Трамп, Путін і Каддафі

Спеціально для Крим.Реалії

Всі чекають інавгурацію Дональда Трампа як моменту істини. Вважається, що саме після неї ми почуємо все те, що оформить архітектуру майбутнього. І ми, традиційно, випускаємо головне: важливо не тільки те, що скаже Дональд Трамп, а й те, що він почує у відповідь.

Атмосфера «завмерлого очікування» ріднить різні країни в усьому світі. Всі бачили Трампа-бізнесмена, Трампа-кандидата в президенти, але ніхто не знає, яким буде Трамп-політик, тому що новий президент США ніколи політикою не займався. У нього просто немає ніякої «історії» в цій сфері, яку можна було б аналізувати. А тому всі під мікроскопом розглядають його кадрові призначення, намагаючись з цих карт скласти хоч якийсь несуперечливий пасьянс.

Однак все це напружене очікування його перших кроків виглядає дещо наївним. По-перше, тому що це саме перші кроки і перші слова. Будь-який політик природним чином еволюціонує, і новий президент США ‒ не виняток. А, по-друге, важливі не тільки його програмні заяви, а й реакція на них.

Зрозуміло, що для України, в першу чергу, важлива позиція Білого дому щодо питання Криму і Донбасу, стосунків з Росією і долі санкцій. Всі бояться того, що Вашингтон запропонує Кремлю якусь формулу компромісу, в рамках якої проблему українського сходу вирішать закрити за рахунок Києва. Наприклад ‒ продавивши легалізацію бойовиків і боснізацію конфлікту.

Але в тому й річ, що адміністрація Трампа може шукати будь-яку формулу компромісу з Росією. Але не менш важливо й те, як сама Росія відреагує на цю формулу.

Колишній головний редактор російського телеканалу «Дождь» Михайло Зигарь в своїй книзі «Вся кремлівська рать» пише, що сприймання світу мешканцями Кремля дуже специфічне. Що професійна деформація вихідців зі спецслужб нікуди не поділася, а лише посилилася за роки, проведені ними при владі. І якщо в перші роки свого президентства Володимир Путін ще вважав, що може знаходити компроміси із заходом, то після другої половини «нульових» сама ідея компромісів стала здаватися йому проявом слабкості.

«Коли Муаммара Каддафі вбили, Путін розлютився ще сильніше. Його обурювало, перш за все, віроломство Заходу. Поки лідер Лівійської Джамахірії був антизахідним вигнанцем, його режим був міцним. Проблеми почалися у нього лише тоді, коли він пішов на поступки, зізнався у всіх гріхах, виплатив компенсації родичам жертв вибуху над Локербі. Він вийшов з-під санкцій і навіть брав участь в саміті G8 в 2009 році в італійському Л'Акуїлі (в якості голови Африканського союзу), де йому тиснув руку навіть Барак Обама. Однак виявилося, що за зайву покору та дружність він і був покараний. Рівно о той момент, коли Каддафі відкрився і довірився Заходу, йому завдали удару в спину. Поки Каддафі був вигнанцем, його не чіпали, а як тільки він спробував стати прозахідним і слухняним ‒ його не тільки скинули, а й убили на дорозі», ‒ описує Зигарь настрої, які витають в Кремлі.

В цьому і полягає особливість нової реальності. Політика ‒ це завжди мистецтво домовленостей і поступок. Але тільки не тоді, коли поступка спочатку сприймається як прояв слабкості і поразки. Люди ‒ не калькулятори: їхні особисті фобії, амбіції, уявлення про світ так само сидять за столом переговорів. Саме ці амбіції і фобії стали причиною анексії Криму та вторгнення на Донбас ‒ просто тому що кремлівські керівники вирішили, що Майдан ‒ це спецоперація заходу проти Росії, на яку потрібно відповісти. І точно так само вони знову і знову будуть вносити корективи в систему ухвалення рішень, яка панує в нинішній Російській Федерації.

Адміністрація Трампа цілком може запропонувати компроміс Москві. Але не факт, що в Кремлі розцінять цю пропозицію як компроміс.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції