Доступність посилання

Павло Литвинов: Весь народ знав, чого він хоче


Павло Литвинов на Другому Кримському форумі. Фото з архіву Гульнари Бекірової

Із легендарним радянським дисидентом Павлом Литвиновим ми поспілкувалися під час Другого Кримського форуму колишніх політичних в'язнів комуністичних режимів, представників національно-визвольних рухів і правозахисників (він відбувався у Львові в листопаді 2016 року). Онук наркома закордонних справ Максима Литвинова, Павло Литвинов у середині 1960-х включився в демократичний рух, брав участь у петиційній кампанії.

Він є упорядником низки самвидавних збірок («Правосуддя чи розправа», 1967 р. і «Процес чотирьох», 1968 р.) Разом із Ларисою Богораз автор «Звернення до світової громадськості» (1968 р.) – першого відкритого звернення радянських дисидентів до Заходу. 25 серпня 1968 року Литвинов став учасником «демонстрації сімох» на Красній площі проти введення радянських військ до Чехословаччини. Заарештований, засуджений (півроку в тюрмах, протягом 1968-1972 років перебував у засланні – працював електриком на Читинської шахтах у Росії). Емігрував до США 1974 року, де й живе зараз.

– Павло Михайлович, коли і за яких обставин Ви познайомилися з кримськотатарською проблемою?

– Це було, мабуть, 1967 року... Про проблему кримських татар я дізнався від генерала-правозахисника Петра Григоровича Григоренка. Через нього я познайомився з Олексієм Євграфовичем Костеріним. Костерін був дивовижною людиною – виглядав він суворо, як старий більшовик, але доброта й чарівність у нього були рідкісні. Раптом з'ясувалося, що в останні роки він збирає інформацію про кримськотатарський народ, пише в ЦК, до різних радянських інстанцій на захист кримських татар. Він дав мені кілька документів, я їх прочитав і був абсолютно вражений і зворушений...

– А потім Ви познайомились уже і з самими кримськими татарами?

– Так. Через деякий час хтось привіз мене на підмосковну дачу, здається, це була Малаховка. Тут жила кримська татарка, не пам'ятаю, як її звали, пам'ятаю тільки, що вона була дуже красива. У неї в цей час були в гостях кілька молодих хлопців – як виявилося, кримських татар. Один із них – невисокий молодий чоловік із вусиками – справив на мене сильне враження своєю гідністю, природністю. Це був Мустафа Джемілєв. Він нещодавно повернувся з табору ...

Ми почали розмовляти. Я в цей час був одним із тих у демократичному русі, що тільки зароджувався, хто формулював принципи – в основному вони були про свободу особистості, право на свободу слова, демонстрацій.

І раптом я дізнаюся, що є ще і свобода для цілого народу жити своїм національним життям, проблема геноциду. І все це я дізнався через цю компанію кримських татар, в центрі якої був Мустафа...

– Вам на той час уже доводилося читати документи кримськотатарського національного руху – інформації, звіти?

Нас була невелика група – тих, кого пізніше почали називати дисидентами, а тут виявилося – цілий народ знав, чого він хоче

– Так, це було чудове явище – кримськотатарські бюлетені захисту прав кримських татар. Там були слова на кшталт «хроніка поточних подій», в усякому разі точно було слово «хроніка». Ці кримськотатарські самвидавівські видання стали прообразом нашої «Хроніки поточних подій», ми потім ще про це з Наташею Горбаневською згадували. Мене вразило, що в кримськотатарських інформаціях публікувалися листи з підписами десятків тисяч чоловік. Нас була невелика група – тих, кого пізніше почали називати дисидентами, а тут виявилося – цілий народ знав, чого він хоче.

Я в той час зустрів багато кримських татар – не так багато, як Саша Лавут, але теж чимало. Їх усіх об'єднувала одна риса. У них було дружелюбність, готовність розповідати про свою національну проблему. І, звичайно, імпонувало те, що боролися вони легальними, мирними методами. Від них я дізнався про вимоги кримських татар – реабілітувати їхній народ, повернутися до Криму, відновити автономію.

– Із ким ще з кримськотатарських активістів ви спілкувалися?

– Крім Мустафи Джемілєва, я познайомився з Решатом Джемілєвим і Зампірою Асановою. Із Зампірою пов'язана така історія... Петро Григорович чи Олексій Євграфович дали їй мою адресу. А ми якраз готували Звернення до Будапештської наради комуністичних партій і збиралися сказати там і про кримських татар. Вона каже: «А я можу підписати від кримських татар». Ми взяли таксі, поїхали до Петра Григоровича. Туди приїхав Вітя Красін, почали працювати над текстом. Потім заїхали до Борі Шрагіна, а потім до Олексія Євграфовича. І вони теж підписали цей документ.

– А потім сталися події, які змінили ваше подальше життя... Ви ж, наскільки я можу судити, були дуже успішним юнаком, із привілейованої радянської сім'ї – онук наркома. Але в серпні 1968 року за участь у «демонстрації сімох» проти введення радянських військ до Чехословаччини Вас заарештували...

– Так, заарештували й посадили 1968 року, наприкінці 1972-го я повернувся. Це було складне для правозахисного руху час. Я маю на увазі процес Петра Якіра й Віктора Красіна – старі табірники стали давати показання на своїх соратників...

– Як ставитися до проблеми зрадництва? Багато на Вашій пам'яті таких прикладів у демократичному русі? Чи кожного можна зламати?

– Небагато. Наприклад, була така людина Веня Кожарін, із робітничого середовища, він кранівником працював. Прийшов до нас, почав займатися самвидавом. Його затримали, і він почав давати свідчення на Красіна. У близькому мені колі таких людей не було. Були такі, що приходили ненадовго, лякалися та йшли. Але якщо люди залишалися, потім вони йшли в табір, хтось емігрував... Усе коло цих людей я знав... У своїй книзі спогадів «Пам'ятні записки» я про них багато пишу.

Мене в той час зламати вони не могли. У мене були дуже тверді заборони. Звісно, шантаж, залякування були – це їхні звичні методи – але нічого більше щодо мене вони не застосовували ...

– Після еміграції до США Ви стежили за долею кримських татар?

– Стежив, звісно. На захист Мустафи Джемілєва ми створили комітет. Стежив я, звісно, за долею Петра Григоровича Григоренка, який був дуже тісно пов'язаний із кримськими татарами й незабаром також опинився у США. В Америці я спілкувався з діячем кримськотатарської діаспори Меметом Севдіяром.

– Як сьогодні бути кримським татарам? Адже ситуація досить драматична...

Кримським татарам важливо зберегтися на батьківщині як єдиному етносу. Поки це можливо, потрібно жити в Криму

– Так, це м'яко кажучи... Обшуки, арешти, викрадення в Криму – те, що сьогодні відбувається з кримськими татарами ... Боротися чи не боротися – це, звичайно, кожен вирішує для себе сам. Кримським татарам важливо зберегтися на батьківщині як єдиному етносу. Поки це можливо, потрібно жити в Криму.

Павло Литвинов виступає на Другому Кримському форумі. Фото з архіву Гульнари Бекірової
Павло Литвинов виступає на Другому Кримському форумі. Фото з архіву Гульнари Бекірової

– Якби у Вас була можливість звернутися до всіх кримських татар, що б ви сказали?

– Потрібно вірити та сподіватися, навчати своїх дітей рідною мовою, зберігати культуру. Підтримувати політв'язнів та їхні сім'ї. Триматися разом і обов'язково допомагати один одному.

XS
SM
MD
LG