Доступність посилання

Володимир Пугін: «За прізвищем ‒ росіянин, за правами ‒ кримський татарин»


В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної 2004-2011 років у Криму, став збір приблизно 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. У рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Володимир Миколайович Пугін, кримський татарин, народився 27 грудня 1937 року, уродженець села Буюк Ламбат (Малий Маяк) м. Алушти Кримської АРСР. Мій рідний батько Шабан Асанович Планджиєв і рідна мати Ольга Корніївна Полещук.

Через мій дуже хворобливий стан мене усиновила 1939 року сестра батька Сая (Сайде) Асанівна Пугіна та її чоловік Микола Сергійович Пугін, який працював на відповідальній роботі, був шеф-кухарем в урядовому санаторії гірників «Червоне Криворіжжя» і мав зв'язки із впливовими лікарями того часу. Завдяки йому я зміг вижити й був прийнятий у їхню сім'ю, оскільки у Сайє Асанівни не могло бути дітей.

Під час війни я жив у будинку дідуся Асана Планджиєва в селі Буюк Ламбат, бо мій прийомний батько Микола Сергійович Пугін, хоч і мав «бронь», тобто міг не брати участь у чинній армії, з 1941 року воював за Севастополь, де й загинув 23 травня 1942 року.

На момент виселення наша сім'я складалася з чотирьох осіб: мати Сая Асанівна Пугіна, дідусь Асан Планджиєв (1879 р.н.), бабуся Есма Планджієва (1885 р.н.) і я.

Сім'я проживала за адресою: с. Буюк Ламбат, м. Алушта, вул. Ранкова, у будинку на чотири кімнати ‒ з дуже гарною обстановкою, меблями й речами. Мали присадибну ділянку, господарські будівлі та с/г інвентар, домашню живність (корову, овець, кіз, курей).

Із моїх родичів у Червоній Армії перебували:

1) рідний батько Шабан Асанович Планджиєв (1914 р.н.), був поранений на Перекопі, повернувся до села, вилікувався потайки від німців, допомагав партизанам;

2) дядько Мемет Асанович Планджиєв (приблизно 1920 р.н.), був призваний до Червоної Армії 1939 року, ‒ танкіст, подальша доля невідома;

3) тітка Фатьма Асанівна Планджиєва (1922 або 1923 р.н), служила в Червоній Армії упродовж усієї війни протягом 1941-1945 років, була зв'язковою, мала нагороди. Примусово відіслана до Середньої Азії 1945 року після демобілізації;

4) дядько Алі Планджиєв, льотчик, воював, був поранений у боях під Житомиром, вилікувався й після війни залишився в Житомирі, працював у цивільній авіації начальником польотів;

5) дядько Рустем Асанович Планджиєв (1926 р.н.) був смертельно поранений німцями на очах свого батька, Асана Планджиєва, який на його прохання принести попити води перед смертю, отримав чотири поранення. З цими ранами мій дідусь був депортований до Середньої Азії, де від ран і помер 1945 року;

6) дядько Ідрис Сеферов (1900 р.н.), брав участь у громадянській війні під командуванням Котовського, потім у фінській війні та у ВВВ, мав багато урядових нагород. Із 1921 до 1975 року проживав із сім'єю в Києві. 1968 року, не зважаючи на всі його заслуги, через його національне походження йому не дали відпочити за путівкою в санаторії в Криму, вимагаючи за добу залишити Крим. Він приїжджав до Середньої Азії до матері й родичів, я добре пам'ятаю його розповіді про війну;

7) дядько Осман Тахтаров, учасник ВВВ, капітан 2-го рангу, мав бойові нагороди. Помер у Вологді 1985 року;

8) дядько Сейдалі Планджиєв, льотчик, воював на фронті ВВВ;

9) дядько Мамут Планджиєв, льотчик, воював на фронті ВВВ, був контужений, після війни примусово відісланий до Середньої Азії, м. Колхозабад Таджицької РСР.

Єдиний, хто з моїх дядьків не брав участі у ВВВ, був Халіт Планджиєв, який був репресований за свої слова на зборах

Єдиний, хто з моїх дядьків не брав участі у ВВВ, був Халіт Планджиєв, який був репресований за свої слова на зборах: сказав, що не хоче працювати в колгоспі, а бажає перейти на роботу до радгоспу. За це його посадили на 10 років, які він повністю відсидів.

Після звільнення Криму від німців навесні 1944 року мій рідний батько Шабан Планджиєв був мобілізований до трудової армії в Куйбишев, звідки десь 1948-49 року. повернувся до Середньої Азії, до міста Янгіюль, до своїх родичів.

Інші сім'ї родичів, яких я пам'ятаю: сім'я Зюре Сеферової (вісім осіб), Усеїна Сеферова (сім осіб), Енвера Сеферова (три людини), сім'я Джетере (дев'ять осіб), Аджиумерових (п'ять осіб), Ніжяті ага Адилова ‒ були депортовані 18 травня 1944 року разом із нами.

Добре пам'ятаю, як 1941 року, граючи з ровесниками на горі, бачив, що все море було вщент заповнене кораблями (чиїми, не знаю). Потім нас, дітей, прогнали з гори та встановили зенітки, при пострілах яких вилітали шибки з вікон. Після декількох спроб діда відновити шибки у вікнах, вони були забиті дошками. Під час одного з бомбардувань я отримав струс мозку, тому до школи пішов у 11 років.

Годинники, браслети, монети врятували моїх родичів (11 осіб) від голодної смерті. Єдину річ ‒ нагороду батька ‒ мати зберегла

Мама Сайде розповідала, що 17 травня до неї приходив офіцер, друг прийомного батька Н.С. Пугіна і сказав: «Сая, завтра вас виселятимуть. Але ти можеш залишитися зі мною і пам'ятай, що за розголошення військової таємниці ставлять до стінки. Першу кулю пущу тобі, а другу ‒ собі». А на питання: «А як же батьки?», ‒ відповів, ‒ «Про них забудь». Мама не погодилася, а дід Асан сказав, що він ‒ провокатор, і хотів донести на нього. Мама ледве вмовила його дочекатися ранку. А вранці прийшли солдати... Мама Сайде дла мені вузлик і все просила, щоб я його не випускав із рук. І тільки пізніше, коли допомагав мамі обмінювати коштовні речі на продовольство, дізнався, що було в цьому вузлику. Годинники, браслети, монети врятували моїх родичів (11 осіб) від голодної смерті. Єдину річ ‒ нагороду батька ‒ мати зберегла. Я її бережу, як пам'ять про батька.

18 травня мене з матір'ю Сайде, дідом і бабусею Планджиєвими повантажили в машину й вивезли з Буюк Ламбата. Рідна мати ‒ Полещук Ольга Корніївна з дітьми Еміне (1936 р.н.), Османом (1939 р.н.) і батьком Корнієм і матір'ю Ориною залишились у Криму, як росіяни. Я їх побачив улітку 1958 року, коли з матір'ю Сайде приїхав до Криму, де нам дали 24 години на перебування.

Люди сиділи один біля одного, сильно смерділо. Мати годувала мене, чим могла

А 18 травня нас завантажили до товарного вагону з відкритими дверима. Люди сиділи один біля одного, сильно смерділо. Мати годувала мене, чим могла. Ніякої медицини. Трупи викидали з вагонів або на ходу, або на зупинках. Пам'ятаю, що під час зупинок, коли люди бігали в пошуках води, потяг несподівано рушив, і були ті, хто не встиг застрибнути до вагонів, відставали від потягу. Десь у пісках поїзд стояв на коліях півколом, я добре пам'ятаю, як якийсь чоловік, що стояв у вагоні в хвості поїзда, знімав весь наш потяг на камеру, встановлену на тринозі. Скільки діб були в дорозі, не знаю, але пам'ятаю, що довго.

Човни були дуже перевантажені, і ми мамою весь час хвилювалися, що вони перекинуться

Після прибуття до Узбекистану нас завантажили з вагонів у човни, перевозили через річку Чирчик, що саме розлилася. Човни були дуже перевантажені, і ми мамою весь час хвилювалися, що вони перекинуться. Потім, скільки я там жив, такої кількості човнів не бачив.

Вивантажили на березі каналу, зарослого очеретом, просто неба. За нами два місяці спостерігав старий-узбек, слухав наші розмови. Потім він сказав, що деякі слова розуміє, і запропонував нам допомогу: «Настає зима, тут буває холодно». Показав занедбану халупу з одними стінами, допоміг накрити очеретом дах, замість дверей була ковдра, посередині він влаштував мангал, який топили кізяками. Так перезимували. Через рік переселилися до села Солдатське (зараз місто Аскарлик ‒ КР), до гуртожитку Лубзаводу в одну кімнату, де проживали вісім осіб, спали покотом на підлозі. Мати й тітка працювали в їдальні, інші по 12 годин на Лубзаводі, де виготовляли мішки й мотузки.

На початку 1945 року нас розшукала мамина сестра ‒ Шевкіє Планджиєва, яка працювала в селищі Булунгур Самаркандської області, і перевезла нас чотирьох до себе. Цього ж року до нас приїхала сестра бабусі ‒ Шем'ї-заде Тахтарова (мати Османа Тахтарова). 1946 року нас розшукала фронтовичка Фатьма Планджиєва. Цього ж року ми переїхали до Янгіюля. Жили вісім осіб в одній кімнаті банківського будинку. Одного разу був напад на банк, після чого всіх мешканців перевели в інші будинки. Оскільки тітка Шевкіє була відмінним банківським працівником, а тітка Фатьма ‒ фронтовичкою, ‒ нам уже на 11 родичів виділили кімнату й кухню, де ми проживали до 1962 року.

До класу увійшов комендант зі словами: «Мерзотник, чого я маю тебе розшукувати? Чому не на спецобліку?»

Мріяв стати художником з дитинства, маю здібності. У 14 років викладач Художньої Академії ім. Рєпіна (Ленінград) запропонував всі умови для навчання в Академії, але не відпустили з Янгіюля через комендантський нагляд. Пам'ятаю, як уперше дізнався, що таке комендантський нагляд. У Янгіюлі, коли мені виповнилося 16 років, під час занять у школі до класу увійшов комендант зі словами: «Мерзотник, чого я маю тебе розшукувати? Чому не на спецобліку?».

Вдома мати пояснила мені значення слів коменданта.

Пам'ятаю, як у Середній Азії бабусі Есма Планджиєва та Шем'ї-заде Тахтарова просили мене стежити, щоб чужа людина не заходила у двір у той час, коли вони читали Коран і здійснювали намаз.

Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким із кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, нас викликали до комендатури й вимагали підписатися, що після повернення до Криму не будемо вимагати повернення майна й проживання в тому населеному пункті, де народилися.

1959 року тітка Шевкіє отримала земельну ділянку, і дві сестри почали будівництво будинку власним коштом. 1962 року закінчили будівництво й жили в новому будинку на вул. Педагогічна, 10 ‒ до 1969 року.

1969 року мати Сайде, батько Шабан Планджиєв з новою сім'єю (дружина і троє дітей), тітка Фатьма (чоловік і п'ятеро дітей) на шляху до Криму змушені були зупинитися в Новоолексіївці Херсонської області. Я ж 1969 року поїхав до Буюк Ламбата (Малий Маяк) до мами Ольги Корніївни Полещук, яка залишилася й жила весь цей час у Криму. Її за сумлінну працю неодноразово заохочували урядовими нагородами, вона була учасницею сільськогосподарської виставки в Москві.

Пішли ми прописуватися. А там начальник паспортного столу, начальник міліції та начальник відділу органів безпеки сказали мені: «Ми тебе пропишемо. А потім за тобою буде тягнутися татарський хвіст?» На це я відповів, що ніякого хвоста не буде, адже знав, що мати Сайде не хотіла розлучатися зі своїми родичами, які залишилися в живих, і зупинилася жити в Новоолексіївці.

Прописався в Малому Маяку, влаштувався на роботу та ТБ.

Так і жив, за прізвищем вважався росіянином, а за правами ‒ кримським татарином

1971 року перейшов на роботу електриком у санаторій «30 років Жовтня» в Алушті. У перший рік роботи був на «Дошці пошани» санаторію, 1974 року був рекомендований на міську «Дошку Пошани», але не потрапив на неї через свої татарські корені. Хоча головний лікар санаторію Ушакова Олена Микитівна старанно домагалася мого заохочення. На загальнокримську «Дошку Пошани» теж не потрапив, обіцяну квартиру не отримав, хоча як син загиблого учасника ВВВ мав право. Так і жив, за прізвищем вважався росіянином, а за правами ‒ кримським татарином.

1976 року одружився з Васфіє Ільясівною Ідрисовою, онучкою розкуркуленого й засланого до Казахстану Емір-Алі Кемала, і переїхав до Мелітополя. Працював на підприємствах міста електриком. У вільний час займався мистецтвом, 1996 року на святі «Курбан-Байрам» виставив свої роботи перед співвітчизниками.

1996 року в Сімферополі в бібліотеці ім. І. Гаспринського до 52-ої річниці депортації кримських татар із Криму була відкрита виставка кримськотатарських художників. Були виставлені й мої картини «Гірське озеро», «Водоспад Джур-Джур» і «Фазани біля водоспаду». Беру посильну участь у житті Кримськотатарського товариства м. Мелітополя. Протягом 1993-1997 років намагався відновити день народження і факт усиновлення. Звертався до Кримського архіву відділу реєстрації актів цивільного стану. Неодноразово їздив до Сімферополя та звертався до Мелітопольського відділу РАЦС. Зрештою, видали свідоцтво без зазначення батька і матері.

Проживаю в Україні, в Мелітополі Запорізької області.

(Спогад датований 29 вересня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG