Доступність посилання

(Попередній блог ‒ тут)

Двері в камеру зачинилися, а за ними ‒ і моя свобода. Наказ через огорожу: «вибери своє місце і більше його не змінюй!» Але в камері більше нікого не виявилося...

Я швидко одягнувся, вибрав праві нари й сів на них. В одну мить відчув страшний холод ‒ він передавався від крижаного залізного ліжка, від промерзлих стін і повітря, від нескінченного протягу з відчиненого зверху заґратованого віконця...

Світло не гасло. Воно більше ніколи не гасло. До цього важко звикнути. Серце не покидало відчуття тривоги. Я розумів, що далі буде більше. Дивився на лампочку до засліплення, закривав очі ‒ і знову дивився. Втома брала своє. Нескінченні сплески адреналіну, страху, відчаю, тривалі побої і допити...

Світло не гасло. Воно більше ніколи не гасло

Ліг. Не минуло й хвилини, як до камери примчав охоронець: «Спати до команди «відбій» не можна! Встати!». Коли буде ця команда «відбій», я не знав ‒ годинника не було. Часом я більше не володів ‒ він володів мною. Реальність мене покидала.

Сиджу. Втомлений, спітнілий від нервового потрясіння. Холодно. Підвал вбирає в себе всю вогкість довколишнього світу. У мені зростала меланхолія. Почув команду «відбій». Голосно. Різко. Світло лампочки змінилося на більш тьмяне ‒ таке, що не можна було читати. На металевій кушетці було занадто холодно, щоб заснути. Можна було тільки сидіти, підібравши кофти під себе. Але емоції, що накопичилися за день, остаточно хилили в сон ‒ важкий і непідйомний.

«Вставай, сука, тобі спати ніхто не дозволяв!»

Закрив очі, провалюючись в забуття... Але спати мені охоронці так не дали. Стукіт ключем у двері. Гучний. Наполегливий. Агресивний. «Вставай, сука, тобі спати ніхто не дозволяв!». У паніці піднявся, сів. Що відбувається? Відкрилося віконце для годування. З нього дивилося нахабне обличчя охоронця. «Підійти і назвати прізвище, ім'я, по батькові, а також статті, за якими ти звинувачуєшся! Бігом!». І так безліч разів. Я поспіхом підходив до охоронця і називав інформацію. Як же інакше? Я був змушений підкорятися. Називав себе, а статті і знати не знав. «Годівниця» закривалася, я йшов назад до своєї «шконки». Я намагався хоч ненадовго заснути ‒ сидячи, лежачи, стоячи ‒ не важливо. Але як тільки це помічала варта, тут же лунав стукіт у двері. Вимога була завжди одна ‒ підійти і назвати ім'я, прізвище, по батькові, а також чому я тут перебуваю. І так до самого ранку...

Вимога була завжди одна ‒ підійти і назвати ім'я, прізвище, по батькові, а також чому я тут перебуваю. І так до самого ранку

Хвилина за хвилиною, секунда за секундою ‒ все на рахунку. Камери фіксували кожне пересування. Більше не було особистого часу і простору. Не було свободи. Не було мене... Але було посіяне насіння переродження мене як особистості, виховання сили духу і стійкості. Зараз воно повільно, але виростає. Полите болем і стражданням.

Рано чи пізно, але завжди настає світанок. Для мене ця мить наближалася нескінченно довго. Нескінченно! Довго! Ранок. І крик на всі камери: «Підйом! Всім стати біля вхідних дверей!». В абсолютному божевіллі після проведеної першої ночі я встав біля дверей.

Двері відчинилися ‒ і з задвірків коридору до камери влетів протухлий запах якої ніякої, але свободи. В камеру увійшли «глядачі» ‒ п'ятеро чи шестеро спостерігачів різних чинів і статей прийшли подивитися на «терориста», «особливо небезпечного злочинця». Відчував себе так, немов перебуваю в зоопарку і є звіром особливо рідкісного екземпляра. Ця формальність перетворилася в улюблену традицію місцевих колабораціоністів...

Пішли. Почалася роздача сніданку. Дзвін тарілок і чашок, кинутих всередину. Їжа. Для всіх, але не для мене. Немов мене не існує. Складно уявити, яка ненависть була в серцях тих людей.

Їм потрібне мовчазне стадо під назвою народ Криму

Я знав, що дії системи спрямовані на усунення неугодних людей ‒ активістів, патріотів своєї країни, якій Росія оголосила війну. Негласну, підлу, нишком. Прикриваючись дітьми, жінками і брехливими промовами, що ллються із зомбоящика. Їм не потрібні мітинги, протести і будь-які заперечення. Їм потрібне мовчазне стадо під назвою народ Криму. З опущеними головами і згодою з політикою партії і уряду. Все це було схоже на цирк, де людей, немов тварин, утримували, дресирували і поганяли батогом...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG