22 квітня ‒ особлива дата в українській військовій історії. У цей день в 1918 році війська Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріпленння на Чонгарі й рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції пропоную вашій увазі цикл «Забута перемога». Цього разу йтиметься про сили і плани кримських більшовиків.
З першим матеріалом циклу «Забута перемога» можна ознайомитися тут, з другим ‒ тут.
14 березня 1918 року, в день падіння радянської влади в Одесі, Володимир Ленін писав надзвичайному комісару в Україні Серго Орджонікідзе:
«Товаришу Серго! Дуже прошу Вас звернути серйозну увагу на Крим і Донецький басейн в сенсі створення єдиного бойового фронту проти навали із Заходу. Переконайте кримських товаришів, що хід речей нав'язує їм оборону, і вони зобов'язані оборонятися незалежно від ратифікації мирного договору. Дайте їм зрозуміти, що становище Півночі істотно відрізняється від становища Півдня і з огляду на війну, фактичну війну німців з [радянською] Україною, допомогу Криму, який (Крим) німці можуть мимохідь зжерти, є не тільки актом сусідського зобов'язання, а й вимогою самооборони і самозбереження. Можливо, що Слуцький, не зрозумівши всієї складності ситуації, гне якусь іншу спрощену лінію ‒ тоді його потрібно осадити рішуче, пославшись на мене. Негайна евакуація хліба і металів на схід, організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії із залученням до справи селян, рішуче і беззастережне перелицювання наявних на Україні наших частин на український лад ‒ таке тепер завдання... втовкмачте все це, товарише Серго, кримсько-донецьким товаришам і добийтеся створення єдиного фронту оборони».
Лист цей з'явився не випадково. За умовами Брестського миру 3 березня 1918 року, російські війська мали покинути територію України і не надавати підтримку місцевим комуністам. В реальності загони Червоної армії просто змінювали назву і залишалися воювати з наступаючими українськими та німецькими військами. Для їхнього прикриття були утворені кілька буферних «радянських республік», від чийого імені нібито і велися бойові дії. Що стосується Криму, то його доля залишалася невизначеною. За Третім Універсалом півострів не входив до складу України, тому більшовики, що захопили там в січні владу, сподівалися уникнути конфлікту з Києвом та його союзниками.
22 березня 1918 року, на наступний день після проголошення Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди, її уряд оголосив, що «приймає і вважає для себе обов'язковим умови мирного договору», укладеного в Бресті. Проте, матроси Чорноморського флоту і червоногвардійці кримських міст в порушення цієї угоди брали участь в боях на материковій Україні. Вже 23 березня Володимир Антонов-Овсієнко, головнокомандувач Червоної армії, надіслав наступне розпорядження Чорноморському флоту:
«Німці вибиті з Миколаєва. Негайно пошліть на підтримку нашим кілька гідроавіонів і міноносців. Про одержання припису доповісти», а 24 березня кримські моряки під керівництвом Олексія Мокроусова вступили в бій з німецькими військами у Херсоні.
Згодом Берлін пригадає це кримським «товаришам»: 12 травня головком Герман фон Ейхгорн зажадає від командувача Чорноморського флоту адмірала Михайла Сабліна повернути до Севастополя кораблі, що втекли до Новоросійська, бо вони «неодноразово брали участь в боях проти німецьких військ в Україні і довели, що вони не стоять на ґрунті Брестського договору».
Ну а поки що самопроголошена республіка перебувала в полоні ілюзій, вважаючи, «що згідно з документом від німецького уряду ні німці, ні Київ на Крим не претендують, беруть лише материкову частину Таврійської губернії». Під цим «документом» розумілася радіотелеграма від 29 березня 1918 року, в якій Берлін підтверджував, що до складу України входять 9 губерній, серед них і Таврійська, але без Криму. Натхнений голова уряду півострова Антон Слуцький говорив:
«Німці не можуть прийти до Криму, тому що ми визнаємо Брестський договір; якщо ж вони через якесь непорозуміння все-таки прийдуть, то варто показати їм Брестський договір, і вони в той же момент підуть геть».
У тому ж дусі, мовляв «німці подавляться і тим, що захопили, не зможуть дістатися до Криму» або «що німці або самі зупиняться, або їх зупинять, або, нарешті, їхня армія розпадеться, поки вона докотиться до Криму» висловлювалися і інші керівники. А ось голова компартії Криму Ян Тарвацкій та його однодумці, навпаки, «легко допускали можливість захоплення Криму німцями і звідси робили відповідні висновки». Щоправда, висновки ці полягали в неможливості спротиву і необхідності провести евакуацію.
Паралельно розгорталася драма і на Чорноморському флоті. Згідно все з тим же Брестським миром, бойові кораблі Росії мали залишатися в своїх портах. Однак нарком з морських справ Федір Раскольников, стурбований просуванням німців на півдні України, 22 березня 1918 року запропонувала Льву Троцькому відвести флот з Севастополя до Новоросійська, а нерухоме майно знищити. Через три дні Москва дала добро.
Ця позиція, в свою чергу, наштовхнулася на різкий спротив з боку лівих есерів на чолі з Вільямом Спіро, головним комісаром Чорноморського флоту. Есери саботували евакуацію, і 26 березня під їх впливом флот ухвалив резолюцію: «перейти від слів до зброї».
Почалися чи не щоденні телефонні дзвінки з Севастополя до Москви і обмін телеграмами. 30 березня Раскольников запросив пояснення: чи може флот захищати себе в разі захоплення кораблів німцями, як це вже сталося в Миколаєві. Троцький відповів відмовою.
2 квітня 1918 року Морський генеральний штаб запропонував вищому керівництву Росії вирішити проблему Чорноморського флоту шляхом переговорів з Німеччиною, а не евакуацією кораблів, «що, звичайно, вимагає значних витрат скарбниці». Троцький був непохитний:
«Беручи до уваги, що досвід показав, з якою легкістю порушуються норми міжнародного права і власні зобов'язання, перенесення бази в Новоросійськ продовжувати».
6 квітня був заарештований (і пізніше розстріляний) Спіро, що призвело до розколу між більшовиками і есерами і політичної кризи в Севастополі прямо напередодні німецького вторгнення. Двовладдя і вуличні сутички, зрозуміло, не допомогли зміцненню обороноздатності Криму.
Тим часом з'ясувалося, що, з одного боку, багато кораблів просто не переживуть перехід до Новоросійська, а з іншого ‒ що сам Новоросійськ абсолютно не пристосований для базування всього Чорноморського флоту. Тому, погоджуючись з Москвою на словах, адмірал Саблін тягнув з евакуацією до останнього. 16 квітня Раскольников інформував вище керівництво про похмурі перспективи:
«Нарешті, маючи на увазі можливість захоплення Криму німцями і українцями і виходячи з того, що в цьому випадку Чорноморському флоту доведеться перейти до Новоросійська, Колегія Морського Комісаріату вважає за потрібне дати Чорноморському флоту вказівку про розробку плану оборони Керченської протоки, а також відведення з Азовського моря всіх плавучих і транспортних засобів, що знаходяться там. На підставі викладених міркувань, Колегія Морського Комісаріату пропонує на затвердження Вищою Військовою Радою проект директиви Чорноморському флоту, якою йому належить керуватися в цей час».
Примітно, що на відміну від багатьох сучасних російських істориків, радянський нарком бачив в українській армії реальну загрозу для більшовиків у Криму. Очевидно, що в результаті всіх цих метань, як це часто буває, ні захист, ні евакуація не були толком підготовлені. В кінцевому підсумку, перехід флоту довелося проводити в прямому сенсі слова під обстрілом німецьких гармат.
