Доступність посилання

Енвер Меджитов: «Я – свідок тотальної депортації кримських татар»


Енвер Меджитов (другий зліва) зі співвітчизниками біля пам'ятника жертвам депортації в селищі Жовтневе (колишнє село Біюк-Онлар). Крим, Красногвардійський район, 18 травня 2004 року

В Україні 18 травня – день пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Під час спецоперації 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру і Уралу були депортовані усі кримські татари, за офіційними повідомленнями – 194111 осіб. Під час загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай») в 2004-2011 роках в Криму були зібрані близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. Напередодні 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення з цих історичних архівів.

Я, Енвер Меджитов, кримський татарин, свідок тотальної депортації кримських татар 18 травня 1944 року, народився 15 жовтня 1929 року в селі Джайлав Маяк-Салинського району (перейменоване в 1948 році на село Мірошникова Ленінського району, зараз належить до категорії зниклих – КР) Кримської АРСР.

Це було велике село – понад 200 дворів, яке розташовувалося за декілька кілометрів від військового аеродрому. Поруч із селом була військова частина, полігон. Тоді я не розумів, що в моєму селі відбувалися серйозні військові навчання, здійснювалася підготовка до захисту Криму. Мені було 7 років, і я з великим інтересом спостерігав за злетами літаків в небо і мріяв стати льотчиком.

У 1937 році пішов у перший клас школи в селі Джайлав. Вчився добре, любив вирішувати, читати, писати. Я народився в простій селянській родині, що складається з восьми осіб: батьки і шестеро дітей (дві доньки і чотири сини). У 1939 році все населення села Джайлав переселили у новозбудований колгосп Первомайський, розташований поруч зі станцією Багерове (згодом цей населений пункт став називатися смт Багерове). У новому колгоспі для прийому населення були заздалегідь збудовані будинки за принципом: великій родині – великий будинок, маленькій – маленький будинок.

Напередодні переселення в селі переписали населення. При переселенні з села взяти дозволили тільки особисті речі, предмети побуту, одяг, посуд, худобу. Демонтувати старі будинки і забрати необхідні будматеріали не дозволили. Буквально на другий день після переселення в спорожнілому селі Джайлав розпочалися навчання: проводилось бомбування з повітря...

З 1939 року наша сім'я жила в селищі Багерове. Батьки: батько – Меджит Абденнанов (роки життя 1871 р. – весна 1945 р.), на момент депортації йому було 73 роки, мати – Заріфе Абденнанова (1891 р. – весна 1945 р.), перед депортацією їй виповнилося 53 роки. Мої дві старші сестри, Гулюмсултан (1911 р.н.) і Джевар (1914 р.н.) були заміжні й жили в сусідніх селах. Абляміт, чоловік Гулюмсултан, перебував на фронті від початку до кінця війни, потім був відісланий до трудової армії, помер в місті Фергана від старості. Сестра померла в 2001 році в Криму. Вони виростили трьох дітей, вісьмох онуків. У сестри Джевар чоловік Абляміт Нурсеїтов загинув на фронті, вона померла в перший рік депортації в Узбекистані, їхній син Казим помер там же, йому було всього чотири роки.

Джевар Нурсеїтова (ліворуч), її двоюрідна сестра Музделіфе, двоюрідні брати Кефіль (ліворуч) і Шевкет. Маяк-Салинський район Кримської АРСР, середина 1930-х років
Джевар Нурсеїтова (ліворуч), її двоюрідна сестра Музделіфе, двоюрідні брати Кефіль (ліворуч) і Шевкет. Маяк-Салинський район Кримської АРСР, середина 1930-х років

Мій перший брат Іззетла (1917 р.н.) працював трактористом, до війни був призваний до армії, а звідти – на фронт. Був тільки один лист від нього в 1941 році – про те, що він навчається в місті Моздок. Більше листів не було і звісток теж.

Мій другий брат Абдульбер (1921 р.н.) за повісткою призваний на війну в 1941 році. Керч зайняли німці, а в Тамані перебували радянські десантні війська. Корабель, на якому служив мій брат Абдульбер, підійшов до розбитого порту, але не доплив до берега. Взимку в лютий мороз десантникам дали команду стрибати в воду і тримати оборону. Німці відступили. Всі, хто тримав оборону, були по пояс у холодній воді, відморозили ноги і потрапили в госпіталь. Опинився в госпиталі й Абдульбер. Після одужання брат знову пішов на війну. З війни не повернувся, пропав безвісті.

Мій третій брат Абдураман (1924 р.н.) у 1943 році загинув від вибуху міни в селищі Багерове. У 1941 році почалася війна, сільська школа ще працювала. Коли я побачив, як розбомбили школу, моє перше потрясіння від війни було безмірним. У руїнах знайшли тіло вбитого директора школи (він був євреєм) і його поранену дружину-вчительку. Так закінчилося шкільне життя...

Джевар Нурсеїтова, чоловік Абляміт і син Кязим. Маяк-Салинський район Кримської АРСР, 18 грудня 1940 року
Джевар Нурсеїтова, чоловік Абляміт і син Кязим. Маяк-Салинський район Кримської АРСР, 18 грудня 1940 року

Ми жили у великому будинку: 4 просторі житлові кімнати, сараї, госпбудівлі. Була живність: дві дійні корови, бичок, двадцять баранів, кури, кролики, які розмножувалися самі, йдучи в загоні глибоко в нори під невеликими горбками ззаду будинку, які утворилися завдяки попелу, що роками виноситься з грубок. До війни батько і брати працювали в колгоспі, за підсумками сільгоспроку отримували зерно, яке зберігали в трьох уру (зерносховищах). У кожному дворі були свої уру. Заготовляли сіно на зиму. З початком війни життя у мене круто змінилася: брати на фронті – і я, малий, допомагав старим батькам вдома по господарству. Робив усе, не ухилявся.

Після бомбардувань селяни збиралися разом і підбирали мертвих. Я ставав візником: возив мертвих на гарбі, їх ховали разом в ямах-котлованах, попередньо зібравши їхні документи і віддавши їх до сільської ради. Розміри загальних могил були більші ніж 10 на 10 метрів. Смерть ходила поруч. У будь-який момент могли бомбити, не встигали ховатися.

У селі всі знали кримськотатарську мову, незалежно від національності

В колгоспі працювали старі й малі: прополка полів, городів – намагалися хоч якийсь урожай взяти. Окрім цього, я разом з іншими односельцями ходив відновлювати залізничні полотна, зруйновані бомбардуваннями. Про наближення радянських літаків дізнавалися по звуку, продовжували працювати. У селі всі знали кримськотатарську мову, незалежно від національності, і працювали всі однаково.

Пригадую, як у вісімдесяті роки я з дружиною одного разу був у Криму і заїхав у своє селище Багерове. Живі були наші колишні сусіди-росіяни. Зустріли добре, поплакали, позгадувати всіх загиблих, і головне – заспівали пісні кримськотатарською мовою. Сусід Вітя пам'ятав всіх моїх братів. І наш будинок стояв цілим і неушкодженим, тільки жили там інші...

Пам'ятаю прихід німців у наше село. Всю сім'ю виселили в тимчасову будівлю. У нас оселився великий командир-німець. Змушував допомагати на кухні: молоти каву, чистити картоплю. Німці міняли сахарин на продукти у місцевого населення. При цьому страх присутній був завжди. За будь-яке порушення режиму німців – покарання. Німці дозволили місцевому муллі відкрити релігійну школу для навчання арабської мови і Корану. Тільки й встигли що пройти абетку, як фронт пересунувся, фашистів прогнали геть.

На початку квітня 1944 року, вранці, як зазвичай, вийшли у двір, всюди тиша, село спорожніло – німці зникли, вночі покинули наше село. Всі раділи тому, що «непрохані гості» залишили нас. Жителі раділи тому, що звільнилися від фашистської чуми, почали відновлювати мирне життя. Радості немає меж! Я молодий, все попереду!

Але наше село піддавалося артобстрілу з боку Тамані. На станцію приходили потяги, навантажені зброєю. Жителів нашого села відіслали в різні райони Криму, посадивши в порожні вагони. Перед відправленням у Сакський район нам дозволили взяти з собою небагато речей, тому деякий скарб (посуд, наприклад) сховали в ямі, яку викопали між будинком і врем’янкою. Нас привезли до села Айиш Сакського району (перейменоване в 1948 році на село Вільне Сакського району, зараз відноситься до категорії зниклих – КР), поселили в бараках.

Після звільнення Криму від німецько-фашистських загарбників цивільне населення раділо, облаштовувати побут, планували подальше життя. Ми теж планували: засіяли поля, думали, восени зберемо урожай і повернемося до рідного селища, відновимо школу, колгосп, будемо жити як раніше, до війни. Звільнили Крим, війна ще не закінчилася, брати на фронті, батькові – 73 роки, матері – 53 роки, мені – вже 14 років. Але 18 травня 1944 року прийшла біда.

Пам'ятаю все. Ранок ранній, сутінки. Зайшли двоє солдатів Червоної Армії з автоматами в руках. Сказали, що нас виселяють з Криму, на збори – 15 хвилин. Немічний батько, виснажений воєнним голодом, не міг протистояти їм, захистити мене і матір. Батько твердо вирішив, що нас спіткає доля євреїв – нас розстріляють, тому нічого не дав мені взяти. А мама тільки Коран приготувала – в хустку завернула, поклала на соба (піч) і пішла в туалет.

Повернутися в будинок вже не змогла, її виштовхали з двору на вулицю з усіма сусідами і посадили у вантажні машини. Упродовж довгого сонячного дня машини стояли в центрі села в очікуванні особливого розпорядження. До вечора відправили машини на станцію Саки. У селі Айиш Сакського району залишився весь скарб. Двічі виселені, наші співвітчизники залишили своє нажите в селах Джайлав і Айиш.

На станції Саки вже було багато кримських татар – жителів різних сіл Сакського району. Всі, хто пережив важкі часи окупації, але залишився вірними Батьківщині, народу, – а це хворі люди похилого віку, беззахисні жінки, діти, які тільки починають життя, – всі вони були загнані в темні брудні вошиві вагони товарного потягу.

Всі вагони були забиті нашими співвітчизниками. Лежаки – це на швидку руку збиті двоярусні нари. Вагон освітлювався лише слабким денним світлом, що потрапляє через два маленьких заґратованих, як в тюремній камері, віконечка під стелею. Було душно, повітря не вистачало. Туалету не було. Санітарно-гігієнічні норми щодо до нас не дотримувалися. За весь час подорожі до місця спецпоселення жодного медпрацівника ми не бачили. Були хворі, їм медична допомога не надавалася. У нашому вагоні дорогою помер чийсь дідусь, коли ешелон зупинили, його труп забрали солдати супроводу і не дали поховати, залишили на якійсь станції.

Дорогою нас не годували. Коли поїзд зупинявся, підлітки на станції робили вогнище, розпалювали вогонь, жінки намагалися що-небудь швидко зготувати. Нас годували односельці, ділилися їжею і врятували від голодної смерті.

Днів через 18-20 наш потяг прибув на станцію Голодний Степ. Звідти нас відвезли на гарбах до радгоспу Баяут, відділення 2 Сирдар'їнської області Узбекистану. Після прибуття спецпереселенців відправили в баню, потім поселили в будинку, виділили кожній родині по кімнаті. Будинки, мабуть, були збудовані для робітників, які мали піднімати Голодний Степ, а тут, до речі, дешева робоча сила спецпереселенців підвернулася. Як не скористатися! Дах був покритий очеретом, замість вікон і дверей – тільки прорізи, стелі не було. Рівень земляної підлоги був нижчим, ніж рівень землі на вулиці. На підлогу постелили сіно, яке замінило нам постіль.

Всіх працездатних відіслали на роботу в поле. Мої старі батьки залишалися вдома. Вони насилу ходили на довколишні від нашого житла поля, збирали гузапаї (хмиз із сухих стеблин бавовни), який міняли у місцевих жителів, які використовують його як паливо, на кисле молоко. Від держави один раз на три місяці мої батьки, як непрацездатні, отримували 5 кілограмів борошна.

Рано вранці повз нас проїжджав на віслюку узбек-бригадир. Він мене називав Анваром. Хоча я був ще підлітком, він забирав мене на роботу. На полі я рвав траву. Увечері нам всім давали шавлю (рисову кашу без масла, м'яса). Я з порцією шавлі – своїм заробітком в казанку, який мені дав бригадир, біг додому годувати батьків.

Багато спецпереселенців хворіли на малярію, тиф. Були ослаблені від недоїдання, невлаштованості (умови побуту були погані), важкої праці. Тримаючись за стіну, виповзали на вулицю. Їхні обличчя виражали благання про допомогу, але ніхто не дбав про них, не намагався врятувати їм життя. Багато моїх співвітчизників померли від голоду і хвороб.

Прийшла біда і до нас. Мої батьки фізично були ослаблені умовами життя, морально пригнічені огульними звинуваченнями всього кримськотатарського народу. Не витримали всього цього. Навесні 1945 року я їх поховав...

У наше поселення на машині часто приїжджав комендант і відвозив осиротілих дітей до дитячих будинків, інтернатів. Підлітків відправляли працювати на текстильний комбінат Ташкента. Після смерті батьків коменданти, не питаючи у нас, записали мені прізвище за ім'ям мого батька, я був Абденнанов, а став Меджитов Енвер. Так мене і відправили працювати до Ташкенту.

Чоловік моєї сестри Гулюмсултан був у трудармії. Гулюмсултан було важко одній прогодувати трьох дітей тринадцяти, восьми і семи років, вона працювала на бавовняному полі. Коли мене забирали в інтернат, сестра відіслала свого старшого сина Абдурешита зі мною.

У Ташкенті ми вчилися і працювали. Нас годували, видали спецодяг. На руках у нас були пропуски на комбінат. У 1946 році з трудармії повернувся чоловік моєї сестри, батько Абдурешита. Він приїхав до своєї сестри, яка потрапила в селище Алтиарик Ферганської області. Влаштувався працювати вантажником. Через деякий час у коменданта він отримав дозвіл привезти сюди сім'ю. Життя в Алтиарику було відносно легше, ніж в Голодному Степу: були фрукти, овочі, можна було розвести домашнє господарство – птицю, баранів і т.п. Забравши дружину і дітей, він викликав свого сина Абдурешита і мене до себе.

Я поїхав з племінником потягом з Ташкента в Ферганську область. Місяць жили в Алтиарику. Йшла вербування на текстильний комбінат міста Фергана. Я і сім'я моєї сестри Гулюмсултан поїхали до Фергани. На початку літа 1946 року я почав працювати на текстильному комбінаті. Нас поселили в бараках.

Один місяць пропрацював різноробочим. До обов'язків ставився відповідально, був виконавчим, дисциплінованим. Начальство оцінило це і мене перевели до будівельного відділу комбінату і призначили бригадиром. Працюючи в цьому відділі, я освоїв професію будівельника. Це допомогло мені облаштувати своє життя, коли я одружився і став головою сім'ї. У 1950-х роках збудував собі будинок, допоміг облаштувати сім'ю сестри. У ті важкі роки депортації всіх об'єднувало горе розлуки з Батьківщиною. І кожен виживав по-своєму, виживати допомагала думка про те, що колись ми повернемося до рідного Криму.

Виживати допомагала думка про те, що колись ми повернемося до рідного Криму

Бригаді, якою я керував, давали понаднормову роботу. Це дозволяло підзаробити і виживати. Одного разу я з колегою-співвітчизником був відряджений на борошномельний завод, який перебував в декількох кілометрах від Фергани біля залізничної станції Федченко. Закінчивши роботу, на зворотному шляху зупинилися пообідати. Нас затримав комендант, відповідальний за цю територію. Незважаючи на те, що у нас були документи про відрядження і нас відпустили, після прибуття на роботу нас викликав комендант, який контролює кримських татар – робітників текстильного комбінату, поставив нам у провину те, що не повідомили про відрядження, і оштрафував: з мене – 25 рублів, з мого товариша – 50 рублів.

З боку держави ми не отримували ні грошей, ні будматеріалів, ні продуктів харчування, ні медобслуговування. Зате зобов'язані були щомісячно відмічатися в комендатурі. Тих, хто порушив це обов'язкове розпорядження, чекало тюремне ув'язнення. Щоб уникнути покарання всі мої співвітчизники старше 18-ти років ходили в комендатуру відмічатися.

Поки я працював бригадиром в будівельному відділі, вивчився на шофера. Став працювати водієм і бригадиром водіїв 25 років. Возив робочих комбінату на зміну і після роботи. Звідти і пішов на заслужений відпочинок. Стаж роботи – 45 років. Щорічно за хорошу роботу нагороджувався грамотами, медалями, знаками «Ударника комуністичної праці».

Восени 1988 роки я з сім'єю повернувся до рідного Криму, на особисті заощадження своєї сім'ї купив маленький будиночок. У цьому ж дворі збудував капітальний будинок для сина з сім'єю.

60 років разом. Енвер Меджитов з дружиною Урхіє Сулеймановою. Крим, Красногвардійський район, селище Жовтневе, травень 2012 року
60 років разом. Енвер Меджитов з дружиною Урхіє Сулеймановою. Крим, Красногвардійський район, селище Жовтневе, травень 2012 року

60 років спільного життя з дружиною Урхіє Сулеймановою минули в любові, мирі, злагоді, взаєморозумінні, взаємоповазі, добробуті. Виростили і виховали чотирьох дітей, маємо 9 онуків, 6 правнуків. Я з дружиною, і мої діти з сім'ями, благополучно живемо в селищі Октябрське Красногвардійського району. Я допомагаю імаму селища у вихованні молоді, беру участь в національних святах і заходах, що проводяться в селищі. (Спогад датований 4 травня 2012 року).

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG