Доступність посилання

ТОП новини

Павло Казарін: П'ять ілюзій України


Спеціально для Крим.Реалії

Те, що вже три роки відбувається з Україною, можна назвати просто – позбавлення від рожевих окулярів.

Коли Майдан здобув перемогу – у суспільстві панувала ейфорія. Вся історія київських протестів нагадувала кінодраму з хеппі-ендом. Всередині якої було все – інтриги, сумніви, солідарність і жертовність. Але у фіналі якої була перемога. Мало хто вірив, що Віктор Янукович може покинути свій пост – навіть у січні у багатьох було відчуття, що максимум, про що може йти мова – це перенесення президентських виборів на більш ранній термін. Про це ж думали лідери опозиції і західні політики.

Ми недооцінили двох речей: масштабів проблем, що накопичились, і опору системи

Але історія розпорядилася інакше. І кінець лютого був наповнений емоціями тріумфу. Несподіваного, закривавленого, але від того не менш бажаного. І немає нічого дивного, що на хвилі цих емоцій народилася надія, що зміни в Україні можуть бути за своєю динамікою схожі на Майдан – швидкими і одномоментними. Проблема лише в тому, що ми недооцінили двох речей: масштабів проблем, що накопичились, і опору системи. І тепер Україна послідовно позбувається ілюзій.

Наприклад, ілюзій про те, що зміни здатні втілити заїжджі іноземці. Ця віра – те саме, що й надії на казкову щуку, яка виконуватиме бажання головного героя, поки той лежить на печі. Але виявилося, що ніякі – нехай навіть найщиріші і найлояльніші – іноземці не виконають за українців їх домашню роботу. Доля поліса перебуває лише в руках громадян поліса – і тільки їм під силу визначати його майбутнє.

Пішла в небуття ілюзія про те, що захід може сам обнулити російську агресію. Виявилося, що українська революція відбулася в той момент, коли західний обиватель куди більше зосереджений на побудові персонального комфорту в затишних ізольованих національних квартирах. Так, санкції проти агресора є, але вони значно лояльніші, ніж те, що випробував на собі режим Слободана Мілошевича після його вторгнення в сусідні республіки. З'ясувалося, що війну за незалежність не ведуть чужими руками – і Україні саме враз вивчати досвід Фінляндії, якій теж поодинці довелося протистояти агресивному СРСР.

А ще Україна звикає до думки про те, що слабких – б'ють. Що потрібно ставати сильним, якщо ти хочеш, щоб твоя думка не просто звучала, але щоб її ще й чули. Що інтереси «великих гравців» у першу чергу зосереджені на вирішенні їхніх власних завдань. І тому погоджуватися на будь-який запропонований західними столицями сценарій – не слід. А це призводить до того, що виникає потреба формулювати свою власну картинку бажаного майбутнього. Укупі з рецептами його досягнення.

Останні три роки довели: багато українських політиків і активістів можуть лаяти Москву, але при цьому залишатися токсичними для своєї країни

Четверта ілюзія стосується списку союзників. Країна так довго жила в дихотомії «проросійський табір» і «проєвропейський табір», що звикла будь-якого супротивника Москви сприймати як попутника. Але останні три роки довели: багато українських політиків і активістів можуть лаяти Москву, але при цьому залишатися токсичними для своєї країни. Як мінімум, через власну обмеженість і жадібність. Ворог мого ворога далеко не завжди друг – і Україна ось уже третій рік привчає себе до цієї простої формули.

А ще країні доводиться звикати до розуміння того, що значна частина населення зосереджена на цінностях холодильника. Що вони стурбовані питаннями побуту куди більше, ніж питаннями оборони або реформ. Ці люди не виходять на майдани, зате вони ходять на вибори. Саме їхні голоси складають до себе в скарбничку популісти і реваншисти. В інший час вони інертні, але саме ця частина країни створює те, що можна назвати «громадською інерцією». І якщо громадянське суспільство нагадує локомотив, то «Україна холодильника» нагадує вагони. Вони не визначають маршрут, але здатні коригувати швидкість змін.

І немає нічого дивного, що це зіткнення з реальністю породжує у багатьох фрустрацію. У тих, хто сподівався на швидке повернення Криму і безболісне – Донбасу. У тих, хто вірив, що наші проблеми вирішаться не стільки за рахунок наших перемог, скільки за рахунок помилок агресора. У тих, хто думав, що саме Віктор Янукович є головною перешкодою на шляху швидкого переходу країни в «перший світ». Ті, хто не зміг з цієї фрустрацією впоратися, – поринули в депресію або в пошук чергового рецепта одномоментного дива. Ті, хто впорався – зціпивши зуби, будують по цеглинці фундамент української держави.

Failure is not an option.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Павло Казарін

    Павло Казарін. Кримчанин. Журналіст. Вважає, що завдання публіцистики – впорядковувати хаос до стану смислів. Співпрацює з «Крим.Реалії», «Українською правдою», Liga.net, телеканалами ICTV та «24».

XS
SM
MD
LG