Забута перемога: похід Болбочана на Крим. Суперечка про півострів

22 квітня ‒ особлива дата в українській військовій історії. У цей день в 1918 році війська Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі й рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції пропоную вашій увазі цикл «Забута перемога». Цього разу мова піде про міжнародне становище Криму в квітні 1918 року.

З попереднім матеріалом циклу «Забута перемога» можна ознайомитися тут.

Похід українських військ на Крим знову актуалізував питання про державну приналежність півострова. Ще 15 квітня 1918 року член Центральної Ради, обраний від Таврії, Яким Христич, отримав від міністерства внутрішніх справ УНР доручення «негайно виїхати до Криму (Сімферополь) і заснувати там філію Інформаційного Бюро МВС», щоб інформувати кримчан про законодавство і політику УНР та «вести роботу зі зближення Криму й України».

Тим часом, у німецькій доповіді про політичне становище в Україні від 15 квітня було зазначено, що «Туреччина наполягала на захисті татар у Криму і навіть планувала надіслати туди контингент своїх військ», що і сталося трохи пізніше. У своєму листі 30 квітня посол Микола Левитський писав:

«У турецькій пресі як до мого приїзду, так і донині, ведеться агітація за створення окремої незалежної Кримської Республіки з мусульманського населення. Одні журнали приєднують Крим до Туреччини, а інші мріють про протекторат Туреччини над незалежним Кримом. У військових колах багато говорили про експедицію на Крим, щоб зайняти Крим під виглядом допомоги проти більшовиків, щоб потім, залишившись, провести необхідне самовизначення мусульман».

19 квітня Секретаріат морських справ УНР призначив капітана 2-го рангу Миколу Мисникова, який перебував у складі Кримської групи, «отаманом оборони Кримського півострова», комендантом Севастопольської фортеці і командувачем наявного флоту.

У телеграмі, яку 22 квітня український МЗС надіслав своєму посланнику в Берліні Олександру Севрюку, зазначалося:

«До того ж, нас турбує справа з Кримом. Туди зараз прямують наші війська, і німецьке командування почало чинити їм перешкоди. Прошу довести до відома відповідних органів, що ми ніколи не допустимо до Криму німецької армії, і базуватися в цій справі на Третьому Універсалі, який вийшов за абсолютно інших політичних обставин, не можна. Цими днями, очевидно, вийде новий акт державної ваги, який визначить наші кордони, включаючи цілком і Крим».

Тоді ж для українських дипломатів був створений меморандум, який пояснював головні аспекти кримського питання. У документі підкреслювалося, що

«У справі території та кордонів УНР виникає питання про Крим, який Третім Універсалом... не був зарахований до України..., і сталося так тому, що тоді Україна вважалася частиною майбутньої Російської Федерації, як і Крим теж мав бути федеративною частиною... Зараз, коли Україна являє собою суверенну державу, Крим, як і Кубань з Чорномор'ям, можуть являти собою тільки федеративні або автономні частини України».

З огляду на новий курс українського уряду щодо Криму, 23 квітня, напередодні захоплення військами Петра Болбочана Сімферополя, Мисников віддав розпорядження підняти українські прапори на кораблях і на урядових будівлях на всьому півострові, оголосивши, що «будь-який збройний напад проти УНР, її влади і майна, виступ окремих осіб і організацій вважається розбійним».

Це викликало негайний протест Одеського мусульманського Шуро (Ради), оголошений Києву 25 квітня. У ноті говорилося про неприпустимість «поширення влади УНР на територію Кримської Республіки навіть в окремих її частинах». Заходи Києва Шуро кваліфікувало як «агресивний акт держави, до спершу дружніх мусульманам Росії», «виклик всьому солідарному з Кримом мусульманському населенню». Цей документ був також доведений до відома міністрів закордонних справ Центральних держав і мусульманських урядів Поволжя, Південного Уралу, Кавказу, Туркестану і Казахстану.

А тим часом вступ Болбочана до Сімферополя 24 квітня перетворився на українську маніфестацію. На вокзалі його зустріла делегація городян, які вітали Кримську групу як визволителів міста (деякі навіть щиро від страху перед німцями). Віддавши накази про перегрупування сил для подальшого наступу, Болбочан вирушив до міської думи. Як згадував Борис Монкевич,

«Ніде в усій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя. Всі вулиці були декоровані квітами і переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочана. Всю дорогу за автомобілем біг тисячний натовп народу, який проводжав переможця і свого визволителя з таким запалом, з таким ентузіазмом, якому немає порівняння, якого ніколи не можна забути».

Як емоційно звітувала тодішня преса, «не було жодного казака без пучка квітів», а на всіх державних установах і багатьох приватних будинках майорів український прапор. Над приміщеннями кримськотатарських організацій підняли національні прапори.

Перебуваючи в той день за Сімферополем, Всеволод Петрів жовчно писав: «Республіканці мали зараз в місті парад, завтра якийсь банкет від місцевого самоврядування... Ну, це вже погано, не на часі тепер». Тоді ж до нього в Мамут-Султан (нині ‒ Добре) прибули двоє колишніх членів кримськотатарської Директорії, чиї прізвища він не запам'ятав, для попередніх переговорів про статус Криму і відносини з Україною.

«Що я міг їм відповісти, маючи тільки ту інформацію, яку я отримав від Натієва і в якій питання незалежності Криму не трактувалося як важливе, тому говорив тільки, що сучасні мої завдання вимагають формування татарських збройних частин, залучення до них широких, переважно трудових прошарків».

Увечері того ж дня Петрів зі штабом перебазувався в село Біюк-Янкой (нині ‒ Мраморне) для узгодження своїх дій із кримськотатарськими повстанцями. У своїх нотатках він так характеризував стан тодішнього кримського суспільства:

«Взагалі дуже дивні склалися відносини тоді в Криму, наскільки, звичайно, могли ми їх спостерігати за той час, поки були в ньому. Чотири нації змагаються в ньому за рішучий вплив: татари, українці, росіяни і німці. Перші ‒ тубільці, за якими права і традиції історичної давнини, другі й треті ‒ старі переселенці, за третіми ‒ традиції нещодавно панівної державної нації, за другими ‒ міць працьовитої впертості; четверті з'явилися лише 50-60 років тому, але прийшли культурно й економічно міцною нацією, і вже досягли значної переваги, загнавши тубільців у гори й підпорядкувавши їх своїм впливам».

Відразу після визволення столиці Криму від більшовиків почався процес становлення нової демократичної влади. У той же день утворилося Тимчасове бюро кримськотатарського парламенту на чолі з Абдулом Хільмі, яке взяло на себе управління національними справами до скликання чергового Курултаю.

Не маючи відповідних повноважень, Болбочан відмовився призначати в Сімферополі військову адміністрацію, так що там 25 квітня виникла Таврійська губернська рада, що складалася з делегатів від українців, кримських татар, євреїв, росіян і німців. Він відразу встановив зв'язок із Києвом, а призначений ним наступного дня тимчасовий губернський комендант видав розпорядження про роззброєння населення.

27 квітня в Сімферополі на нараді громадських діячів був відновлений Таврійський губернський комісаріат (з колишніх комісарів Тимчасового уряду П. Біанкі, В. Поліванова і А. Озенбашли) і Рада представників урядових та громадських установ і місцевого самоврядування при ньому.

Однак останнє слово, зрештою, залишилося за німцями. Відразу після прибуття до Сімферополя у другій половині дня 24 квітня, командувач Роберт Кош видав звернення «До жителів Тавриди і Криму»:

«Ми ‒ друзі вашої країни, з якою ми уклали мир. Ми хочемо цей мир, який досі існував на папері, втілити в життя. Вся вільна діяльність мирних громадян, свобода торгівлі, мореплавання ‒ збережені. Ми ‒ вороги розгнузданих елементів, які ще зустрічаються в країні та всюди насильствами порушують спокій і порядок. Допомагайте кожен побороти цих ворогів миру».

Протягом двох днів у звільнених районах Криму фактично існувало німецько-українське двовладдя, поки обидві сторони не зійшлися в останньому і найбільш гострому конфлікті, який вирішив майбутнє півострова. Вже після цього, 27 квітня на території Таврії почали діяти німецькі військово-польові суди, юрисдикція яких в окремих випадках поширювалася і на кримчан.

Але поки українські війська продовжували переможний марш Кримом.

Початок серії публікацій тут.