Наріман Гафаров: «Їли гриби і ягоди. Літо минуло швидко, настала зима, почався голод...»

В Україні 18 травня ‒ день пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Під час спецоперації 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу депортували всіх кримських татар, за офіційними повідомленнями ‒ 194111 осіб. Під час загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай») протягом 2004-2011 років у Криму зібрали приблизно 950 спогадів очевидців учиненого над кримськими татарами геноциду. До 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення із цих історичних архівів.

Я, Наріман Гафаров, кримський татарин, народився 4 березня 1936 року в селі Уркуста (зараз село Передове Орлинівської сільради Севастопольської міськради ‒ КР) Балаклавського району Кримської АРСР. На момент депортації до складу сім'ї входили: мати Тифе Гафарова, 1914 р.н., сестра Адіка Гафарова, 1932 р.н., молодший брат Дилявер Гафаров, 1942 р.н., і бабуся Сааме, рік народження якої я не знаю. Перед депортацією ми проживали в селі Уркуста в будинку бабусі, бо наш будинок німці підірвали 1941 року.

До війни батько Гафар Абдураманов був головою колгоспу. На початку війни весь партактив пішов до лісу, батько був парторгом у партизанів. На початку 1942 року під час бою він потрапив до полону.

У батька був брат Едем Абдураманов, 1920 р.н., його 1940 року призвали до армії, і він усю війну перебував на фронті. При звільненні Харкова 1944 року він був важко поранений, у госпіталі пролежав два роки й одружився на жінці, яка його лікувала. Ми тільки 1957 року дізналися, що він живий.

Після арешту батька ми дуже боялися, до нас часто приходили німці з перекладачем і допитували маму й бабусю, перекладачем був козак, одягнений у козацьку форму. Ми всі плакали від переляку. Бабуся знала російську мову, вона й відповідала. Хтось повідомив мамі, що скоро нас повезуть на розстріл. Уночі мама, я й сестра пішли до села Коклюз (зараз село Багате Бахчисарайського району ‒ КР), там жила мамина сестра.

Взимку 1942 року в мами народився син, назвали Ділявером. Через деякий час нас знову почали турбувати німці й поліцаї, запитували хто ми і звідки. Братику було приблизно два місяці, і ми ‒ мама і троє дітей ‒ вночі повернулися до свого села. Мама боялася, що через нас постраждає родина сестри. У той час ішли сильні бої за Севастополь, і німців у селі було мало, в основному перебували румуни.

Жили в бабусі, мама з дому не виходила. Я з дітьми ходив за дровами. Дорослих у ліс не пускали, стояв козачий пост, козаки їздили верхи на конях. Партизани сильно голодували, недалеко від села було прибране пшеничне поле, ми, діти, ходили та збирали колоски, а бабуся молола їх на ручному млині, крутячи верхній округлий камінь. Із борошна пекли вночі коржі, при можливості передавали голодним партизанам.

Батька німці привели до нашого села, його руки були зв'язані, зібрали всіх сільських. Потім завели його до контори й довго допитували. Сестра батька Аніфе і я понесли йому суп. На вулиці стояв вартовий, він нас пропустив. У конторі були троє: батько, німець-офіцер і той же козак-перекладач. Їсти батькові дозволили, після їжі він подивився в мою сторону й заплакав. До вечора батька відвезли до села Скеле (зараз село Родникове Орлинівської сільради Севастопольської міськради ‒ КР), де його стратили.

18 травня 1944 року о четвертій годині ранку пролунав сильний стукіт у двері, ми дуже злякалися. Мати відкрила двері. Увірвалися троє озброєних солдатів, почали кричати й виштовхувати нас на вулицю. Брати нічого не давали. Мати від переляку не могла одягнути дітей. Братику було приблизно два роки, він був без штанців, в одній сорочці.

Усіх жителів зібрали на краю села на кладовищі. Народу було дуже багато ‒ в селі налічувалося 500 дворів. Плакали й діти, й дорослі. Кругом стояли солдати. Вранці під'їхало багато машин, усіх повантажили в машини, ніхто не знав, куди везуть.

Привезли на станцію Сюрень, де було багато машин і дуже багато людей. Машини задом під'їжджали до товарних вагонів. А солдати зі зброєю в руках заштовхували людей до вагонів, як вагон наповнювався, одразу зачиняли двері. Маленькі діти сильно плакали, просили пити та їсти.

Везли нас вісім днів, їжу не давали, хто, що зміг узяти з дому, те і їли. Під час зупинок двері відкривали й питали про померлих. Люди, хто міг, стрибали з вагонів і шукали місце по нужді, всюди стояли солдати. Намагалися розпалити багаття, зварити що-небудь, але не встигали, потяг давав гудок, і солдати закривали двері. У вагоні одна жінка збожеволіла, і одна дівчина 18 років померла через те, що від сорому не могла ходити по нужді при такому скупченні людей. Померлих залишали на коліях. Під час шляху я ні разу не бачив медиків і не помітив, щоб комусь надавали допомогу.

Привезли нас до міста Чебоксари, Чувашія. Станція від міста перебувала далеко, всіх вивантажили, створили колону й повели через усе місто. Йшли десь п'ять кілометрів під конвоєм, і перед випадковими роззявами лаяли нас. Дійшли як змогли до Волги, нас завантажили на баржі, переправили на лівий берег, потім ми пройшли пішки ще близько одного кілометра до лісу, де стояло багато машин, до яких нас повантажили. Проїхали приблизно 40 кілометрів, і ми опинилися на території Марійської АРСР. У лісі стояло багато бараків. Приблизно 15 машин людей вивантажили, інші поїхали далі. Це був кінець травня. Мені було вісім років і три місяці.

Усіх нас зібрали в одне місце, прийшли начальник селища і комендант. Кілька годин вели бесіду. Комендант був худий, невисокого зросту, приблизно 45 років, прізвище Пєтухов, дуже строгий. Він нам нагадав, хто ми такі, що нас чекає: скільки років і за які порушення. Потім усіх переписали й повели до бараків, кожній родині дали по одній кімнаті площею приблизно 10-12 квадратних метрів.

Наступного дня із жінок створили бригади на лісоповал. Тут була велика стайня і приблизно 50 коней і візки. Жінки валили ліс, рубали сучки, пиляли колоди довжиною 6,5 метра. Чоловіки возили їх до вузькоколійної дороги. Одна бригада вантажила у вагони. Начальником ділянки (селища) був Варічкін ‒ дуже здоровий мужик, приблизно 140 кілограмів вагою, він мав своє господарство: корову, свиню, курей. У перший рік людей ганяли на роботу з батогом у руках.

На нашу сім'ю із п'яти осіб давали за картками 600 грамів хліба, за вагою це трохи більше шматка господарського мила. В основному їли гриби та ягоди. Літо минуло швидко, настала зима, почався голод.

У селищі була невелика школа, в ній стояли чотири довгих столи. За першим столом сидів перший клас, за другим ‒ другий, за третім ‒ третій, за четвертим ‒ четвертий клас. Усі класи навчала одна вчителька. До школи я ходив рідко, зошитів не було, писали на старих паперах і газетах.

Одягати було нічого й ноги були босі, сильно голодували. У 12 кілометрах від нас був колгосп Ліпша, ми дітьми ходили до колгоспу, просили картоплю та старі постоли. Намотували на ноги ганчірки, взували постоли і за можливості ходили до школи. Мама рано йшла на роботу. Зима була холодна, стояли морози 35-40 градусів, і я кожного дня ходив до лісу за дровами й топив піч, щоб не замерзнути. Бабуся хворіла, і весь час просила пити, її заїдали воші та клопи.

У трьох кілометрах від нас у лісі, на території Чувашії, був великий табір ув'язнених і містечко офіцерів НКВД. Жили вони з родинами в окремих будиночках. Щоранку вони викидали тазики з нічними відходами, і ми діти вранці рано бігали туди збирати картопляні відходи, промивали, варили і їли.

Взимку 1945 року бабуся померла. Ховати без труни не дозволяли. З дощок збили довгий ящик, допомогли сусіди. Маму з роботи відпустили. Бабусю поклали до ящика й забили кришку. Ховати було можна тільки на колгоспному кладовищі за згодою коменданта. У когось узяли дитячі санки, труну добре прив'язали, взяли сокиру й лопату, я й мама відвезли на цвинтар у 35-градусний мороз. Повернулися вночі. Мені йшов десятий рік...

Узимку снігу бувало дуже багато, на лісоповалі одна жінка лопатою робила доріжку від однієї сосни до іншої, а дві пиляли дерево. Одного разу сосна почала падати назад, жінки побігли в різні боки по снігу, а маму придавило деревом і сучками пробило голову. Її відвезли на коні до лікарні в Чебоксари. Повернулася через 35 днів, обстрижена.

Голодували сильно, я кожного дня бігав до колонії за відходами. Після хвороби мати в лісі не могла працювати, її поставили банщицею. У загальній лазні стояли два великих чани, мати їх заповнювала водою, рубила дрова і в суботу топила піч. У вихідний день до обіду купалися жінки, після обіду ‒ чоловіки.

Взимку я часто, майже через день-два ходив за 12 кілометрів до колгоспу Ліпша і просив картоплю: хто дасть, а хто й ні. Обходив приблизно 40 дворів, увечері повертався пізно, маючи п'ять-шість картоплин. Мати помиє, пропустить через тертку з консервної банки, закип'ятить у воді й нагодує нас. Зима 1945 року було холодна. Одного разу, повертаючись із колгоспу, я відморозив ноги: постоли мої порвалися, онучі були погані. Повертався я завжди пізно й один. Мама після роботи пішла до мене назустріч і голосно кричала. Кругом ліс, темно, вовки видавали страшні звуки, і я, почувши її, теж голосно кричав. При зустрічі вона мене сильно обняла, й ми плакали.

Ноги після обмороження сильно боліли, через деякий час стали коричневі, потім почали гоїтися й утворилася кірка. Я віддирав її як шкірку спеченої на багатті картоплі. Ноги мої почервоніли, я знову почав ходити колгоспом. Марійці російською не знали, й ми просили їхньою мовою: «Абай, рукама пу», ‒ в перекладі ‒ «мамо, картоплю дай». Народу було багато, але без картоплі ніхто не повертався. Так настала весна, розтанув сніг. Із усіх ділянок люди пішли з лопатами на колгоспне картопляне поле шукати мерзлу картоплю, там же на вогнищі пекли, їли й додому приносили.

Влітку їли гриби та ягоди. В середині літа достигала чорниця. Люди почали ходити до лісу збирати чорницю, а в мене почали наривати ноги під великими пальцями. Нариви були великі й сильно боліли, а йти треба було далеко до лісу. Я ходив потихеньку босоніж і збирав чорницю, жінки носили її у вихідний день до Чебоксарів, приблизно 40 кілометрів від нашої ділянки, міняли відро чорниці на один кілограм борошна. З борошна мати варила умач-шорба (суп, основним інгредієнтом якого є борошно, поширений у традиційній кухні кримських татар і багатьох тюркських народів ‒ КР). За те, що я збирав чорницю, мати приносила мені картопляний пиріжок. Але ягоди закінчувалися швидко...

Діти до школи ходили рідко. Вчителька ввечері обходила бараки і просила, щоб ми відвідували школу. Від голоду в усіх дітей були великі животи, а вечорами на них нападала куряча сліпота й вони нічого не бачили. А під час туалету виходили глисти, жорсткі й довгі, по 10-12 сантиметрів.

Бараки були старі й без освітлення, в них кишіли клопи й воші. Люди готували смолисті тріски й використовували їх як свічку. Ввечері клопи вилазили зі щілин. Люди спали посередині кімнати, навколо наливали воду, але клопи повзли на стелю і звідти кидалися на сплячих. 1946 року помер братик, йому було чотири роки. Він ходив завжди без штанів, бо не було чого одягнути, через це застудив сечовий міхур і не міг мочитися.

Так жили до 1948 року. Закінчивши абияк четвертий клас, я 1949 року пішов працювати. Будували вузькоколійну дорогу, і я тягав шпали до 1951 року. Потім мені дали коня, я ним возив ліс до дороги. Відкрили трудову книжку, мені було 15 років. 1953 року почав працювати помічником тракториста, а потім став трактористом.

1953 року мене викликав комендант і взяв на спецоблік. Після цього я кожного місяця бігав до коменданта на підпис, і цього ж року відкрили картку в медичному пункті. 1955 року, в листопаді, мене призвали до армії. Потрапив служити до столиці Таджикистану Душанбе. Служив три роки в артилерії, був сержантом.

У листопаді 1958 року повернувся з армії в Сирдар'їнський район (на той момент район входив до складу Ташкентської області, з 1963 року ‒ Сирдар'їнської області Узбецької РСР ‒ КР), радгосп Малек. Стаж роботи 40 років, у 55 років вийшов на пенсію у зв'язку з хворобою хребта, інвалід другої групи.

До Криму повернулися 1991 року. У мене троє синів і семеро онуків. У Криму 2001 року померла мати, а 2007 року померла мати моїх дітей.

Адреса депортації ‒ Марійська АРСР, Звеніговський район, с. Ліпша, ділянка 52. У Криму проживаю в селищі Білоглинка Сімферопольського району. Мені 74 роки (на момент написання спогадів, датованих 2009 роком ‒ КР).

Записав Ельведін Чубаров, кримський історик, координатор Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу