Хтось із них одразу був висланий разом із сім'єю до Марійської АРСР, хтось переїхав сюди трохи пізніше до родичів. Про те, як відбувалася депортація кримських татар, як жилося їхнім сім'ям у республіці й чи мріють вони повернутися на Батьківщину, розповідають Нурі Байрамов, Нурі й Усніє Кемалови.
18 травня 1944 року за наказом головного верховного головнокомандувача й першого секретаря СРСР Йосипа Сталіна кримських татар депортували з Криму. У Радянському Союзі депортація офіційно пояснювалась участю кримських татар у формуваннях, що виступали на боці нацистської Німеччини під час Великої Вітчизняної війни. Згодом влада СРСР, а потім Росії й України визнала депортацію незаконною.
Примусово залишили свою Батьківщину 191 тисяча людей. Більшу частину відіслали до Узбекистану, Казахстану й Таджикистану
За офіційною інформацією, примусово залишили свою Батьківщину 191 тисяча людей. Більшу частину відіслали до Узбекистану, Казахстану й Таджикистану, менші групи до Марійської АРСР, на Урал, до Костромської області й Тули.
До липня 1944 року до Марійської республіки відправили 2066 сімей (9061 людину). У Волжському районі й Волжську поселили 245 сімей (1495 осіб). До 1956 року поселеним у Марійській АРСР кримським татарам було заборонено залишати місця примусового поселення. Після зняття заборони велика частина кримських татар виїхала з республіки, в основному до Узбекистану, де проживала на той момент основна частина народу.
Нурі Кемалов: «Моя душа прагне до Криму»
‒ Мені вже одружитися можна було, коли нас виганяли ‒ я вже в перший клас пішов, у кримськотатарську школу. Мої батьки переїхали не зі мною. Їх відправили до Трудової армії сталінської, а нас, дітей і старих ‒ окремо до вагона товарного завантажили. Куди нас везли, ми самі не знали. Розмови в поїзді були про те, що старших везуть на Урал ‒ топити. Краса. Це хіба було приємно?
Мені розповідали, що коли всіх повантажили у вагон, собака біг від Бахчисарая до самого Сімферополя.
А скільки ми їхали? Півмісяця чи десь так. Доїхали до Ташкента. Там нас вивантажили на площі й почали розподіляти по селищам. Ось у Середній Азії ми ‒ четверо хлопчиків і мати ‒ оселилися. Мати через рік померла через воду ‒ захворіла на дизентерію. Лікарів тоді поруч не було. Вона дуже мучилася.
Потім нас усіх віддали до дитячого будинку. Один хлопчик помер там же. Меджит звали. З дитячого будинку дівчинку, їй було чи два, чи три роки ‒ крихітку ‒ забрали. Її удочерили. Ми залишились утрьох.
Вихователька в дитячому будинку написала по всіх усюдах. І тут у Тульській області знайшовся батько, приїхав за нами й забрав усіхНурі Кемалов
Вихователька в дитячому будинку написала по всіх усюдах. І тут у Тульській області знайшовся батько, приїхав за нами й забрав усіх. Приблизно в цей же час він дізнався, що до Марійської АРСР потрапило найбільше наших родичів. Тому він вирішив їхати сюди. З 1946 року ми тут. Коли ми приїхали, нас обзивали зрадниками.
Якби я зміг продати свій будинок (у Волжську ‒ КР), завтра б до Криму пішки пішов. Ми дуже хочемо поїхати. Будинок наш тут ми виставили на продаж. Куплять ‒ поїдемо. Поки чекаємо. Родичі в Криму в нас є ‒ повно двоюрідних братів і сестер. Вони зробили так само: продали своє житло в Росії й купили в Криму. Гроші тільки потрібні.
Я все життя прожив тут у Волжську. Але якби раніше пустили назад, я б поїхав уже давно. До цього дозволяли в Криму залишатися тільки на добу чи дві. А зараз продавайте та їдьте. Моя душа прагне до Криму. Я ж пам'ятаю, де жив і де народився. Все одно на Батьківщину хочеться.
Допомогли б нам. Грошима чи що. Навіть якщо ми купимо там ділянку, то треба будуватися, потрібні матеріали. А грошей немає. Роками там не можуть вибудуватися люди.
Усніє Кемалова: «Тут марійці живуть, а я з Криму в Марійському краї»
‒ Мені був один рік під час депортації. Я теж була в Середній Азії з мамою. Старший брат у мене там помер, із 1937 року він був. Я була з мамою, а старша сестра на Урал потрапила з тіткою. Там вона жила. Я в Середній Азії жила, тому говорити почала узбецькою, російською й татарською не могла. Батько нас потім розшукав, і ми потрапили до Тульської області. Сюди, в Марій Ел, я переїхала, коли заміж вийшла.
До Тули приїхала, і тільки узбецькою. Просила не говорити зі мною татарською, розповідала мама. Тому й у першому класі два роки сиділа, бо мови не знала. Потім уже, звісно, навчилася говорити.
На моєму житті сильно позначилося те, що я депортована дитина. З продуктами тоді, наприклад, було важко всім, не тільки татарам. Але в нас був особливий статус. Ми жили на шахті №8, їздили у Щукіне. Постійно доводилося ховатися від міліції. В туалеті в основному. Обзивали нас постійно. Знаєте, це навіть досі не припиняється.
У 20 років я переїхала до Волжська. Все мені було тут незнайоме. Дуже важко булоУсніє Кемалова
У 20 років я переїхала до Волжська. Все мені було тут незнайоме. Дуже важко було. Я майже одразу пішла у швейний. Потім у декретну, після майже одразу звільнилася. Вихователькою працювала, одинадцять років на заправній станції. На пенсію вийшла з Серго (АТ «ВО «Завод імені Серго», Зеленодольськ, Татарстан).
У нас сусідка була на громадських ділянках, яка постійно нам говорила: «У Кирим їдьте!». Вона навіть Крим не може правильно сказати. Все одно ж треба людину принизити.
Наш народ культурний, але нас розкидали по всій країні. Хто куди потрапив. Нелегко було, що тут говорити. Якби жили на своїй Батьківщині, всі б разом були, знали б усіх рідних. Дядька ось свого ми взагалі в очі не бачили.
Я народилася в Утузах, Шапітовка зараз називається. Це під Феодосією. Будинок у нас там цілий ще. Хотілося б його повернути, але в нас може просто грамотності не вистачає. Може варто було б за щось зачепитися. Там зараз чотири сім'ї живуть. Коли ми туди їздили, тоді ще Україна була, я ходила до сільради й питала щодо будинку. Але нам сказали ‒ ви в Росії, а тут Україна ‒ нічого не вийде. Зараз зробили Росією, не знаю, чи вийде щось. Не їздила ще. Мені хочеться туди.
Я знаю, що коли туди приїду, то здаватиметься, що там жила завждиУсніє Кемалова
Тут марійці живуть, а я з Криму в Марійському краї. Невже не хочеться на свою Батьківщину? Я знаю, що коли туди приїду, то здаватиметься, що там жила завжди. Близьке все.
Якщо насильно вислали, може бути, саме це й позначається на тому, що хочеться повернутися назад. Якщо людина сама поїхала, то це одне, а якщо вислали, обзивали... Хочеться зі своєю нацією пожити, щоб не чути цих принижень. Хоч і стільки років минуло. Як скажуть: «О, кримська!». «Кримська» ‒ це вже ображає. Я на татар не ображаюся, я тут до мечеті ходжу. Уже два роки вчу арабську, спілкуюся, мене поважають мусульмани. Я не скажу, що зовсім нестерпно, можна жити, але в душі тягне на Батьківщину.
Нурі Байрамов: «Та на хрін мені такий Крим потрібний!»
– Ми з Ялтинського району, село Дегірменкой, зараз село Запрудне. 1944 року приїхали сюди, в бараках жили. Мені було сім років тоді, зараз мені 79. Виходить, одразу з Криму нас сюди привезли, два тижні тягли. Частину наших родичів тоді відіслали до Узбекистану, інших ‒ до Тули, шахта №26.
Тоді, 1944 року, тут (у Волжську – КР) було село, нічого не було. Бараки були тільки. Глухо все. Мати в нас була, нас шестеро. 1946-го одна сестра померла. Потім батько з Тули приїхав сюди. На початку 1944 року з Криму до Трудової армії призвали всіх чоловіків, тому всі сім'ї розділилися. Мабуть, для того, щоб менше пручалися депортації.
Нас сюди привезли, поселили в бараках, давали їжу, потім на роботу розподілили. Батьки у мене тут у підсобному господарстві працювали, потім на Марбум (Марійський паперовий камбінат ‒ КР) перейшли.
Я закінчив сім класів, восьмий ‒ у ФЗО (школа фабрично-заводського навчання) на тесляра. Наприкінці 1957 року пішов до армії, коли повернувся, були вже якісь будинки з брусків у нас. Служив я в Приморському краї, село Промисловка. У Волжському АТП я 41 рік пропрацював шофером ‒ на вантажних, на таксі, на службових. На чому тільки не працював. Я коли з армії прийшов, сів на вантажну, коли син народився 1963 року, дружина попросила не їздити у відрядження. 2001 року я пішов на пенсію. Ось і вся історія.
У Криму ми буваємо, з 1980 року їздимо туди. Я десять разів їздив на машині своїйНурі Байрамов
У Криму ми буваємо, з 1980 року їздимо туди. Я десять разів їздив на машині своїй. Але нам там сказали: «Давайте, приїжджайте, посмикаєтесь, як ми». Когось там не прописували, комусь жити не давали.
Коли Крим до Росії приєднали, ми хотіли отримати квартиру там, замість зруйнованого будинку. Минулого року ми написали до прокуратури. Прийшла відписка з Москви: «Ми відіслали ваші документи на 25 аркушах до Криму, Сімферополь». Звідти теж відписка: «Ми відіслали ваші документи на 26 аркушах до прокуратури Ялти». Минулого року 14 серпня були в прокуратурі. Ми попросили там знайти наші документи. Нам сказали, що вони мали потрапити до комісії з реабілітації при виконкомі Ялти. Там папери не знайшли.
До прокуратури ми повернулися й написали заяву на ім'я прокурора. Через три тижні нам уже сюди, до Волжська, приходить відповідь, що документи все-таки відіслали до адміністрації Ялти. Там же їх досі не отримали. На цьому все, документів немає.
Спасибі марійцям, чувашам, росіянам і казанським татарам ‒ ніхто нас не ображав. Усі разом у бараках жили. Народ тут дуже хороший. Якщо зараз до Криму поїхати, то нас будуть там принижувати. Так на хрін мені такий Крим потрібний!
Оригінал публікації ‒ на сайті Idel.Реалии