Доступність посилання

«У Прип’яті розсипаються фрески й мозаїки монументалізму» – фотограф Чорнобиля Антон Юхименко


Прип’ять, що поряд із Чорнобилем, має дві історії: одна – коротка і яскрава, ще б пак, радянські документалісти його презентували як місто молоді, інженерів, атомників, місто майбутнього; друга – примарна – триває й сьогодні. Геймери, хлопці й дівчата, що, так би мовити, живуть у світі героїв комп’ютерних ігор, відправляються на екскурсії до містичного міста, щоб побачити привидів, зомбі, мутантів та інших фантастичних істот. Для самих же жителів – це місто від 27 квітня 1986 року стало втраченим назавжди. Якби ж то трагедія майже 50-тисячного міста спіткала тільки віртуальних персонажів із комп’ютерної гри, але це трапилось у реальному житті зі звичайними жінками й чоловіками: інженерами, фізиками, хіміками, екологами, медиками, вчителями – жителями, здавалося б, звичайного, нового радянського міста – Прип’ять. Утім, Прип’ять – таки особливе місто, хоча б тому, що розташоване у двох кілометрах від Чорнобильської атомної електростанції. Вночі 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. Відбувся радіоактивний викид у довкілля потужністю в 300 «хіросім».

​Коли диктор програми «Время» на третій день після аварії повідомляла про подолання надзвичайної ситуації, Прип’ять уже була порожньою – звідти організовано відселили жінок і чоловіків. Тепер до зони відчуження, до якої потрапила і Прип’ять, люди приїжджають хіба що туристами. Або ж колишні жителі хочуть побачити свою полишену квартиру, йдуть на кладовище пом’янути рідних і друзів. Натомість життя фотографа Антона Юхименка набрало нових обертів, коли він уперше побачив відселену, здичавілу Прип’ять. Відтоді він полишив дизайнерську справу і став організовувати екскурсії до чорнобильської зони, як сам каже, щоб ламати стереотипи-лякалки про Чорнобиль і Прип’ять.

Для цього громадський активіст із однодумцями створив інтернет-проект Chernobyl Zone.

Я з братом ловив рибу на річці Десна, там був мисливець. Мені було десь років п’ять. Запам’ятав його розповідь: він колишній прип’ятчанин. Мене його історія так зачепила, що я почав із 8-10 років серйозно вивчати цю тему

«Є люди, які сюди їдуть після проходження чергового етапу віртуальної гри «Сталкер». Але моя історія абсолютно не пов’язана із грою. Колись у дитинстві я з братом ловив рибу на річці Десна, там, де живуть мої батьки, ми потрапили в жахливу зливу. Почали шукати хоч якогось притулку й натрапили на якийсь намет, там був мисливець. Він нас сховав у себе від дощу. Випив чарку, як це буває в мисливців, і почав нам розповідати свою історію. Це мені було десь років п’ять, а зараз уже тридцять, я на все життя запам’ятав його розповідь: він колишній прип’ятчанин, любив своє місто, працював на атомній станції, а коли сталась аварія, то був евакуйований. Почав нове життя, справи, що не пов’язані з атомною енергетикою. А сюди приїжджає, бо місця йому трохи нагадують землі, річку до аварійної Чорнобильської зони. Він розплакався, а мене його історія так зачепила, що я почав із 8-10 років серйозно вивчати цю тему. А коли приїхав до Прип’яті, це було 2006 року, то мав такий шалений емоційний сплеск, розрив шаблону, бо тут – цивілізація, а там – повна тиша, спокій – мирний атом геть не мирно ввійшов у приміщення жителів Прип’яті», – так розпочалося нове життя, присвячене фотографуванню й дослідженню 30-кілометрової радіаційної зони в Антона Юхименка.​

Найживіше місце – центральна площа Прип’яті. Це місце зустрічі всіх туристичних делегацій, що приїжджають до зони, в обідній час тут можна побачити людей триста

«Найживішим місцем» у, здавалося б, мертвій місцевості, він називає центральну площу Прип’яті, зрештою, й саме місто має своє, інакше для нашого сприйняття, потойбічне життя.

«Найживіше місце – центральна площа Прип’яті. Це місце зустрічі всіх туристичних делегацій, що приїжджають до зони, в обідній час тут можна побачити людей триста. На початку в мене, дійсно, було враження мертвого міста, але після тисяч екскурсійних поїздок я зрозумів, що Чорнобильська зона не є мертвим місцем. Тільки в моїй практиці побралося десь десять подружніх пар. Люди з різними інтересами, заняттями та професіями сюди приїжджали, а об’єднала їх цікавість до чорнобильської землі. Туристам ми говоримо про Прип’ять не інакше як про «живе місто», «місто-примару», – ділиться спостереженнями Антон Юхименко.​

У Радянському Союзі місто Прип’ять побудували спеціально для персоналу Чорнобильської атомної електростанції. Радянські документалісти наввипередки показували, як комфортно житиметься молодим атомникам у новому місті. Антон Юхименко перед відправленням в автобусну поїздку Чорнобилем туристам показує один із таких радянських документальних фільмів «Причетність», де плівка зафіксувала щасливих мам із дітьми, парки, школи, дитячі садки, магазини, які працюють, і жителів Прип’яті, сповнених планів і сподівань.

Ми бачимо справжнісіньку утопію, яку створили радянські будівельники, вона зараз розсипається. У Прип’яті приблизно шість будівель уже розвалилися

«Ми бачимо справжнісіньку утопію, яку створили радянські будівельники, вона зараз розсипається – це так сумно. На прикладі першої школи ми своїм людям показуємо, що відбуватиметься з Прип’яттю найближчі 15 років. Будівельники, які туди приїжджали, нам розповідали, що 15 років – це максимум, скільки зможе протриматися місто, далі місто розсиплеться вщент. Цегла зараз розсипається в пісок із глиною, бетон розсипається до арматури, а сама арматура перегниває, і конструкції падають. У Прип’яті приблизно шість будівель уже розвалилися – це приміщення «Березки», першої школи, будівля овочевого ринку, будинку книги – все перетворюється в труху», – з сумом констатує фотограф і екскурсовод.​

На вулицях Прип’яті, поміж величезних дерев, заплутаних хащами, іноземних туристів та й молодь, народжену вже після 1991 року, вражають пошарпані радянські телефонні будки, автомати газованої води – всюди плакати агітпропоганди. «Хай буде атом робітником, а не солдатом» –зберіглося гасло на дев'ятиповерховому будинку на вулиці Лазарєва. Але незабаром не стане і плакатів – вода, вітер, температурні перепади знищують пам’ятки соцреалізму й монументалізму, говорить Юхименко.

«Прип’ять, із одного боку, нікому не заважає, і при цьому тут є багатющий культурний пласт – це спадок соцреалізму, який більше в світі ніде не побачити. Герби, гасла, фрески, панно радянських художників. У Києві – рекламні білборди, електронні вивіски, натомість у Прип’яті все було інакше», – зазначив Антон Юхименко.

На магазині «Струмок» сиплеться смальта з скульптурного рельєфу із мозаїчним покриттям «Творення» – там зображена богиня Деметра, котру з одного боку оточує родина, а з другого – вчені, приборкувачі «мирного атома», які тримають графітові стержні. Автором цього панно є художник-монументаліст Іван Литовченко, який упродовж десяти років оформлював у Прип’яті вуличний простір, будівлі кінотеатру, музичної школи й магазинів.

Киянам він відомий завдяки оформленню Річкового вокзалу, станції метро «Шулявська» й величезним панно на житлових будинках на проспекті Перемоги.

Унікальна ліпнина перетворюється в пісок

«Ця унікальна ліпнина перетворюється на пісок. Є ще масштабна художня картина в палаці «Енергетиків» на другому поверсі – це теж зображення атомників, людей, дівчат, що в колі взялися за руки, в цій картині бачимо такий творчий пошук, зараз від неї майже нічого не залишилося. От, ти людям показуєш фотографії, як було 11 років тому і як зараз, – бачимо жахливі зміни», – знизує плечима Антон Юхименко.

Прип’ять – примарне місто, що потребує негайного порятунку, каже Юхименко. Чимало дослідників і експертів Чорнобиля вважають, що Прип’ять має стати містом-музеєм, а сама відселена зона має набути статусу Чорнобильського національного парку, який офіційно надаватиме туристичні послуги й моніторити рівень радіації. Антон Юхименко поділяє ідею з музеєм, але, каже він, міський соцреалістичний ландшафт у Прип’яті вже не врятувати, будинки вже зазнали невиправних руйнувань, до того ж, він не вірить у щедрість українських можновладців, а на реставраційні роботи Прип’яті довелося би витратити мільйони доларів США.

XS
SM
MD
LG