Надія Волкова, впавши на коліна серед закривавленого снігу, оглядає мертве тіло своєї 60-річної матері Катерини. Вітряно. 24-річна дівчина гладить руку загиблої, її тіло тремтить, її очі червоні й спухлі від сліз. Вона чекає, коли по тіло приїдуть слідчі.
Війна повернулася у східноукраїнську Авдіївку чотири дні тому з неабиякою люттю. 1 лютого, близько 7:30 ранку, як стверджують мешканці цього міста з населенням у 22 тисячі, на них обрушився залп ракет. Катерина Волкова, вийшовши з дому, прямувала на ринок – і зненацька потрапила під обстріл.
Майже через три роки від свого початку війна на сході України між урядовими силами та підтримуваними Росією сепаратистами поблизу 450-кілометрової лінії фронту з розмахом знову заявила про себе.
Авдіївка постраждала найбільше. З 28 січня як удень, так і вночі, артилерійські залпи летіли в обидва боки майже безупинно. Це промислове місто перетворилося на звалище битого скла й осередок жалоби, де проїзну частину загородила бронетехніка, а кількість солдатів перевищує кількість мирного населення.
За інтенсивністю й кровопролиттям нове загострення перегукується з боями за Дебальцеве – боротьбою за стратегічний залізничний вузол, що за 70 кілометрів на північий схід від Авдіївки, яка забрала життя сотень українських солдатів після того, як вони були оточені російськими військами і їх сепаратистськими повіреними.
У результаті уклали мирну угоду – «Мінськ-2», – яка так і не принесла обіцяний мир.
Але з Авдіївкою все ще не так погано, вважає Петро Іванович (як і чимало інших мешканців міста, він назвав тільки ім’я і по-батькові), який прокинувся серед ночі від звуку ракет, що рознесли шкільне подвір’я, прилегле до його будинку. «Це ще не Дебальцеве. Поки», – каже чоловік.
Темні кратери від розірваних артснарядів легко розпізнати серед снігу. Спустіле поле нагадує місячний ландшафт. Щонайменше десятьох цивільних осіб і бійців з обох сторін вбито за останні чотири дні. За інформацією українських військових, ще два солдати загинули під час нічного бою і ще двоє зазнали поранень. Наразі невідомо, чи включені згадані ними жертви в оновлений загальний список загиблих.
З боку сепаратистів жодної статистики щодо смертей не наводили, але один з їхніх командувачів підтвердив загибель трьох бійців, включно зі своїм товаришем-командувачем.
Жителі Авдіївки звинувачують обидві сторони
«Вони кажуть про українських героїв? Оце так героїзм!», – обурюється Петро, вказуючи на уламки будинку свого сусіда. Він говорить, що не підтримує жодну зі сторін, бо «обидвом вистачає злочинців».
Майже два десятки будинків опинилися без даху через обстріли, зазначив у коментарі для Радіо Свобода секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов під час свого приїзду до Авдіївки 1 лютого.
Майже все місто опинилося без електрики й тепла, коли температура впала до 18 градусів морозу.
«Ми вижили і виживемо»
Окрім потужностей, що переробляють вугілля на кокс, Авдіївський коксохімічний завод, який виконує тут роль головного роботодавця, також має нагрівальний блок, що допомагає забезпечити опаленням більшу частину міста. Генеральний директор заводу Муса Магомедов розповідає, що нині чотири тисячі його співробітників змушені для цього працювати понаднормово, адже через обстріли місто залишилося без струму і потужність об’єкта зменшилася на 80%.
Якщо завод доведеться закрити, додає Магомедов, люди почнуть залишати місто, і воно «перетвориться на село».
У стихійно організованому центрі гуманітарної допомоги понад дві тисячі людей в обід вишикувалися в чергу за тарілкою супу, хлібом та сухим пайком. Тут на польових кухнях процесом керують солдати. У наметах, розрахованих лише на кілька десятків, гріються люди.
Відповідальний за допомогу постраждалим держслужбовець Владислав Хусинський повідомив, що зранку 175 осіб, включно з 88 дітьми, евакуювали до навколишніх міст. З прибуттям автобусів зі Святогірська та Маріуполя це число збільшиться. Але не всі мають бажання чи змогу залишити Авдіївку. Махаючи рукою на прощання сусідові, пенсіонерка Алла Олександрівна каже, що зостанеться тут доглядати за своєю дочкою та онукою. Вони втрьох намагаються якось вижити на її щомісячну пенсію у 1300 гривень.
«Ми вижили і виживемо», – каже Алла.
Інші ж не настільки в цьому впевнені.
Павло Жебрівський, голова Донецької військово-цивільної адміністрації, який багато курить, запевняє натовп, – переважно літніх жінок в кожухах і шапках, – що влада зробить усе можливе задля відновлення електропостачання та опалення у місті. Його постійно перекрикують:
«А як щодо обстрілів?»
«Як, по-вашому, нам спати уночі?»
«Ми хочемо, щоб ця війна нарешті скінчилася. Досить нас убивати!»
Над матеріалом працювали Крістофер Міллер та Ярослава Куцай
