Доступність посилання

ТОП новини

Тріумф Путіна і перспективи українського реваншу


Акція протесту під посольством Росії в Україні. Київ, 14 жовтня 2016 року (ілюстраційне фото)
Акція протесту під посольством Росії в Україні. Київ, 14 жовтня 2016 року (ілюстраційне фото)

Якщо підбивати підсумки 2016 року, то можна однозначно сказати, що його головним тріумфатором є президент Росії Володимир Путін. Безпринципна і зрадлива політика, яку російське керівництво реалізовує не лише в Україні, але і в інших точках планети (в тій самій Сирії, наприклад), постійно ставить у глухий кут інших світових гравців, i насправді є найбільш ефективним засобом досягнення його вузькокорисливих цілей.

Заваривши 2014 року кримську кашу, а потім розпочавши війну на Донбасі, Путін очевидно пішов ва-банк. Виклавши на стіл настільки великі карти, він мав намір перевірити, наскільки далеко він може зайти у своїх агресивних планах, на якiй межі його чекає рішуча відсіч. І хоча путінську експансію частково вдалося зупинити, про що свідчить провал проекту «Новоросія», в цілому все ж доводиться констатувати, що колективний Захід не спромігся повною мірою приборкати агресора, що викликає неприємні алюзії з відносно недавнім минулим.

Глобальний виклик Путiна

Між тим, виклик, який Володимир Путін кинув світу 2014 року, вельми серйозний. По суті, він поставив під сумнів легітимність сучасної міжнародної системи відносин, домагаючись її часткової або повної ревізії. В глобальному сенсі мова йде про систему, що утворилася після релігійних війн XVII століття та укладення Вестфальського договору, в основу якої покладено суверенітет держав і їх невтручання у внутрішні справи один одного. У більш вузькому контексті за точку відліку можна взяти 1945 рік, момент закінчення Другої світової війни, коли були сформульовані і затверджені основні, базові принципи глобального світоустрою в повоєнному свiтi, які функціонували більш-менш аж до березня 2014 року.

Під час подій 2014 року Росія порушила відразу кілька цих базових принципів. По-перше, стався насильницький переділ кордонів в результаті анексії частини сусідньої держави. Нічого подібного не відбувалося вже понад півстоліття. По-друге, Росія як обґрунтування кримської інтервенції оголосила захист прав російськомовного населення, яке складалося з громадян України. Тим самим були порушені ті самі принципи невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої. Цими своїми діями, що явно мають наліт месіанства, Росія заодно продемонструвала свою антиправову і антиморальну сутність, розтоптавши норми права і злегка модифікованою формою відтворивши старе ленінське гасло – «Морально все, що сприяє перемозі революції». Інакше кажучи, мета виправдовує засоби.

Захiд у глухому кутi

Але адекватної відповіді на свій виклик Путін не отримав. Швидше навпаки, події все більш розвиваються за його сценарієм. Головний для нього позитивний підсумок 2016 року – констатація відсутності єдиного консолідованого Заходу як противаги російській загрозі. Brexit, перемога Трампа у США, зростання популярності європейських праворадикальних партій, всезростаючий євроскептицизм – все це грає на руку Росії, переконуючи її в тому, що вона і далі може гнути свою лінію, не дуже оглядаючись на зворотну реакцію.

Для досягнення своїх цілей Росія не гребує ніякими засобами, їх у її арсеналі доволі багато. Крім військової сили, яка довела свою ефективність в Україні та Сирії, це так звана м’яка сила, передусім пропаганда і дезінформація, а також вербування прихильників у Європі і США. І все це дає результат, в той час як Захід зараз опинився в якомусь глухому куті. Воювати з Росією, ясна річ, нікому не хочеться, а політика санкцій не дала очікуваних результатів. Так, вона вдарила по окремих секторах російської економіки, але за великим рахунком нічого смертельного для Росії у них немає. Санкції – це довгостроковий інструмент, який не дає відчутних ефектів в осяжній перспективі. А як показує історичний досвід, може його взагалі не дати. Втім, це не означає, що санкції потрібно скасувати. Зрештою, як кажуть французи, c’est mieux que rien. Та й про моральну складову питання забувати не слід.

Чи можливий реванш

Україна в цьому зв’язку виявляється в досить непростому становищі. Завдання із повернення Криму та реінтеграції Донбасу, безсумнівно, в найближчі роки буде залишатися головним стрижнем української політики, але його реалізація може затягнутися на невизначено довгий термін. Швидше за все, без глобальних змін в Росії домогтися цього буде неможливо, бо у військовому протиборстві з великою ядерною державою шансів в України апріорі немає, і на Захід в цій справі сильно покладатися не варто.

Зброєю Захід, може, і допоможе, але кидати своїх солдатів під російські танки явно бажанням не горить. Замість цього, він явно схильний до пошуку якогось компромісу, який влаштував би всі сторони. Але він при цьому в черговий раз забуває, що тактика умиротворення агресора ніколи не доводить до добра. А невеликі держави при такому розкладі неминуче стають розмінною монетою, яку не шкода пожертвувати. Саме така загроза сьогодні нависає над Україною, і саме від Заходу залежить зробити все, щоб не допустити колишніх помилок, за які доведеться розплачуватися в тому числі і йому самому.

Дмитро Овчинников, державний службовець

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал публікації –​ на сайті Радіо Свобода

XS
SM
MD
LG