Доступність посилання

Віталій Портников: Бунт російських донорів


Карикатура Сергія Йолкіна

Спеціально для Крим.Реалії

Напередодні Нового року відбулася подія, яку мало хто помітив поза Росією. Президент Татарстану Рустам Мінніханов виступив із жорсткою критикою рішення центральної влади щодо збільшення видатків його республіки на потреби Москви. А простіше кажучи ‒ на дотовані регіони. Як відомо, Республіка Татарстан ‒ один з нечисленних російських регіонів-донорів. І витрати цих регіонів на всю решту країни постійно зростають ‒ а значить, падає їхній власний добробут.

У мене немає ніяких сумнівів, що обурення з приводу штучного зменшення бюджетних витрат відбувається аж ніяк не тільки в Татарстані. Те, що керівництво цієї республіки наважилося на публічну дискусію, пов'язане з її новітньою політичною історією.

Як відомо, 25 років тому Республіка Татарстан активно боролася за перетворення з автономної республіки Російської Федерації на нову союзну республіку. У 1991 році в Казані навіть відмовилися від проведення виборів президента РРФСР, так що до 1999 року єдиним легітимно обраним громадянами республіки керівником був президент Татарстану Мінтімер Шаймієв, а зовсім не Борис Єльцин. Ситуація не набагато покращилася навіть після краху Радянського Союзу і проголошення незалежності Російської Федерації. Татарстан, на відміну від практично всіх тодішніх суб'єктів Російської Федерації (Чечня оголошувала про свою незалежність від Росії) відмовився від підписання Федеративного договору. Відносини Москви і Казані регулюються окремою угодою. Але і після її укладання у відносинах Татарстану з федеральним центром було чимало проблем.

Путіну доведеться визначатися: або він залишить «багатих» в спокої, або спробує розмазати бідність рівним шаром по всій території Росії

Однак найголовніше всі ці десятиліття залишалося незмінним ‒ Татарстан як був, так і залишається справжньою «державою у державі». Ні Борис Єльцин, ні його наступник Володимир Путін не зазіхали на режим, створений в Татарстані його першим президентом Мінтімером Шаймієвим, ‒ режим своєрідного балансу між національними інтересами татарського народу та його номенклатури й інтересами Москви. Пішовши у відставку, Шаймієв передав владу одному зі своїх найближчих соратників і друзів родини ‒ Мінніханову. За ці роки в Татарстані ‒ на відміну від решти Росії ‒ склалася консолідована політична нація. І чому потрібно дивуватися, що лідери Татарстану не хочуть платити за інших більше, ніж платили?

Необхідність «розкуркулювати» відносно благополучні регіони країни може призвести до соціальних і політичних криз там, де стабільність найпотрібніша ‒ в Москві, Петербурзі чи Казані. Так що рано чи пізно Путіну доведеться визначатися: або він залишить «багатих» в спокої, або спробує розмазати бідність рівним шаром по всій території Росії ‒ і в результаті отримає бунт колись благополучних громадян і невдоволення еліт.

Мені здається, що Путін вибере «багатих». Але при цьому цікаво, з якого боку в списку «бідних» опиниться окупований ним Крим ‒ серед тих, хто перестане отримувати допомогу першим, чи серед тих, кому допомагатимуть «зі стратегічних міркувань» до останнього?

З одного боку, саме з анексії Криму російські проблеми і почалися ‒ тож чи варто кидати напризволяще «символ сакральності»? А з іншого, якщо проблеми посилюються і стає ясно, що Крим можна буде і не втримати, то чи варто заривати гроші в потенційно чужу територію, та ще й викликати цим роздратування тих, хто годує всю решту країни?

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG