Доступність посилання

Геннадій Афанасьєв: Переведення до слідчого ізолятора


Слідчий ізолятор у Сімферополі. Архівне фото

(Попередній блог ‒ тут)

Мене готують до переведення до слідчого ізолятора. Двері камери відкриваються. Дотримуєшся команд. У приймальні, знайомі до ненависті тобі особи, просять у черговий раз назвати всі відповідні відомості. Вимагають, щоб поставив підпис, що претензій до них не маю. Ну, а як в цей момент його не поставити? Коли до цього десять днів тебе роздягали, тягали за волосся, не давали їсти й пити, мучили й катували... на кого сподіватися? Підписуєш. Застібають наручники й ведуть на вулицю вже завченим шляхом до автомобіля, що чекає на тебе, (для ув'язнених ‒ «автозак»), піднімаєшся невеликими сходами, і тебе закривають в невеликій (метр на метр), жерстяній кабінці ‒ «стакані».

Темно. Єдине джерело світла ‒ з маленького віконця, створеного, щоб підглядати за тобою. У невелику щілину захисного щита є можливість підглядати за тим, що відбувається зовні, поза межами твоєї «склянки». У автозак, один за одним, вводять інших ув'язнених. Хтось уже з переданими їм сумками з особистими речами. Хтось з порожніми руками. Але, в результаті, усі в однаковому становищі й умовах.

Рух ми почали не відразу. Один з конвоїрів загубив наручники. Почалася метушня. Співробітники почали обшукувати всі ті місця, де вони зазвичай ховають видані їм спецзасоби. Розмовляли. Вони сварилися. Обговорювали. У підсумку, як справжні «шерлоки холмси», визначили того, хто ж все-таки міг взяти їх, не спитавши. Визначившись, один зі співробітників звернувся до мене зі словами: «Бачиш, хлопче, навіть серед нашого брата є пі.....си!». А я подумав, що всі вони такі...

Їдемо рідним Сімферополем. У віконці бачу освітлені сонцем вулиці. Людей, які йдуть, сповнені своїх роздумів і турбот. Усі вони навіть не уявляють, який жахливий світ існує зовсім поруч із ними

Їдемо рідним Сімферополем. У віконці бачу освітлені сонцем вулиці. Людей, які йдуть, сповнені своїх роздумів і турбот. Усі вони навіть не уявляють, який жахливий світ існує зовсім поруч із ними. Пліч-о-пліч. Кожного дня. Етапи. Конвої. Тортури. А вони не знають. І їм по суті ‒ усе одно. Я дивився й дивився, бачив знайомі обриси будівель, розпізнавав вулиці. У підсумку, ми під'їхали до залізничного вокзалу, до цегляної будівлі, повз яку я проходив сотні разів і навіть не підозрював, що розташоване за її стінами...

Машина зупинилася. Важкі залізні ворота починають повільно розсуватися. Скрегіт лунає в усьому «автозаку». Усі в очікуванні того, що буде далі. Почався рух. За командою, по одному, називаючи прізвище, почали виводити ув'язнених. Я був одним із останніх. Відкривши двері, мене схопили за плечі й виштовхали на вулицю. Я опинився у дворі з деревами й травою, між двома секціями в'язниці: місцем, де ув'язнені в слідчому ізоляторі очікували суду й вироку, та тим приміщенням, де вже засуджені чекали подальшої своєї долі.

Мені наказали покласти руки за голову, під конвоєм відвели в дальній кут цього ангара, натиснувши на плечі, примусили встати на коліна. «Стій, падла, і не рухайся, поки не скажуть!»

Попереду мене величезний вхід, схожий на ангар. Усередині приймальні стійка, біля неї приблизно двадцять ув'язнених, чоловіків і жінок, що стоять упереміш. Усіх, кого вивели з нашого автомобіля для ув'язнених, відіслали в чергу до тих, хто вже стояв у колоні. Коли ж вивели мене, то почалася метушня. Мені наказали покласти руки за голову, під конвоєм двох співробітників слідчого ізолятора відвели в дальній кут цього ангара, натиснувши на плечі, примусили встати на коліна. «Стій, падла, і не рухайся, поки не скажуть!». Після очікування послідувала команда встати. Я встав, мене повели до стійки «реєстрації». Подивившись мою справу, черговий сказав: «Його в камеру номер шість». Шлях був недовгим. П'ять кроків вперед. Праворуч. Кроків сім і знову праворуч. Ось і камера. Відкрили й заштовхнули мене всередину. Це приміщення називається в арештантів «вокзал»: етапне місце для розподілу в камери або навпаки.

В'язницею може правити не тільки адміністрація виправної установи, а й арештанти, проте в той момент для мене все це виглядало більш ніж дивно

У камері перебували приблизно п'ятнадцять осіб, усі очікували того, що з ними відбуватиметься далі. Тому нікому особливо не була цікава моя поява. Я пройшов до вільного місця, сів і чекаю. Хтось мовчав, хтось палив, а хтось мальовничо розповідав, чому його затримали. ...«Я жив на Маршала Жукова в Сімферополі, з роботою було важко, весь час потрібні гроші, ось ми і грабували місцевих далекобійників. Але того дня патруль повз проїжджав...». У двері почав провертатися ключ. Двері відчинилися, в камеру зайшов середнього віку чоловік у спортивних штанях і майці, з вигляду азербайджанець. Він оглянув нас усіх, а потім запитав: «У всіх все нормально?». Хтось сказав «так», хтось просто кивнув. Чоловік ще раз усіх оглянув і сказав: «Якщо що, то говоріть...», а після пішов і двері знову зачинилися. Це був «положенець». Про значення цього слова я дізнався набагато пізніше, після того, як минуло півтора року, і означає воно те, що ця людина є одним з головних представників злочинного світу, яка наглядає за становищем у в'язниці серед арештантів. Це означало, що в'язницею може правити не тільки адміністрація виправної установи, а й арештанти, проте в той момент для мене все це виглядало більш ніж дивно.

Так ми сиділи приблизно годину, можливо, більше. Періодично двері відкривалися, охоронці називали чиєсь прізвище. Людина виходила, двері зачинялися. Підійшла і моя черга. Мене повели в приміщення, де відбувається медичний огляд.

Усі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG