я мав встигнути зробити. Записував їх на листочок і кріпив на найвидніше для себе місце.

Якщо не вважати побутових справ на кшталт прання і прибирання, то в основному я читав. Я прочитав більш ніж 450 книг за час утримання в російському полоні, що дійсно дало мені непогану освіту. Чому так багато? А які ще є розваги?! Раз на десять днів є тільки дві книжки. Ось і всі розваги. Дві книжки на десять днів – це все, що в тебе є. Починав із фантастики, після – поступово переходив на класичну літературу, а наприкінці читав лише освітні книжки. Наприклад: «Курс соціології», «Курс економічної теорії», «Курс банківської справи». У мене було заплановано вивчити декілька віршів на день. Задля цього брав у бібліотеці книжки різних поетів і витрачав цілі дні на переписування їх до зошиту. Також вивчав хоча б одну сторінку з іноземної мови. Займався спортом приблизно по дві години на день, в основному на прогулянці. Але спорт у в’язниці – це зовсім окрема тема, що має безліч тонкощів.

Проте все це – лише порятунок від дурних думок, що переслідували постійно. Спасіння від неймовірного тиску, що чинився безперервно, а також такий собі умовний поділ тижнів, що психологічно прискорював плин часу в неволі. Цей досвід Лефортова, напевно, став би в нагоді при підготовці тривалих космічних експедицій. Можна було би пристойно заощадити на наукових експериментах. Ось із задоволенням дам поради тим першим марсіанським колоністам. Смішно, але гумор над скрутою – теж спосіб утекти від реалій у російському полоні.

Життя в Лефортові було свого роду шоу «За склом». Різниця з телебаченням у тому, що глядачі беруть безпосередню участь у житті своїх підопічних

Життя в Лефортові було свого роду шоу «За склом». Охоронці невтомно спостерігали за всім, що відбувалося в камері. Різниця з телебаченням у тому, що глядачі беруть безпосередню участь у житті своїх підопічних, направляють та навіть допомагають їм. Камери були подвійні, наче кам'яні мішки, і в кожній велося відеоспостереження. В спеціальному пункті був великий пульт. Там завжди перебувало п'ять чи шість тюремників, які дивилися в екрани комп'ютерів та пильнували за мікрофонами, бо кожна камера обладнана ще й пристроями прослуховування. На продолі (так ми називали коридор) ходили конвоїри, які заглядали у вічко. Спеціально для них були постелені килими, і абсолютно не було можливості почути їх, коли вони зазирали до тебе у камеру. Це й був увесь мій простір. На прогулянках ніхто не розмовляв, міжкамерного зв'язку не було – абсолютна тиша. Вакуум…

Мій рік і чотири місяці абсолютної тиші.

Сиділи ми по двоє, але сусідів змінювали раз на кілька місяців. От тиждень посидиш, тільки звикнеш до людини, до обстановки – і кажуть: «Збирай свої речі, виходь. Переїжджаєш в іншу камеру». Тож за рік-два сидіння можна познайомитися з двома десятками людей. Зблизька побачити колишніх сусідів я мав нагоду лише в автозаку, коли арештантів розвозили по судах.

До речі, цей момент – окрема історія. Коли арештантів виводили, конвоїри видавали тріскаючі звуки, стискаючи в руці металевий кругляш із мембраною, попереджаючи: «Ведемо державного злочинця!». Якщо такої мембрани не було, вони стукали по порожніх трубах – обрізки таких труб прикріплені по стінах біля кожних дверей вздовж коридорів. Вони обладнані для скидання туди ключів від камер на випадок бунту. З тих труб ці ключі неможливо дістати. На шляху прямування також є дерев'яні комори-мішки, в які, у разі появи зустрічного арештанта, тебе заштовхують.

Все доводилося вивчати на власних помилках, бо ніхто нічого не міг порадити. Бо ніхто нічого не знав про тюремне життя

Більшість людей, які зі мною сиділи, вочевидь, співпрацювали з ФСБ. Вони ставили мені різні запитання, завжди починаючи з того: «Розкажи, будь ласка, що там насправді було в Криму? Що коїлося на майдані?» Потім продовжували: «Та за тебе ніхто ніколи не впишеться. Та ти вже громадянин Росії. Тобі треба тільки берегти своє життя, цікавитися тільки своїми власними інтересами, співпрацювати з ФСБ, піти та поговорити з ними». Такі речі постійно пропонували. Наприклад: «Тебе влаштують в National Geographic, ти ж фотограф, от і будеш подорожувати і фотографувати для ФСБ все, що необхідно». Таких людей відрізняєш не відразу. І як реагувати на це – не знаєш. Все доводилося вивчати на власних помилках, бо ніхто нічого не міг порадити. Бо ніхто нічого не знав про тюремне життя.

Люди, які потрапляють в інші слідчі ізолятори, швидко вчаться, що робити в різних ситуаціях, і з іншими в’язнями, і зі слідчими. Їм радять більш досвідчені арештанти. Ті, що вже сиділи у в’язниці і досконало вивчили всі правила поведінки в цьому замкненому суспільстві, що знають, як, коли і до кого застосовувати необхідні дії та рішення.

Люди, які сидять у СІЗО ФСБ, не знають про злочинницьке життя взагалі нічого. Вони не знають, що є «дороги» – канати, які спускаються та закидаються між різними поверхами, через які можна користуватись «поштою». Що можна «листуватися» і через каналізацію. Що люди можуть передавати один одному повідомлення у «малявах», в яких вершиться доля. Вони не знають, що міжкамерний зв'язок вважається у арештантів святим. У Лефортово вони сидять рік у бетонній коробці, немов і не потрапляли у в'язницю. Але це створює серйозну загрозу для їхнього подальшого життя, бо люди, які потрапляють до виправної колонії, вже мають суттєвий досвід у житті в’язня, і саме вони можуть скористатися кожною твоєю помилкою, котру ти неодмінно зробиш у цих незнайомих для тебе умовах.

Знаєте, у мене й гадки не було ніколи про те, щоб «стати терористом»,, тому таке звинувачення та ув’язнення мене жахало і пригнічувало. Я був зовсім неготовий. У своєму житті я мріяв, що одружусь і матиму дітей. Щиро працюватиму та піклуватимусь про батьків. Мені хотілося втілити в життя багато планів. Коли раптово я все втратив. Росія відібрала в мене усе.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG