Доступність посилання

Павло Казарін: Привид популізму. Чому захід хоче минулого, а не майбутнього


Спеціально для Крим.Реалії

Те, що об'єднує зараз Європу, ‒ це попит на консервацію й ізоляцію. І в цьому сенсі сам Володимир Путін став прототипом усіх тих політиків, що перемагають на виборах у західних країнах.

Що спільного в Польщі та США, Угорщини й Австрії, Франції і Словаччини? А те, що виборці всіх цих країн демонструють, до чого призводить втома від істеблішменту. І тому готові голосувати за тих політиків, політичний порядок денний яких ще нещодавно здавався неможливим анахронізмом. Але тепер ми можемо спостерігати в прямому ефірі, як праві популісти беруть штурмом одну електоральну фортецю за іншою.

Їх усіх об'єднує декларований консерватизм. Апеляція не до майбутнього, а до минулого. Ставка на євроскептицизм і пропаганда ізоляціонізму. Вони всі обіцяють виборцеві кордони ‒ ті самі, які мають дати обивателю відчуття затишку. Який, як самому виборцю здається, почав розмиватись у міру перетворення західного світу на одне глобальне село.

Будь-який новий успішний політик із правопопулістського табору спершу розділяє, щоб потім панувати

Адже це дуже комфортно ‒ жити в світі, в якому є «ми» і є «вони». Це породжує бруствери ідентичності ‒ вже не всі однакові й невиразні, а навпаки ‒ кожен несхожий на сусіда. Західний світ дуже довго ховав свої образи, щоб стерти відмінності, і саме образи відроджуються сьогодні знову, щоб знову ці кордони окреслити. І тому будь-який новий успішний політик із правопопулістського табору спершу розділяє, щоб потім панувати.

Так, це спрощення. Так, у кожній країні західного світу є величезна кількість невирішених і реальних проблем, які, можливо, з України здаються дрібними й несуттєвими. Але в тому й особливість, що відчуття щастя завжди суб'єктивне: важливе не те, що в тебе є, а що ти про це думаєш. І якщо американці й поляки думають, що живуть погано ‒ безглуздо переконувати їх у зворотному.

Зрештою, будь-яке суспільство існує на гойдалках настроїв. Дуже довго ми жили у владі об'єднавчого тренду ‒ який стирає кордони й бар'єри. Так довго, що світ втомився жити у владі нескінченної низки змін. І захотів назад ‒ до простого та зрозумілого. Наприклад, легких рецептів. Щоб обмежити ойкумену й не думати про далеке. Чи не цього деколи хочуть самі українці?

Майже вся друга половина двадцятого століття була часом торжества тих, хто розміщував на прапори ідеї об'єднання, спільних цінностей і універсальної рівності. Саме вони відвойовували політичні олімпи у традиційних еліт, саме вони служили проповідниками світу рівних можливостей і позитивних дискримінацій. Але в якийсь момент усі вони самі стали новим істеблішментом. Саме вони сформулювали нову «рамку нормальності», уявлення про допустиме й неприпустиме. Перестали бути бунтарями, ставши новим монополістом на ринку політичної пропозиції.

А людям властиво хотіти різного. І втомлюватися навіть не від реальних проблем, а від своїх уявлень про те, що вони вважають проблемою. І тоді з'являється знову попит на «бунтарів». І те, що в ролі бунтарів виявляються безвідповідальні популісти ‒ нічого не змінює. Зрештою, з точки зору наявного порядку бунтар і зобов'язаний виглядати як популіст, а тому ніякого естетичного розриву тут немає.

Особливість є лише в тому, що той тренд, який ми спостерігаємо на заході, був за останні п'ятнадцять років обкатаний у Росії. Тій самій, яка теж втомилася від змін і в якийсь момент захотіла зрозумілого і знайомого. В якій переміг курс на консервацію всього, що тільки можна. Де головний зміст внутрішньої політики звівся до розмов про те, як уникнути будь-яких змін. Укупі зі створенням образу «небесного минулого» ‒ позбавленого недоліків, але наділеного комфортом і могутністю.

Путін став Фіцо, Качинським і Орбаном задовго до них самих. І тому для багатьох обивателів на заході російський президент ‒ трендмейкер

Путін став Фіцо, Качинським і Орбаном задовго до них самих. І тому для багатьох обивателів на заході російський президент ‒ трендмейкер. Утілення порядку денного, який переміг на цей час. Немає нічого дивного в тому, що для прихильників правого консервативно-популістського порядку денного він служить приблизно таким же символом бунту проти істеблішменту, яким колись для лівих бунтарів був Фідель Кастро.

Україні просто не пощастило знайти реальну незалежність у той самий період, коли тепличні умови закінчилися. Коли світ знову починає штормити. Коли починає перелаштовуватися модель соціального договору. І ось вона вже головний єврооптиміст у світі, в якому росте попит на ізоляціонізм.

Так, це підвищує ставки ‒ той, хто програв, втрачає все. Але це означає лише те, що вчитися плавати Україна буде в штормових умовах. Це буде непросто. Але хто, чорт візьми, обіцяв нам, що буде легко?

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG