В Україні 18 травня – День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Під час спецоперації 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу депортували всіх кримських татар, за офіційними повідомленнями – 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір приблизно 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. Напередодні 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків публікують унікальні свідчення з цих історичних архівів.
Я, Джафер Еміралієв, кримський татарин, 3 січня 1932 року народження. Уродженець села Юк'ари Каралез Куйбишевського району (1945 року перейменоване в Залісне, входить до складу Бахчисарайського району – КР) Кримської АРСР.
Склад сім'ї на момент депортації: мати Еміне Еміралієва (1909 р.н.), бабуся Фатіме (1870 р.н.), тітка (дружина молодшого брата батька) Мабубе (1927 р.н.), я, брати Хайсер (1936 р.н.), Айдер (1940 р.н.) і сестра Шеріфзаде (1942 р.н.). На момент депортації наша велика сім'я проживала в селі Юк'ари Каралез в будинках під №59 та №60. У сільській школі з викладанням рідною мовою 1941 року я закінчив 3-й клас.
1944 року сім'я жила в двох будинках – один старий будинок і новий будинок, у нас було 20 соток присадибної ділянки – величезний сад і город. З домашньої худоби були корова, 15 кіз, 10 овець з молодняком, 2 десятка курей.
Брат батька Абляміт, який жив разом з нами, був призваний в Червону Армію на початку війни. Батько Еміралі Ібраїмов (1903 р.н.) був інвалідом (погано чув), наприкінці квітня 1944 року був мобілізований в Трудову армію. Також покликали в Трудову армію і дядька Абляміта, який опинився вдома.
2-й поверх нового будинку зайняли два офіцери Радянської армії. До них постійно приходили солдати й ці офіцери писали щось. Потім ми зрозуміли, що вони складали списки жителів села. Нас до будинку не пускали, все було суворо засекречено.
Нам дали 15 хвилин на збори. Ніяких постанов не було зачитано, не пояснили скільки і що потрібно брати
До 18 травня 1944 року ми жили в підвалі старого будинку. На світанку до нас постукали два збройних солдата. Тітка вийшла до них, і вони сказали: «За зраду Батьківщині за наказом Сталіна вас висилають», – не пояснюючи куди і на який час. Нам дали 15 хвилин на збори. Ніяких постанов не було зачитано, не пояснили скільки і що потрібно брати.
Ми були всі в шоковому стані, встигли схопити дещо з продуктів і речей. Мати з маленькою дитиною на руках, бабуся була немічна, взяла маленький вузлик і Коран. Я, старший з дітей, встиг взяти котел, відро, насипав трохи квасолі. Тітка взяла деякі речі і ковдру. Через зазначений термін нас вигнали на вулицю і погнали на місце збору Ат-Ахир (Кінний двір), який був розташований на околиці села. Весь цей час нас супроводжували 2 солдати з автоматами.
Ми всі були під кулеметним прицілом, з усіх боків оточені озброєними солдати
До моменту депортації в нашому селі нараховували 122 сім'ї кримських татар. Коли ми прийшли до місця збору, там вже були майже всі наші односельці. Ми всі були під кулеметним прицілом, з усіх боків оточені озброєними солдати. Навіть вийти до вітру можна було тільки під супроводом солдата. Нас тримали там до обіду. Після обіду на студебеккерах і п'ятитонках (вантажні автомобілі – КР) почали вивозити з села. До кожної машини був прикріплений озброєний солдат, який сидів у кабіні. Скрізь чути плач, крики, образи солдатів. Стояв хаос і жах, страшно згадати ті години горя і трагедії. Нашу сім'ю вивезли останніми. Досі перед очима стоїть картинка як вів нашу корову дядько Вася з села Буюк Сюрен (1945 року перейменоване в Танкове – КР).
Не доїжджаючи до станції міста Бахчисарая, нас висадили біля залізничного полотна. Протримали там 2 години. До вечора підігнали ешелон з вантажними вагонами і нас почали завантажувати в них. У нашому вагоні було 12 сімей – всі жителі села Юк'ари Каралез. Ті сім'ї, які вивезли раніше за нас, потрапили хто до Костромської області, хто до Наманганської області, а ми потрапили в Самаркандську область.
Ніяких умов у вагоні не було. Туалет зробили самі люди: в куточку вагона пробили дірку в підлозі і огородили шматком ганчірки. Самі добували воду на рідкісних зупинках, бігали, шукали її. На цих же зупинках з кількох цеглин швидко споруджували вогнище, де готували з припасів, які змогли взяти з собою. Не встигли приготувати, лунає гудок паровоза, і всі біжать до своїх вагонів з напівсирою їжею, на ходу встрибуючи в вагон. На зупинках могли стояти і 10 хвилин і годину. Ніхто не оголошував, скільки будемо стояти. Були випадки відставання від вагонів, я теж мало не відстав, допоміг солдат.
Ми чули, що в інших вагонах були померлі, але у нас таких випадків не було. Пам'ятаю, що часом (приблизно 5-6 разів за весь час шляху) давали якісь юшки, але регулярності не було.
Ніяких лікарів, санітарів на шляху прямування я не бачив і не було, це я можу сказати з упевненістю. В дорозі люди з вагонів всі завшивіли. Ніяких засобів, щоб позбутися вошей нам не видавали. У розбите вікно витягали одяг і витрушували, воші сипалися як пісок. Випадків смерті в нашому вагоні не було.
