Анексована історія: чому Україні не варто відповідати на провокації Кремля

Росія не надто береже власну історію, проте з трепетом ставиться до історії сусідів. Під час зустрічі з президентом Франції Еммануелем Макроном російський президент Володимир Путін в Парижі сказав, що дочка київського князя Ярослава Мудрого Анна була росіянкою. Російським, виходячи зі слів Путіна, виявився і сам Ярослав Мудрий.

Анну Ярославну також називають Анною Київською. Вона була дочкою київського князя Ярослава Мудрого і шведської принцеси Інгігерди. Жила Анна задовго до заснування Московського князівства. У 1051-му її видали заміж за короля Генріха І, і Анна стала королевою Франції.

Адміністрація президента України вже відреагувала на заяву Путіна. Заступник керівника адміністрації Дмитро Шимків пояснив французам, що російський президент спробував ввести їх в оману. 30 травня прес-служба Петра Порошенка розповсюдила коментар президента України щодо ратифікації Нідерландами угоди про асоціацію з ЄС. Говорячи про спроби Росії зірвати цей процес, Порошенко згадав і висловлювання Путіна про Анну Ярославну, а також наголосив, що Кремль вражений «хронічною українофобією». А ось перший віце-спікер Верховної Ради Ірина Геращенко визнала, що заява була розрахована винятково на росіян.

Це не перша спроба Кремля долучитися до української історії. Після анексії Криму в 2014 році Володимир Путін оголосив, що в Херсонесі Таврійському знаходиться духовне джерело формування російської нації, адже саме там прийняв хрещення, а потім хрестив Русь князь Володимир. Двома роками пізніше в Москві встановили пам'ятник київському князю Володимиру – його Путін теж назвав духовним предком Росії і засновником російської держави.

Чому Володимир Путін долучив Анну Ярославівну до російської історії? З якою метою Кремль шукає витоки власної історії в давньоруському періоді? І чи варто реагувати на подібні заяви російських політиків? Про це говоримо з українським істориком і публіцистом Андрієм Плахоніним.

‒ Андрію, російський президент Володимир Путін назвав королеву Анну «російською». Про що говорять подібні заяви?

‒ Не варто розглядати заяви російського президента відмежовано від традиції висловлювань російських імператорів і лідерів СРСР. У 19 столітті Анна стала таким собі суб'єктом міжнародної політики. Цей історичний персонаж використовували як прецедент для створення Антанти, куди входили Великобританія, Франція і Російська імперія. Пізніше, за часів Шарля де Голля і Леоніда Брежнєва, Анну Ярославну теж використовували для легітимізації союзу між державами.

‒ І наскільки дієве таке «застосування» Анни Ярославни в міжнародній політиці?

‒ Зрозумійте, Путін продовжує традицію імператорів і генсеків. Просто весь світ змінився, а Росія ‒ ні. Тому ж президенту Франції Макрону все одно, що там робила Анна Ярославна в 11 столітті, його більше цікавили приземлені речі: Сирія, Україна, те, скільки ще Росія буде втручатися в процес виборів на території Франції, адже скоро парламентські вибори. Так, у французів теж є спільне з сусідами минуле, і це минуле вони могли б довго ділити з німцями. Але в останні 100 років німці і французи перестали цим займатися. А Росія продовжує жити монархічними реаліями 19 століття. Взагалі історії з висловлюванням Путіна про Анну Київську приділили занадто вже багато уваги. Мене засмучує навіть не Путін, а те, як ми ведемося на ці дрібні провокації. Наших європейських партнерів давно цікавлять зовсім інші речі, вони навіть не розуміють, про що Путін каже. Відповідаючи йому в публічному полі його мовою, ми зрівнює себе з російським президентом. Хочеться, щоб наші політики зрозуміли: заслуги віртуальних «дідів», предків, не мають відношення до сьогоднішньої політики. Як тільки ми це зрозуміємо, то розірвемо російську пуповину і перестанемо вестися на ці вічні розмови ні про що з Путіним. Тоді ми і почнемо істинний діалог з нашими європейськими партнерами і станемо європейською державою, а не бастардом радянської імперії.

‒ Нещодавно російські ЗМІ підняли не цілком вдалу дискусію про те, яке місто вважати найстародавнішим у Росії: Дербент чи анексовану Керч, якій мінімум 26 століть. Чому для Росії настільки важливе питання історії, до якої російська держава, по суті, не має відношення?

‒ До історії звертаються тоді, коли не бажають говорити про сьогоднішній день. Звернення до Анни Ярославни, зокрема й в українській пресі, відволікає нас від більш насущних проблем. Те ж стосується традиційних святкувань ювілеїв міст: ну немає доказів, що Київ чи Житомир настільки давні, як нам хочеться. Ця традиція липових ювілеїв тягнеться ще з радянських часів. Ця традиція фальсифікації історії є і в Україні, і в Росії. Я навіть не знаю, навіщо. Добре, 1500-річчя Києва потрібно було керівництву за радянських часів, щоб отримати додаткове фінансування від центру. Але зараз навіщо винаходити ці ювілеї?

‒ У європейському середовищі маніпулювання історією не працює. А чи працює це для нас?

‒ Так, в тій же мірі, що і для росіян. На жаль, ми підтримуємо цей діалог і продовжуємо обертатися в нескінченному псевдоісторичному дискурсі, що триває з часів СРСР. Змінюються полюси, а методи все ті ж. Пора говорити про інше.

‒ А про що варто було б поговорити в історичному ключі?

‒ Як мінімум, про термінологію. Давня Русь, Київська Русь ‒ терміни, придумані російськими істориками для виправдання існування терміну «Московська Русь». Але я б в першу чергу говорив про збереження пам'яток, про чорну археологію, яка вбиває сьогодні нашу спадщину. Україна ‒ чорна пляма на мапі Європи в плані законодавства, адже воно повністю закриває очі на розкрадання культурної спадщини. Не треба навіть говорити про Крим ‒ в околицях Києва дуже відомий український олігарх, близький до президента, збудував особняк прямо на археологічному городищі. Російська і українська практика ставлення до історичних пам'яток навряд чи сильно відрізняються. І це дуже засмучує. Хоча недавно СБУ затримала групу контрабандистів історичних пам'яток і повернула в Україну древній меч. Це прогрес, звичайно. Але, поки українські чиновники займаються скупкою краденого, проблему не вирішити. Ми знищуємо свою пам'ять та історію власними руками. І це страшно.

‒ Чи можливо поставити крапку в марних діалогах і маніпуляціях історією?

‒ До кінця 20 століття всі ці розмежування були важливі. Спочатку історія писалася в монархічному ключі, в епоху Романтизму ‒ як історія народів, націй. Історія кожного народу мала межі. Але зараз ми інтегруємося в Європу, де ці межі стираються вже кілька десятків років. І українська історія ‒ частина великої історії Європи, а з нею ‒ і всесвітньої історії. Тут вже дуже складно проводити національні кордони. Особливо з урахуванням того, що ми більшу частину своєї історії входили до складу різних держав. На нашій землі живуть корінні народи зі своєю історією і традиціями. Як провести чітку межу між історією кримськотатарського і українського народів? Потрібно нам це чи ні?

Всі кордони в історії проведені не істориками, а, в першу чергу, політиками. Як тільки ми починаємо малювати кордони, виникають конфлікти ‒ з поляками, росіянами. Це зайве. Варто дивитися в майбутнє і займатися реальними справами. Історія в руках політиків роз'єднує. Це гальмо, величезний тягар минулих помилок і конфліктів. У нас немає бачення того, куди ми хочемо прийти. І ось це реальна проблема, а зовсім не те, що ми не знаємо, звідки прийшли.

​(Над текстовою версією матеріалу працювала Галина Танай)