Доступність посилання

Павло Казарін: Держава ‒ це я


Відкриття Алеї пам'яті загиблих бійців АТО й Небесної сотні. Дніпро, 12 травня 2017 року

Спеціально для Крим.Реалії

Співпрацювати з державою може лише той, хто вважає її «своєю». І це ще одна лінія розмежування в Україні.

Етичні системи часто народжуються з колективної сімейної пам'яті. Ти можеш не пам'ятати дідуся, котрий вирушив до таборів за неправильний тост, але його пам'ятає твій батько. І він привчає тебе до думки, що будь-яка співпраця з вертикаллю ‒ тим більше репресивною ‒ це «харам» і всіляке «не можна».

Позадержавне в СРСР було двох типів. Із одного боку ‒ тюремна злодійська субкультура, з іншого ‒ інтелігентсько-дисидентська

Тим більше, що позадержавне в СРСР було двох типів. Із одного боку ‒ тюремна злодійська субкультура, що жила ідеєю неспівпраці з владою. З іншого ‒ інтелігентсько-дисидентська, яка відчувала себе винесеною за дужки офіційного й урочистого. Тюрми ставали простором дифузії, де другі успадковували досвід перших.

1991 рік пострадянські країни зустріли з однаковим відчуттям: стандартом вважалася відстороненість від держави. Будь-яка форма співпраці з правоохоронцями ‒ доносом. Будь-яке повідомлення про правопорушення ‒ «стукацтвом».

По суті, точкою розмежування було ставлення до держави. Якщо суспільство не вважає вертикаль «приватизованою» і «своєю», то воно намагається від неї відповзати, справедливо вважаючи силовиків кастою, з якою мати справ не варто.

В Україні ця реальність існувала аж до 2014-го. А з початком війни багато хто виявив, що держава ‒ це ще й батьківщина. Ті, хто вирішив приватизувати систему, вирушили всередину неї: добровольцями в армію або волонтерами в держоргани. Берлінська стіна між горизонталлю й вертикаллю виявилася зламаною. Нехай навіть локально.

Втім, інерцію ніхто не скасовував. Так само, як і виплекану століттями традицію недовіри. А тому українське суспільство продовжує ділитися на тих, хто вважає співпрацю з органами ‒ «доносом». І тих, хто сприймає це як нормальну взаємодію між тими, хто захищає, і тими, кого захищають.

Три роки ‒ дуже невеликий термін для ломки соціальної традиції

Три роки ‒ дуже невеликий термін для ломки соціальної традиції. Тим більше для суспільства, яке десятиліттями звикало сприймати людину в формі і з повноваженнями як представника чужого і ворожого середовища.

Традиція «неспівпраці» пестувалася не тільки піснями радіо «Шансон». Її вирощували ще й біографії інтелігенції. Тієї самої, яка потрапляла під репресивний каток із приводу й без. У якій анекдоти про «товариша майора» досі сприймаються як світський спосіб підтримати бесіду.

І в цьому пограниччі зосереджена ще одна етична ломка сучасної України. З одного боку барикад ‒ ті, хто вирушив штурмувати владний рейхстаг. Із іншого ‒ ті, хто продовжує дистанціюватися від вертикалі. Битва тих, хто вважає державу своєю й готовий у неї інвестувати, з тими, хто в державу не вірить і своєю не вважає.

Зараз вирішується питання про те, чи буде наступне покоління українців слухати радіо «Шансон»

По суті, зараз вирішується питання про те, чи буде наступне покоління українців слухати радіо «Шансон». Чи стане вважати інститути своїми. І чи почне сприймати закон як спосіб домогтися справедливості.

Не поспішайте зі скепсисом. Зрештою, анекдоти про даїшників пішли в небуття ‒ разом із самими даїшниками.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG