Доступність посилання

Українським сегментом інтернету знову прокотилася хвиля розмов про еміграцію. Мовляв, запанувала в нашій країні атмосфера загальної готовності виїхати в пошуках кращого життя. Тези лунали різноманітні: економічні (зарплатні, перспективи, вакансії, реалії ведення бізнесу), соціальні (освіта для дітей, якість і доступність медицини), ментальні (важко жити серед людей із совковим світоглядом). Приглядаючись до палких дискусій на цю тему, я помітив, що хвилю вподобань і перепостів можна зібрати, якщо напишеш щось погане про Україну і водночас щось хороше про закордоння. Хоча я сам незлим тихим інколи відгукуюся про батьківщину, все ж вирішив піти проти течії й розказати нерепрезентативну приватну історію повернення в Україну.

Рим збудовано не за день

Навесні 2014 року, коли почалася російська агресія проти України, я закінчував магістерські студії у Варшавському університеті. То були такі часи, коли дехто з моїх українських друзів у Варшаві не наважувався навіть поїхати до України на ювілей до батька. Йшла мобілізація, і ті самі люди, які сьогодні поширюють статуси про еміграцію, розповсюджували інформацію про те, що молодих хлопців забирають до армії просто на кордоні, водіїв ловлять на виїзді з міст біля пунктів ДАІ, військкомати влаштовують облави у сільських церквах, а потім ненавчених вояків без амуніції кидають на фронт.

Попри те, що диплом Варшавського університету давав мені можливість безпроблемного працевлаштування (дозвіл не потрібен), і я мав, та й досі маю, конкретну пропозицію робочого місця, я вирішив повертатися в Україну – у невідоме, не маючи тут ані перспективи роботи, ані власного житла. І це в той момент, коли десятки знайомих і незнайомих людей розпитували мене про можливість вступу до польського вишу, просили підшукати роботу, цікавилися цінами на нерухомість у Варшаві.

Чому я повернувся? Відповідь проста: моя країна надихає мене

Чому я повернувся? Відповідь проста: моя країна надихає мене. У ній я почуваюся, як риба у воді. Тут я вдома. Я знаю її вади, але не можу без неї жити. Я знаю, що своєю позицією, своєю працею змінюю її, і коли ми досягнемо нарешті результату – він буде і моїм також, у ньому буде і мій скромний вклад. Не раз повертаючись із далеких закордонних мандрів, я з тривогою дивився на кількість кілометрів до українського кордону: існував підсвідомий страх, що поломка станеться ще в зарубіжжі, і доведеться невідомо що робити, невідомо до кого звертатися. Що б там не казали, а в Україні я знаю, як дати собі раду, і навіть упевнений, що легко знайдуться люди, які захочуть мені допомогти – взяти на буксир, відлити пального, просто зупиняться поцікавитися ситуацією й почнуть телефонувати знайомим механікам. Розумію, що це приклад банальний, буденний, але саме з таких ситуацій і складається життя, саме за наявністю чи відсутністю таких тривог людина відчуває себе вдома чи в чужому середовищі.

І щойно переїхавши кордон, завжди починався важкий процес акліматизації в рідній країні. Дороги одразу погані, розмітки й знаків немає, сервіс сповнений хамства, скрізь щось недороблене – навіть нові бордюри нерівні, не кажучи вже про реформи держави. Бо хіба вкладається в голову, що громадянин може отримати внутрішній паспорт у вигляді ID-картки, але до нього видається ще листочок-довідка з пропискою? Такі новації на сміх курям, звісно, але я завжди згадую, що й Рим не за день збудували. О’кей, сьогодні принаймні вже маємо паспорт-картку, ще вчора її не було. І так щодня.

Моя порада проста – їдьте!

Крім того, проживши сумарно понад три роки в різних країнах ЄС (Польща, Швеція, Угорщина, Румунія, Австрія, Латвія), я можу сказати, що більшість емігрантів, які живуть там, не завжди «там» живуть. Маю на увазі, що люди там працюють, мають житло, певне середовище і так далі, але продовжують майже в усьому орієнтуватися на Україну. Життя для них ділиться на період між святами, коли вони заробляють, і власне свята, на які вони повертаються до своїх родин в Україні – обов’язково з подарунками, вбрані з голочки, з дорогими ґаджетами; словом, все для того, щоб продемонструвати, довести, що «там» їм добре ведеться.

Чимало з емігрантів плекають мрію підзаробити грошей і повернутися з капіталом в Україну

Я певен, у кожного з вас є друзі чи знайомі серед емігрантів. Зайдіть на їхні сторінки в Фейсбуці і пересвідчитеся, що ведуть їх вони переважно українською – розказують про своє життя, тішаться успіхам діточок, хизуються покупками. Але пишуть про це рідною мовою, бо головне їхнє середовище – друзі, родичі, однокласники, колишні колеги тощо – живуть в Україні. І саме їхня думка, їхній «лайк» найважливіші емігрантам. Це вже не кажучи про те, що чимало емігрантів плекають мрію підзаробити грошей і повернутися з капіталом до України, коли з’являться сприятливі умови для ведення бізнесу.

Тому, хоч я й належу до людей, які повернулися на батьківщину, усім охочим емігрувати раджу: їдьте! Бо поки самі не спробуєте, доти й не знатимете, почім фунт емігрантського хліба. Набирайтеся досвіду, вчіть мови (до речі, знаю десятки російськомовних українців, які українську вивчили й заговорили нею у Варшаві!), заробляйте гроші і плекайте свою тугу за рідним краєм.

Знаю по собі, як людині не вистачає українських страв (і як «валютою» серед емігрантів стають барбариски, гречка, квас), як вона хоче повернутись до рідного міста, як захоплено закордонним друзям розказує за столом про красу Карпат, як у неї день за днем з мрії вибудовується план про повернення «до себе» й початок власної справи вдома. Тож їдьте, але потім повертайтеся!

Андрій Любка, письменник

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода

XS
SM
MD
LG