В дорозі ми були 22 дні, на кінцеву станцію прибули 10 червня. Наш потяг зупинився на станції міста Каттакурган Самаркандської області Узбецької РСР. Вивантажили на перон, погнали всіх митися в лазню. За наказом солдатів змусили роздягтися всіх: і жінок, і чоловіків, і старих, і дітей. Всіх загнали в лазню, а речі звалили в загальну купу на дезінфекцію. Після лазні ми насилу розібралися з речами, одяглися, і нас відразу ж завантажили у машини й повезли за 40-50 кілометрів до районного центру Мітан.
Нас зустріли на гарбах представники колгоспів, так звані «покупці». Ми потрапили до самотнього старого узбека, який дуже співчутливо поставився до нас
Там нас зустріли на гарбах представники колгоспів, так звані «покупці». Усі 12 сімей з вагона потрапили до колгоспу ім. Ахунбабаєва, де розподілили по домівках. Ми потрапили до самотнього старого узбека, який дуже співчутливо поставився до нас, допомагав чим міг. Його турбота й допомогла нашій родині у важкі перші часи депортації. Він заборонив пити нам сиру воду з ариків, і навчив пити кип'ячену воду. Кімната, у яку нас поселили, була велика, вікон не було. Взимку валили дерева, і топили приміщення.
Ми, кримські татари, у себе на батьківщині, в Криму, пили чисту воду з джерел, а в Узбекистані, в перші дні пили брудну, мутну воду з ариків, спека змушувала нас пити з будь-яких джерел. Це і згубило багатьох з нас, кишкові захворювання забрали багато життів.
Місцеві жителі до нас ставилися доброзичливо, випадків знущань не пам'ятаю.
У липні-місяці місцева влада стала видавати пайок зерном, але не регулярно, потім і зовсім припинила. Після прибуття ніякими будматеріалами нас не забезпечили. Узбеки самі жили дуже бідно, в напіврозвалених хатинах.
Навесні 1945 року голова колгоспу Касим Тавлик викликав голів сімей спецпоселенців і оголосив, що на кожну сім'ю видається позика з боку держави (суму не сказав). І запропонував всім зібратися й піти на ринок, щоб він купив на ці гроші корів. Не всім встигли купити, ніхто не знав скільки грошей видали, за скільки купили – все будувалося на обмані. Нашій сім'ї дісталася корова, за неї ми платили 5 років позику. 1947 року радянська держава провела реформу грошей, і ми були змушені платити за позику вже в десятикратному розмірі.
На 3-й день після прибуття на місце поселення бригадир Мейлікул-ака повідомив мені, що я маю вийти на роботу. Мені дали коня, і я з ним працював на бавовняному полі. Працював по 10-12 годин на день. За трудодень мені видавали продуктами харчування, тканиною. Грошей я не бачив. Мама й тітка в перші місяці депортації працювали в місцевпромі (в цьому випадку, на підприємстві, що відноситься до місцевої промисловості – КР) робітницями.
Від нашого кишлаку до райцентру Іштихан було 7 кілометрів, і тільки з дозволу коменданта можна було раз на тиждень у недільний день потрапити на ринок
Від нашого кишлаку до райцентру Іштихан було 7 кілометрів, і тільки з дозволу коменданта можна було раз на тиждень у недільний день потрапити на ринок. Через кожні 15 днів ходили до коменданта Топиріка на підпис. 1948 року комендант прочитав указ «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового поселення...» (указ Президії Верховної Ради СРСР 26 листопада 1948 р. «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» – КР), після цього указу посилився комендантський режим.
У перші роки висилки кожен член нашої сім'ї переніс захворювання на малярію. Кишлаком спеціально ходили санітари з тропстанції й видавали хінін, акрихін, в деяких випадках робили уколи.
1944 року, після уколу проти малярії, від зараження крові померла моя сестричка Шеріфзаде. У наших сусідів з 6 членів сім'ї 3 померли від тифу
1944 року восени, вдома після уколу проти малярії, від зараження крові померла моя сестричка Шеріфзаде. Її поховали на сільському кладовищі, наступного дня побачили, що її могилка розкрита і труп з'їдений шакалами.
У нашому кишлаку всі депортовані перенесли захворювання на малярію, дизентерію та тиф. 1944 року влітку від цих хвороб загинули приблизно 20 осіб. А взимку і навесні 1944-1945 років тиф косив усіх підряд. У наших сусідів з 6 членів сім'ї 3 померли від тифу.
Наша сім'я також, як і всі депортовані кримські татари, голодувала. Але дядько Мемет, який жив і працював у Росії, розшукав нас і допоміг грошима. І наша сім'я витримала голодні перші роки. З боку влади ніякої, повторююсь, допомоги не було.
1946 року з Трудової армії за станом здоров'я повернувся мій батько. Після повернення батька у нас життя більш-менш налагодилося. Батько почав працювати в колгоспі, а я пішов вчитися в узбецьку школу. Там я закінчив 9 класів, навчався узбецькою мовою. Після вербування пішов працювати на будівництво суперфосфатного заводу в місті Самарканді. Там же здобув середню освіту і 1953 року вступив до педінституту на фізико-математичний факультет в узбецьку групу. Від місця будівництва до міста була відстань понад 10 кілометрів, і нам, спецпоселенцям, не дозволяли їздити в місто без дозволу коменданта.
До 1956 року ми не думали про розвиток культури і мистецтва кримськотатарського народу, ми виживали в страшних умовах, в які нас кинула радянська влада. Не дозволялося дотримуватися національних традицій і проводити свята.
Після указу 1956 року (указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення – КР) життя депортованих в місцях спецпоселень стало трохи налагоджуватися. Але мене не влаштовували обмеження, наведені в цьому указі, і, головне, – заборона на повернення на Батьківщину.
До Криму зміг повернутися лише в серпні 1988 року.
(Спогад датований 24 серпня 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків