Доступність посилання

Крим, флот і кадрові помилки Києва: історичні паралелі


Український військовий на фоні фрегата «Гетьман Сагайдачний», архівне фото

Давно було сказано, що головний урок історії полягає в тому, що з неї ніхто не бере уроків. Проте це не зовсім вірно. Адже кого не вчить історія? Лише тих, хто не хоче вчитися. З усіма сумними наслідками, що випливають звідси для окремих осіб і цілих держав.

У цьому контексті дуже цікаво порівняти події, що вразили як всю Україну, так і її кримську територію і флот у 1918 і 2014 роках. Нині, оцінюючи те, що сталося в Криму і Севастополі в 2014-му, деякі високопоставлені київські начальники дуже люблять бичувати кримських зрадників, забуваючи про вкрай негативну роль, зіграну ними самими. Зрада в Криму багато в чому було спровоковано зрадою, боягузтвом і бездіяльністю на Печерських пагорбах Києва, коли постмайданна влада, прийшовши до високих кабінетів на крові рядових учасників Революції гідності, кинулася передусім ділити повноваження і «золоті батони», забувши про головну функцію держави: захист країни. Деякі з цих діячів, не моргнувши оком і не переживши ніякого каяття, продовжують так само «успішно» керувати Україною. А тому тодішні події на Кримському півострові накладають і накладатимуть відбиток на всю сучасну українську дійсність. Вони є своєрідною моделлю того, як і що робилося в усій країні. Отож поведемо мову про кадри та кадрову політику.

Так звана кадрова тріада – професіоналізм, патріотизм, порядність – неодноразово декларувалася, але практично ніколи не реалізовувалася

Так, ситуація в Криму і в Україні в цілому навесні 2014-го була екстраординарною, але навіть військова поразка для гідного офіцера не привід зраджувати свою країну. Те, що сталося, стало відображенням і наслідком кадрової політики, яка проводилася в Україні всі роки незалежності. Так звана кадрова тріада – професіоналізм, патріотизм, порядність – неодноразово декларувалася, але практично ніколи не реалізовувалася. Патріотичні та чесні професіонали на керівних посадах були винятком, щасливою випадковістю, а не правилом. А між тим, кадри дійсно вирішують все і роль особистості в історії колосальна.

Які кадри, такі і рішення

Говорячи про особистості, найперше згадаємо президента і верховного головнокомандувача Віктора Ющенка. У 2008 році йому вистачило сміливості і рішучості, щоб під час наступу російських військ на грузинську столицю поїхати в Тбілісі і підтримати дружню країну. Але в тому ж 2008 році, коли з нагоди 90-ї річниці підйому українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту в Севастополі спробували встановити меморіальну дошку на Графській пристані, а професійні прихильники Росії здійснили акт вандалізму, розбивши і втопивши цю дошку, попутно побивши українських матросів, яким заборонили битися з цивільними особами, Ющенко нічого не зробив, щоб показати, хто господар в Севастополі. А український (!!!) військовий прокурор у всьому звинуватив… постраждалих українських моряків. Унікальна (улюблений епітет Віктора Ющенка) можливість установити чіткий порядок в головній базі ВМС України була упущена.

Особиста відданість начальству, готовність до компромісу із совістю, неконфліктність зі злом, моральна гнучкість і безпринципність – все це основні особливості кадрової політики ВМС України

Кадрова політика у ВМС України, як і в усьому Міністерстві оборони, як і у всій країні, навряд чи могла бути визнана здоровою й ефективною: особиста відданість начальству, готовність до компромісу із совістю, неконфліктність зі злом й ігноруванням національних інтересів, моральна гнучкість і безпринципність – все це основні її особливості. Кадровий провал 2014 року багато в чому повторив такі ж події 1918 року. Але тоді, принаймні, були об’єктивні виправдання: Українська держава існувала менше ніж рік, а Україна на початку ХХ століття для багатьох світових центрів сили була «географічної новиною». Натомість на момент російського вторгнення незалежна Україна існувала 22 роки й була визнана абсолютною більшістю держав світу, була членом багатьох міжнародних організацій. Тобто, був історичний час, який вища влада могла використовувати не тільки на вирішення особистих проблем. Та чи використала?

При цьому в ХХI столітті Українська держава, незважаючи на тимчасову втрату Криму і частини Донбасу, вистояла. Значить, її запас міцності значно більший, аніж майже століття тому. Але не внаслідок мудрої політики влади, а в результаті значно більшої зрілості української нації і громадянського суспільства, які певною мірою засвоїли уроки історії.

Але повернімося до флотських кадрових реалій, до помилок 1918-го, які повторилися після 1992-го й відгукнулися у 2014-му…

Помилки 1918-го, повторені в 2014-му

Формування Українського військового флоту в 1918 році відбувалося досить хаотично, без дотримання жорстких кадрових критеріїв. Чимало неофітів Українського флоту були носіями тих настроїв, які в українській мові позначаються словом «заробітчанство», мали психологію військспеців-найманців, головним для яких було пересидіти важкі часи. Страшно далекі були ці люди від України, проявляючи лояльність до неї лише до перших труднощів. Ментальність такого «ландскнехта» показана у спогадах капітана 1-го рангу князя Туманова: «Йдучи у штаб Українського флоту, я приготувався побачити що-небудь специфічно хохлацьке… Яке ж було моє здивування і радість, коли я опинився в типово, який тільки можна собі уявити, російському штабі… Бесіди велися і накази віддавалися також чистою російською мовою. Лише накази в письмовій формі писалися по-українськи, для чого був при штабі спеціальний перекладач. «Ну, в такому українському флоті служити можна», – було моєю першою думкою». Князь Туманов і справді влаштувався на вигідній посаді. Та чи міг такий «український флот» вірно служити Україні – ось у чому питання…

У Криму адмірали й офіцери флоту повинні були діяти в автономному режимі, ухвалювати самостійні державницькі рішення, до чого виявилися зовсім не готовими, як і в 2014-му

Наступні події дуже схожі на те, що сталося в 2014-му. 12 листопада 1918 року гетьман Скоропадський призначив контр-адмірала В’ячеслава Клочковського тимчасовим виконувачем обов’язків командувача усіх морських сил. А вже 24 листопада Клочковський у змові з білогвардійським представником, капітаном 1-го рангу Тихменєвим наказав підняти на всіх кораблях флоту російський андріївський прапор. У 2014 році з командувачем ВМС України контр-адмірал Березовським це сталося ще швидше, він мало не відразу після призначення на посаду присягнув Автономній республіці Крим (зовсім вже оперетка!), а незабаром і Російської Федерації.

І тоді, в 1918-му, Кримський крайовий уряд створив своє Морське міністерство, а при ньому Морський штаб на чолі з колишнім українським адміралом Черниловським-Соколом, який перейшов на нове місце служби з усім своїм апаратом, грошима і документацією, з усім, що дісталося йому в спадок від Українського флоту.

У 1918 році під час гетьманування Скоропадського політико-моральний стан генералітету і офіцерського корпусу залишав бажати кращого. По суті, дуже багато представників військової верхівки були носіями російської, а не української ідеї. Тим більше, в Криму, у відриві від центру України, адмірали й офіцери флоту повинні були діяти в автономному режимі, ухвалювати самостійні державницькі рішення, до чого виявилися зовсім не готовими, як і в 2014-му. Але найголовніше, що і тоді, і в наш час вкрай незадовільним був загальний стан найвищого керівництва України, нездатного проводити кадрову політику у війську не на основі принципу особистої відданості, а на підґрунті згаданої «тріади» – професіоналізм, патріотизм, порядність.

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода

XS
SM
MD
LG