Спеціально для Крим.Реалії
Війну легко скидати з рахунків, коли вона далеко. Але хто вам сказав, що вона далеко? Я добре пам'ятаю 2014 рік. Той момент, коли Рада Федерації дала Володимиру Путіну право використовувати армію в Україні. Пам'ятаю, як журналісти кинулися перевіряти бомбосховища. Ті, які давно були переобладнані на чиїсь склади або нічиї «крисятники». Цей час досі нагадує про себе стрілками на будинках, які ведуть до найближчих укриттів.
А потім фронт стабілізувався. Мобілізацію замінив контракт. Країна потроху почала заспокоюватися. Багатьом стало здаватися, що війна ‒ десь далеко і трохи несправжня. Риторична формула з розмитим змістом. Поготів, що за сотні кілометрів від фронту міста продовжували жити неоновими вивісками. Побут поглинув і почав перетравлювати.
До того ж, у багатьох народилося відчуття, що війна йде тільки лише за ідентичність. Що за поразку доведеться розплачуватися лише прапором і гімном. Що переможець змінить лише операційну систему країни, а її носії зможуть жити, як і раніше. Поготів, що і сама Москва не раз давала зрозуміти: її завдання ‒ не «скидати українців у море», а лише перетворити їх на малоросів. А саму країну ‒ на протекторат і колонію.
Багатьом стало здаватися, що принести ідентичність у жертву ‒ не настільки вже й велика плата за побут
І багатьом стало здаватися, що принести ідентичність у жертву ‒ не настільки вже й велика плата за побут. Що в обмін відкриються ринки, скоротяться армійські витрати і припиняться похоронки. Для багатьох думка про те, щоб розміняти «колективне» на «персональне», здалася цілком привабливою.
Але так не станеться.
На фронті сьогодні вирішується питання ще й того побутового добробуту, який обиватель звик ставити на чільне місце. Тому що бій іде за право України покинути світ неефективних економік і кастових систем.
Росія могла прикидатися привабливою, лише коли барель коштував сто доларів. Як тільки ціна впала ‒ на роль нової нафти призначили людей. І ренту тепер збирають з них.
Україна бореться не тільки з агресором, а й з неефективністю, помноженою на корупцію
Українські байдужі могли хотіти російський соціальний договір. Той самий, який про ковбасу в обмін на волю. Але коли нафтодолари стали танути, виявилося, що економічний добробут скінчився, а відмова від політичних свобод ‒ збереглася. Просто тепер їх дефіцит в односторонньому порядку стали обмінювати на «державну велич», яка апріорі ефемерна, на хліб не намазується і в холодильник не кладеться.
У сучасній Росії битва за «держвелич» вимірюється стеженням і параноєю. Монополією силовиків і контрсанкціями. Обнуленням права приватної власності і кримінальними справами. Всім тим, що громадяни Росії не можуть заперечити ‒ бо колись відмовилися від свого права на «особливу думку».
А Україна б'ється не тільки за ідентичність, мову і пантеон героїв. Вона б'ється за право на інші правила гри. За ринок і конкуренцію. За систему стримувань і скасування монополій. Вона бореться не тільки з агресором, а й з неефективністю, помноженою на корупцію. Ця битва йде з перемінним успіхом, але ми сперечаємося про темпи, а не про вектор руху.
Москва не має грошей на мир ‒ вона має гроші лише на війну
Поразка на фронті не призведе до обміну ідентичності на процвітання. Вона призведе до втрати шансу на ефективність. Вона означатиме відкат до становості й кастовості. До закріплення права сильних ґвалтувати слабких. Зрештою, вона дорівнює елементарній бідності: російські протекторати не живуть багатше за метрополії. Особливо в ситуації, коли вся дискусія в Кремлі зведена до суперечки про те, на чому економити в першу чергу.
Москва не має грошей на мир ‒ вона має гроші лише на війну. Її перемога означатиме поразку не тільки для нинішніх «батьків» ‒ вона так само вб'є перспективи «дітей» і «онуків». Їм просто доведеться починати все з самого початку.
Війна завжди поруч. Вона у вбивствах російських перебіжчиків. У замахах на українських офіцерів спецслужб. У долях українських політв'язнів.
І нехай пасторальний пейзаж за вікном нікого не обманює.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
