Думаючи про розпад Росії, ми завжди маємо на увазі повторення розпаду СРСР, тобто тріск по адміністративно-територіальних швах, «відцентрові тенденції», сепаратизм, локальні війни і фінальне вирішення у Біловезькій пущі. Між тим, події 1991 року були, звичайно, тільки окремим випадком розпаду, і саме руйнування територіальної єдності великої країни було тільки частиною тих процесів, у яких країна руйнувалася зовсім не за територіальною ознакою. До моменту Біловезької пущі сказати про себе «ми» вже не могли не тільки вірмени з азербайджанцями чи російські з латишами, але й люди, котрі формально перебували по один бік тодішніх внутрішньосоюзних кордонів, і, як би вульгарно це не звучало, спершу розпад пройшов по людях і тільки потім по республіках. Республіки – це була вже формальність.
Бесланські матері, яких хапала місцева поліція і яким присудили громадські роботи за те, що на пам'ятну церемонію 1 вересня вони прийшли у футболках «Путін – кат Беслана», – це, звичайно, епізод розпаду країни, що вже відбувся, коли нічого спільного між тими, хто у футболках, і тими, хто у поліцейських картузах, немає і вже не може бути.
У російського силовика немає національності і він належить до якогось нового, ще не названого народу, що знаходиться у непростих стосунках з іншими народами Російської Федерації
Ще тут потрібне «етнічне» застереження: традиційно вважається, що на відміну від великої Росії, яка, загалом, безнаціональна, у кавказьких республіках велике значення має етнічна спільність, але тут ми побачили, як з матерями-осетинками розправляються поліцейські-осетини і судді-осетини. Це дуже важливо з тієї точки зору, що у російського силовика немає національності і що він належить, очевидно, до якогось нового, ще не названого народу, що знаходиться у, м'яко кажучи, непростих стосунках з іншими народами Російської Федерації. Коли народ поліцейських нападає на народ матерів – це ворожнеча народів і це розпад країни.
Розпад Росії – це і захоплива історія 57-ї школи, коли інституція, яка колись спокійно пережила навіть перехід з радянського у пострадянський стан, самознищується, будучи неспроможною витримувати суспільну напругу 2016 року. Те, що всі учасники шкільного конфлікту ставляться до нього тільки як до сюжету зі свого корпоративного життя, не має значення – людям властиво ставити у центр всесвіту самих себе, і вони навіть у своєму праві, але з зовнішньої точки зору цей катаклізм стає в один ряд з іншими катаклізмами, пережитими Росією саме зараз.
У Примор'ї проходить якийсь черговий путінський форум з панельними дискусіями, прес-підходами і іншим: люди вдають, що зайняті якоюсь важливою справою, і це не вперше. Але що вперше – у тому ж таки регіоні, де проходить форум, вирує тайфун, затоплені цілі райони, загинув начальник місцевого МНС. І справа навіть не у тому, що форум продовжується наче нічого й не трапилось. Значення має, скоріше, загальна незворушність під час великої біди. ТАСС цитує жінку, котра разом з собакою та кішкою сидить на даху затопленого будинку. Жінка дає якісь коментарі, і подається пояснення, що люди, які залишилися у зоні лиха, не хочуть покидати своїх будинків. Ну, не хочуть, значить, не хочуть, значить, так і треба. Ця жінка на даху – про кого вона скаже «ми»?
Ніякої історії вже немає – є тільки набір слів-аксіом, захищених каральною системою. Країна з такою історією – вона розпалася чи ще ні?
У Верховному суді судять людину за пост «ВКонтакте» про участь Радянського Союзу у нападі на Польщу 1939 року. Тепер у Росії за таке штрафують, тому що історія у Росії тепер регулюється судами і кримінальними статтями. Це означає, що ніякої історії вже немає – є тільки набір слів-аксіом, захищених каральною системою. Країна з такою історією – вона розпалася чи ще ні?
Всі дивуються, коли черговий чиновник, стикаючись із громадянами, каже їм щось типу медведєвського «але ви тримайтеся». Влада раптом чомусь перестала піклуватися про те, як вона виглядає в очах людей, і цьому хочеться знайти якесь хитре пояснення. Справді, чому Ольга Голодець заговорила про пенсії зараз, перед виборами – чи не таємна вона саботажниця? Але ні – напевно вони всі, від Медведєва до Меркушкіна, самі хотіли б поводитись так, щоб якщо не подобатися, то хоча б не дратувати, а вже просто не виходить, втрачений навик, немає мови, якою влада може говорити з народом так, щоб не захотілося вилаятися у відповідь. І ця мовна дивина теж схожа на ознаку розпаду.
Будь-яка новина, яка зараз шокує і обурює, – вона про це. Здатність співіснувати рівною мірою втрачається усіма: і чиновниками, і поліцейськими, і тими, хто ріже на смерть людину, яка потрапила у ДТП, і інтелігентською субноменклатурою з престижної школи, і газетними авторами, і передвиборними кандидатами. Немає загальнонаціонального «ми», немає нічого, що утримувало б усіх всередині одного великого суспільства, і це вже не «атмосфера ненависті», що стала мемом, а щось нове. Можливо, втома всіх від усіх, можливо, капітуляція всіх перед усіма. Ненависті, до речі, зараз, напевно, навіть менше, ніж рік чи два тому. Сильне почуття важко підтримувати у собі впродовж довгого часу, і якщо воно не знайшло собі виходу, воно кудись зникає, залишаючи по собі незрозуміло що. Ось це незрозуміло що – єдина, напевно, характеристика, застосовна до російської суспільної атмосфери вересня 2016 року. Нічого не залишилося, взагалі нічого, тобто навіть менше, ніж у Радянському Союзі перед його крахом.
На відміну від Радянського Союзу, навіть штучних кордонів, за якими Росія могла б розпастися, немає
Але, на відміну від Радянського Союзу, навіть штучних кордонів, за якими Росія могла б розпастися, немає. Люди, у яких немає нічого спільного, розподілені по загальній території, і фізично відділятися нікому і ні від кого. Можливо, це і є секрет тієї державної стійкості, яку до Криму було прийнято називати стабільністю, а зараз не прийнято називати ніяк, хоча вона нікуди не поділася, просто вже зрозуміло, що справа зовсім не у стабільності. Країна, що розпалася, якщо її якимось окремим рішенням не розпускають у Біловезькій пущі, може, напевно, існувати як завгодно довго, але ніякої доброї новини у цьому немає. Безцільність і безглуздість її існування згубно позначається на характерах громадян, моральному кліматі та перспективі на майбутнє. У розпаду Радянського Союзу, при всіх його трагічних обставинах, виявилася чимала кількість вигодонабувачів – від прибалтійських народів, які стали повноправними європейцями, до середньоазіатських перших секретарів, які стали повноправними диктаторами. Розпад Росії з цієї точки зору виглядає набагато більш невтішним. Вигодонабувачів у нього немає, щасливим не буде ніхто.
Олег Кашин, російський журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода
