Доступність посилання

Віталій Портников: Партія миру і партія угодовців. Шлосберг і Україна


Лев Шлосберг

Спеціально для Крим.Реалії

Своє послання колезі Айдеру Муждабаєву російський журналіст і громадський діяч Лев Шлосберг назвав «і не тільки йому», що створює можливість відповісти на отримання цього показового документа. Обмовлюся, що відповідати треба відразу ж, від заголовку цього листа, названого листом «кримськотатарському другові».

Мені здається, згадка про етнічне походження автора ‒ полемічний прийом, що виходить за рамки коректності. Для мене Айдер Муждабаєв ‒ у недалекому минулому російський, зараз український журналіст і менеджер. Те, що етнічне походження його батька робить його більш чутливим до проблем і прав кримських татар, ‒ не питання крові, а справа честі. У мого батька інше етнічне походження, але в питанні про статус кримських татар ми з Айдером однодумці. І найменше я хотів би, щоб наша полеміка з паном Шлосбергом сприймалася б як одвічна суперечка між євреями про відносини між слов'янами. Це ‒ не лист до єврейського друга, це ‒ послання до російського журналіста, мужністю якого у власній країні я щиро захоплююся.

Найбільш очевидний представник партії війни ‒ зовсім не той, хто вимагає покарати і роззброїти агресора, поки він не зробив нових злочинів. Найбільш очевидний представник партії війни ‒ це угодовець

Я абсолютно згоден з Левом Шлосбергом, що головний сенс будь-якого людського існування ‒ це зупинити війну і забезпечити мир. Я не вважаю, що належу до партії війни. Я вважаю, що належу до партії миру. Так, як належав до неї мій дід, який загинув на Курській дузі. Або інший мій дід, який помер вже після війни від наслідків фронтових поранень. Так, як мільйони солдатів армій союзників, які загинули, наближаючи перемогу над Рейхом. Саме цих людей я вважаю найяскравішими представниками партії миру. А лідером цієї партії я вважаю Вінстона Черчилля, який не побоявся кинути виклик злу ‒ і перемогти. Хоча серед сучасників великого британця були й ті, хто сприймав як представників партії миру Чемберлена або Даладьє, які віддали Гітлеру Чехословаччину. Або Муссоліні, який погодився з окупацією Австрії. Ці люди могли вважати, що поступки агресору збережуть мир у Європі. Але насправді саме їхня політика привела до війни, що відняла життя мільйонів людей і принесла горе в наші сім'ї. Найбільш очевидний представник партії війни ‒ зовсім не той, хто вимагає покарати і роззброїти агресора, поки він не зробив нових злочинів. Найбільш очевидний представник партії війни ‒ це угодовець.

Хто дійсно міг відчувати себе чужим у власній країні ‒ так це ті з її громадян, хто хотів, щоб Україна стала справжньою державою

Абсолютно не має значення, чим угодовець виправдовує своє прагнення підкоритися насильству. Але я категорично протестую проти спроб перекласти відповідальність за насильство на жертву. Так вже було в Мюнхені в 1938 році. Саме це є суттю написаного Левом Шлосбергом. Не можна погодитися зі словами, що «Українська держава поставилася до більшості тих, хто живе у Криму, як до тягаря, як до чужих». Я чимало писав про те, що до Майдану 2013-2014 років Українська держава була, по суті, перейменованою Українською РСР. Але у своій «байдужості» вона була абсолютно симетричною відносно жителів будь-якого регіону нашої країни. І в цьому сенсі становище кримчанина нічим не відрізнялося від долі киянина, а становище киянина ‒ від долі закарпатця. Мабуть, хто дійсно міг відчувати себе чужим у власній країні ‒ так це ті з її громадян, хто хотів, щоб Україна стала справжньою державою. Щоб вона сама визначала свою долю, підтримувала розвиток рідної мови і культури, вивчала свою ‒ а не брехливу імперську історію. Так, такі люди могли не складати більшість населення Криму ще й тому, що півострів ‒ і цим він дійсно відрізнявся від інших українських регіонів ‒ з першого дня проголошення незалежності України відчув на собі куди більш масовану пропагандистську обробку сусідньої країни, що готувалася до його анексії довгі роки.

Але «вікно можливостей» для всіх громадян нашої країни по-справжньому відкрилося тільки після перемоги Майдану в лютому 2014 року. Кримчани, Леве, наближали цю перемогу серед інших. На Майдані в Києві я бачив прапори з назвами кримських міст ‒ про кримськотатарські стяги я вже й не згадую. Ці люди не змогли скористатися можливостями разом зі своїми співвітчизниками будувати нову державу не тому, що Україна якось не так, як до інших регіонів, ставилася до Криму. А тому, що півострів був у порушення всіх міжнародних угод окупований і анексований. Тільки тому. Ніякої іншої причини немає. Як немає ніякої іншої причини в тому, що в нашому спільному будівництві не беруть участь жителі окупованих районів Донбасу.

Найкращий спосіб повернення Криму в Україну ‒ не щоб цього захотіли його жителі, а щоб цього захотів окупант

Найкращий спосіб повернення Криму в Україну ‒ не щоб цього захотіли його жителі, а щоб цього захотів окупант. Жителів Криму не запитали, коли вирішували їхню долю. І тепер обов'язок окупанта ‒ вивести з Криму свої війська, демонтувати органи окупаційної влади, повернути контроль над територією Україні. І не потрібно боятися: Україна своїх громадян не дасть образити. А тим, хто не захоче жити в Україні, хто бачить своє майбутнє в Росії, Росія має допомогти облаштуватися на тих територіях, які є російськими з точки зору міжнародного права. Добре б, звичайно, щоб до часу закінчення окупації у Росії був уряд, який міг би допомогти цим людям у співпраці з владою України.

Чи можете ви усвідомити, що це таке ‒ сім'я , якщо виховувалися в державі безпритульних?

Твердження, що нам не потрібний Крим «у його нинішньому стані», я приймаю. Крим ніколи не був «нашим», ми ‒ не росіяни. Ми жили з кримчанами в одній країні, як живемо разом з волинянами або галичанами. Українці не встановлюють контроль над територіями, ми просто живемо всі разом, великою родиною, не завжди дружною ‒ але спільною. Не знаю, чи розумієте ви мене ‒ ви, уродженець прекрасної країни, яка була також підпорядкована і розорена Москвою, як Крим, пам'ятаєте, ще задовго до «Кримнаша» був і «Псковнаш», і чи можете усвідомити, що це таке ‒ сім'я , якщо виховувалися в державі безпритульних?

Тому важливо навіть не те, що «українській владі не потрібний Крим». Важливим є те, що нам ‒ як і всьому цивілізованому світу, який не хоче воєн ‒ потрібно відновлення міжнародного права, розтоптаного вашою країною. І ви брешете, коли говорите, що юридичних механізмів примусового повернення незаконно приєднаних територій у світовому праві немає. Є. Один з них ‒ демонтаж агресивного режиму, який пішов на нехтування міжнародного права, і добровільна відмова держави-агресора від результатів агресії. Над цим всі ми зараз ‒ в міру сил і можливостей ‒ працюємо. І, повірте, доб'ємося успіху.

Ще одна брехня, яка міститься у вашому посланні, Леве, ‒ це те, що вас не цікавлять голоси виборців. Цікавлять. Тому що я впевнений, що ви не вірите в половину того, що стверджуєте ‒ але вважаєте себе політиком, який має зважати на суспільні настрої ‒ або виявитися маргіналом. І в цьому ‒ найбільша ваша помилка. Тому що ви ‒ ніякий не політик. Зважаючи на відсутність у Росії політичного життя. І з огляду на інфікованість більшості громадян Російської Федерації бацилою шовінізму і реваншизму, що полегшує завдання авторитарних режимів і виключає можливість будь-якої чесної конкуренції.

Ви ‒ не політик, Леве, але можете ним стати ‒ якщо визнаєте сам факт цієї хвороби. Якщо зрозумієте, що після краху путінського режиму ‒ а, можливо, і самої Російської держави в її нинішньому вигляді ‒ росіянам потрібний свій процес денацифікації і ревізії минулого, який можна порівняти з тим, що пережила Німеччина після 1945 року. Але на чолі цього процесу можуть стати тільки люди з чистими репутаціями. Ви своєї не шкодуєте.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG