У 1944 році після депортації кримських татар їхні будинки роздавали привезеним з Росії сім'ям. Шестирічну Марію Щитченко з матір'ю висадили з кузова вантажівки в селі Великий Таракташ разом із ще двома десятками жінок з дітьми. Влада створюваного в кримськотатарських селищах колгоспу запропонувала вибрати будь-який зі спорожнілих будинків, в яких залишилися речі депортованих людей. Всі знали, чиї це будинки, і раділи, що «зрадників» і «пособників фашистів» покарали. Рівно через 70 років «зрадником» і «пособницею фашистів», 79-річну Марію Щитченко, яка живе тепер в Одесі, називають її родичі, які залишилися в Криму й отримали російські паспорти.
Про те, як завозили людей у спорожнілі після депортації кримських татар будинки, що знаходили в них люди, як кримські татари, які поверталися наприкінці 50-х років, просили продати їм відібране у них житло, і як тепер живуть у Криму, називаючи своїх родичів в Україні «зрадниками» ‒ в інтерв'ю Крим.Реалії.
Незважаючи на те, що з того моменту, як Марія Щитченко потрапила до Криму, минуло 70 років, ті події вона пам'ятає чітко. Будинок у Ставропіллі, де вона жила з матір'ю, був зруйнований війною. Потім сім'я потрапила до Новоросійська. Звідти ‒ до Криму.
1944: Призначені зрадниками
Марія Щитченко разом з матір'ю потрапила в першу хвилю поселень у будинки кримських татар в Криму:
‒ Приїхали ми туди в 1944 році. Нас привезли ‒ одні жінки з дітьми, по торбинці в руках. Вивантажили на майданчику у Великому Таракташі, зараз це Кам'янка. Нас висадили з вантажної машини і сказали: «Ідіть, ось вам будинки, займайте, який хочете».
‒ Говорили, чиї це будинки?
‒ А ми всі знали, що це були будинки (кримських ‒ КР) татар. А що робити? Моїй мамі не було куди повернутися, тому що ми приїхали з Новоросійська. Я, виходить, росіянка, народилася в Ставропольському краї, але ніколи там не жила. Будинок наш там розбили, було бомбування... Пам'ятаю, як мама на мене падала, накривала. Потім німці й румуни прийшли до Новоросійська, і нас вивезли всіх в Україну. Пояснили, що, якщо їхати до Криму ‒ дадуть будинки безкоштовно. Ось такі ‒ бездомні ‒ і їхали. Будинки в Криму дали ‒ вибирай будь-який. Коли кримські татари поїхали, вони не могли забрати з собою все. У селі залишився великий загін з вівцями, ціла отара. Вже наші люди, мабуть, щоб тих овець знезаразити, проганяли тварин крізь дуже смердючий розчин. Була така цементована ємність, там був цей розчин чогось... овець туди кидали, вони вискакували, наче викупалися.
Була в селі величезна копиця сіна і велике приміщення, де ще були коні. Не знаю, скільки їх там було. Жеребця племінного вигулювали на задвірках, прив'язували, і він бігав по колу. Це все від кримських татар залишилося. В одному будинку люди знайшли велосипед. В іншому ‒ швейну машину, замуровану в стіну. Побачили, що в стіні ніби заглиблення, розібрали кладку, а там ‒ машинка.
‒ Кримські татари ховали речі, розраховуючи потім повернутися?
‒ Так, мабуть, розраховували. Моя мама, коли ми тільки вселилися (це було у Великому Таракташі), прийшла додому з роботи з ліскером (лопатою для копання), зайшла в будинок, опустила цей ліскер в підлогу, підлога земляна ‒ не шкода, там щось клацнуло. Розкопали, а там банка пшениці. Я була маленька, тому вона мені здавалася великою, мені було 6 років. Тепер я розумію, що це була лише 10-літрова банка. Теж залишилася від кримських татар.
Люди, які жили поруч з нами, в їхньому дворі був тутовник. Побачили, що там щось теліпається в гілках, полізли, зняли, виявилося, там були підвішені туго згорнуті жіночі чоботи, шкіряні, дуже тонкої роботи. Вони були заховані в якийсь панчіх і ніби запечатані в пакет ‒ дуже акуратно і надійно. Чобітки дуже м'які були, такі чорненькі, дуже тонкі, із задертим носиком, ось як на картинах у кримських татар. Чомусь вони все це залишали. Розраховували повернутися, мабуть.
Кримські татари супи і борщі не варили, у них же м'ясо було, бринза, молоко, фрукти. Вони по-іншому жили
У нашому будинку була стіна, в якій був отвір. Ми відразу не зрозуміли, що це було. Виявилося ‒ вони так готували їжу. Стіна подвійна, порожниста, а вгорі ‒ дірка. Стояв «каганок», на нього ставили посуд. Посуд весь був червоний, мідний, все в будинку залишилося від кримських татар. Був великий таз, розписаний орнаментом, відро з ручкою ‒ мідне, тарілки мідні. На цій «розкаряці» вони готували їжу, а дим йшов у небо. Але ми ж по-іншому готували. Діру цю потім заклали, зробили грубку, з полами, щоб грітися можна було на ній. Кримські татари супи і борщі не варили, у них же м'ясо було, бринза, молоко, фрукти. Вони по-іншому жили. Вони мало чого саджали. Напевно, зерно десь із західної України завозили. Вони тільки тваринництвом, садівництвом і виноградарством займалися.
‒ Що між собою говорили люди? Ці будинки, які належали іншим, куди поділися господарі, що з ними?
‒ Тоді так стояло питання, що кримські татари ‒ погані люди. Вони ‒ зрадники. Так говорили: «вони зрадили». Навіть зловтіха якась була, що ось, зрадники своє отримали. Так засоби масової інформації спрацювали, напевно, які про це писали.
‒ Чим жили на новому місці?
‒ Жінки стали ходити на роботу. Був колгосп, грошей не платили, були трудодні. Не було ні годинника, ні радіо, ні світла ‒ взагалі нічого..., гасниці робили з консервних банок. Вранці чоловік ходив домівками і кричав, щоб йшли на роботу, будив. Якщо хтось прогулював, карали ‒ забирали трудодні. І якщо мало буде трудоднів, потім менше отримаєш хліба, точніше зерна ‒ все давали в обмін на трудодні.
Праця була дуже тяжка. Бідні жінки ‒ організували рух «гектарниці». Ці «гектарниці» мали обробляти 5 гектарів землі з виноградом. Одна жінка мала все робити сама на 5 гектарах. Ближче до весни вони «кесарів» ‒ цих жучків ‒ збирали, потім обрізали виноград, потім обламували непотрібні пагони, запилювали, обприскували ‒ все самі робили. Жир дельфінячий їли під час голоду. Сало на дельфіні як на свині ‒ товсте, але жовте і дуже смердюче. Але іншого нічого не було. Лободу їли, кору з дерев з'їдали. Голод був у 1946-47 роках. Пам'ятаю, як мама десь роздобула олії, налила в блюдце, вмокали в нього хліб, і це було дуже смачно.
Коли Північно-Кримський канал провели, стало легше ‒ було чим поливати городи, стали садити своє
Колодязь був один на все село. Потрібно було з відрами ходити і крутити цю «баранку». А коли Північно-Кримський канал провели, стало легше ‒ було чим поливати городи, стали садити своє. Водопроводу не було ‒ колонки стояли на вулицях. А коли Хрущов Крим до України приєднав, стало зовсім добре ‒ стали привозити продукти і зерно з України. Жити стало легше, ми стали українцями. Хоча виїхати нікуди не можна було ‒ паспортів у людей не було.
Коли школяркою була, працювала в Новому Світі, була укладальницею. Для Москви та Ленінграда укладали виноград в ящики. Ящики були обов'язково нові, укладався пергаментний папір, на нього вкладалися грона винограду, але не просто так, а «ягода до ягоди», щоб було враження, що виноград у ящику насипаний. Потім ці листи пергаментні загортали, ящик забивали, і він вирушав до Москви і Ленінграда.
‒ Москва так любила кримський виноград?
‒ Так це ж найкращий був тоді. Чауш називався ‒ ранній сорт, схожий на той, що зараз із Туреччини завозять, але більший.
‒ Залишалися якісь кримські татари у вас в селі?
‒ Була у нас дівчинка-татарка ‒ Муртазіна Люда. Приїхала вона, коли я вчилася в 7-8 класі. У середині-наприкінці 50-х років. Це були перші, хто оселився у нас, більше татар не було.
‒ Як потім змінювалося ставлення до того, що кримські татари «зрадники» і «правильно їм дісталося, що їх виселили»?
‒ Не знаю, я вже там не жила. Потім, коли кримські татари поверталися, до моєї мами приходив один з них і просив продати будинок. Раніше це був його будинок. А мама йому: «А я куди піду?». Вона вже була немолода, вже і діти. Він сказав, що дасть багато грошей. Це був десь 1968 рік.
Тоді кримські татари почали масово приїждажти. Деякі навіть викуповували свої будинки. У мами ще була ділянка ‒ смуга землі, вище на горі. Вона там овочі вирощувала. Кримський татарин просив хоч щось йому продати. І вона йому цю ділянку продала за 2 тисячі рублів. Він все-таки якось влаштувався.
2014: Вигнання триває
‒ Зараз хотіли б до Криму з'їздити?
У мене в Криму племінниця живе, але вони з нами не спілкуються. Ми ж тепер «фашисти», «нацисти», «бандерівці»
‒ Хотіла б, але нема до кого. У мене там племінниця живе, але вони з нами не спілкуються. Ми ж тепер «фашисти», «нацисти», «бандерівці». Це діти моєї сестри покійної, вони до нас в Одесу раніше постійно їздили. На Куликовому полі в снігу каталися, їм подобалося, у них же там снігу майже не було. Називали мене «тітка Мариночка». У травні 2 роки буде вже, як не розмовляємо.
‒ Чи не схожа ситуація: в 1940-50-х роках говорили про кримських татар, що вони «зрадники» і так їм і треба, а тепер так кажуть про вас, хто залишився в Україні?
‒ Так, тепер про нас так кажуть, що ми зрадники. Тепер ми погані стали. Не розумію бабульок мого віку, чому вони так кажуть? Ви ж в Україні, ви ж тут життя прожили. Не знаю чому так, якийсь у них «зсув по фазі».
‒ А ви хотіли б звернутися до тих, хто живе в Криму? Приїжджайте, подивіться, як ми живемо, тут немає ніяких фашистів...
‒ Вони не поїдуть. І хоча у моєї племінниці Люби чоловік ‒ кримський татарин, він отримав новий паспорт, прийняв російське підданство, тепер став росіянином. Айрат. З татарською зовнішністю і прізвищем. Щось відбувається у них в головах. З Росії до мене багато в Одесу раніше їздило людей, з усієї країни. А тепер: «Крим ‒ це Росія» ‒ до нас ніхто не їде. Ми ‒ «зрадники».
«Бумеранг» історії зіграв з Марією Щитченко злий жарт. 70 років тому ніхто з тих, хто заселявся в будинки депортованих кримських татар, не думав про те, чому це раптом, за указом з Кремля, цілий народ став зрадником. «Спрацювали засоби масової інформації» ‒ говорить зараз Марія Василівна Щитченко.
Історія має властивість розвиватися за спіраллю. Хтось і зараз говорить, що в тому, що деякі жителі Криму називають українців «зрадниками», винні ЗМІ. Дуже легко пояснити це саме таким чином. Насправді ж, можливо, все пояснюється тим, що думати так, як наказали в Кремлі, набагато простіше і зручніше.
Указ господаря Кремля Володимира Путіна від 21 квітня 2014 року про реабілітацію кримськотатарського народу за місяць до 70-річчя сталінської депортації ‒ це знущання, а не декларована «історична справедливість», з огляду на масові утиски, арешти і депортацію кримських татар в анексованому Росією Криму, на тлі заборони заходів, присвячених сталінській депортації.
Кримськотатарський народ, хоч і не офіційно, але знову оголошений зрадником ‒ саме за те, що не зрадив Україну і себе на догоду товаришам з Луб'янки. І тепер разом з ними в «зраді» звинувачують тих, хто колись займав будинки депортованих у 1944 році. Їх, які виїхали свого часу з Криму до України, звинувачують за тією ж схемою ‒ «тому що так сказали». І як в 1944 році, ніхто не звпитує: чому вчорашні сусіди, родичі і друзі раптом стали «зрадниками»? Тому що, як і тоді, так і зараз ‒ це робиться не тільки від невеликого розуму, а й від того, що так банально зручніше.
