Доступність посилання

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ої річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Енвер Сулейманов, кримський татарин, народився 18 січня 1931 року, уродженець села Азек (з 1945 року Плодове ‒ КР) Бахчисарайського району Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Сулейман Джемілєв (1886 р.н.), мати Бесібе Сулейманова (в дівоцтві Умерова, 1896 р.н.), сестра Пакізе Сулейманова (1924 р.н.), брат Ібраїм Сулейманов (1926 р.н.).

У матері було три брати, з яких двох мобілізували до Червоної Армії

На момент депортації сім'я жила в селі Азек Бахчисарайського району Кримської АРСР. Жили в будинку у Мухтар-аг'а з 3-х кімнат із верандою. Мали присадибну ділянку та домашню худобу: корову, коня, а також 20 курей. У 1939 році я пішов до школи в перший клас.

У матері було три брати, з яких двох мобілізували до Червоної Армії. Якуб Умеров (1902 р.н.) бився на фронтах Великої Вітчизняної війни, був поранений, вилікувався, знову воював проти фашистів до перемоги над Німеччиною. Сейдалі Умеров (1904 р.н.) був поранений на війні й тому потрапив у фашистський полон, але зміг втекти й повернувся додому. Після перемоги був мобілізований до Трудової армії в місто Гур'єв. Там він працював у вугільних шахтах, потім перукарем до кінця мобілізації.

Ісмаїл Сулейманов (1920 р.н.), мій брат, брав участь у боях на Білоруському фронті, потім разом із групою бійців змушений був піти в ліси. Партизанив у 1941-1944 роках у білоруських та українських лісах до звільнення України від німецьких окупантів. Був командиром групи партизанів-вибуховиків. У сутичках з німцями був поранений у праву руку. Коли запропонували лікуватися в госпіталі, відмовився і залишився в лісі, продовжував воювати. Вони підривали німецькі ешелони і знищували бойову силу ворога. Потім працював у м. Луцьку, вірніше, служив у міліції на Ковельській залізниці, отримав звання молодшого лейтенанта. Під час служби в залізничній міліції Луцька його звинуватили в тому, що його батько Сулейман Джемілєв під час окупації нібито був старостою в селі Азек, і за це був розстріляний. Але мій батько, звичайно, не був старостою, а перебував у спецпоселенні в Узбекистані й працював у колгоспі Дехкан Ургутського району Самаркандської області. Мати з контори колгоспу взяла довідку про те, що батько живий і працює в колгоспі, що він не був старостою під час німецько-фашистської окупації. Так брат уникнув незаслуженої кари в НКВД. Ісмаїл демобілізувався тільки в 1948 році, приїхав до Узбекистану до нас і став спецпоселенцем, як і батьки.

Коли в 1944 році наша Червона Армія звільнила село Азек, ми дуже зраділи. Думали, нарешті станемо вільними від німецького ярма

Перед війною, в 1941 році, мати Бесібе Сулейманова (Умерова) працювала головою колгоспу Комінтерн Бахчисарайського району Кримської АРСР. Тому під час окупації вона завжди боялася, що німці її заберуть. Але жителі села Азек любили її і не видали німцям.

Коли в 1944 році наша Червона Армія звільнила село Азек, ми дуже зраділи. Думали, нарешті станемо вільними від німецького ярма. Але трапилася біда ‒ поголівне звинувачення кримськотатарського народу...

Якось ми, дітвора, грали на колгоспному дворі й почули уривок розмови офіцерів: «Стільки-то машин треба підготувати для всіх». Тоді ми думали, що ці машини потрібні для переїзду солдат. Але виявилося, що це потрібно було для здійснення депортації нас ‒ кримських татар.

Далі 15 хвилин на збори й сказали: «Беріть необхідне, але те, що понесе на собі»

18 травня 1944 року о 3 годині ночі в наші двері грубо постукали. Ми прокинулися від цього гучного стуку. Увійшли троє ‒ два солдати й один офіцер, озброєні автоматами. Своє таке грубе вторгнення вони пояснили тим, що висилають усіх кримських татар. Далі 15 хвилин на збори й сказали: «Беріть необхідне, але те, що понесе на собі». Всі ми швидко одяглися. Мати і брат Ібраїм висипали борошно з мішка в наволочку, взяли трохи сухофруктів. Сестра Пакізе встигла взяти з горища фотокартки брата Ісмаїла у формі червоноармійця у в будьоновці, які ховали від німців. Куди нас відсилають і на який термін ‒ офіцер нам не повідомив.

Як увійшли солдати, батька відразу вивели на ґанок, один солдат чатував його з автоматом у руках, поки інші члени сім'ї виходили з дому. У цій жахливій метушні мама крикнула мені, щоб я взяв ложки, кухонний ніж і сіль. Я взяв 5 ложок і 1 ніж, а кишені пальто заповнив сіллю й вийшов з дому.

Неподалік стояли офіцери військ НКВД і прикордонних військ, які сміялися, споглядаючи, як вантажили людей

Нашу сім'ю під конвоєм повели в бік центру села, але біля перехрестя зупинили. До нас приєднали сім'ю червоноармійця Якуба-дайи (дайи ‒ дядько з боку матері ‒ КР) ‒ тітку Гульсум з 4-ма дітьми, сім'ю дядька Сейдалі ‒ тітку Мусемму з двома дітьми і дядька-інваліда Кадира, який ледве переставляв ноги. Нас усіх разом повели на шкільний двір, куди привели ще інших односельчан з-поміж кримських татар. Потім нас усіх повели під конвоєм на колгоспний двір. Там стояли автомобілі, криті брезентом. Коли на колгоспному дворі зібрали всіх кримських татар, нас завантажили у машини. Неподалік стояли офіцери військ НКВД і прикордонних військ, які сміялися, споглядаючи, як вантажили людей.

Коли саджали інваліда дядька Кадира, офіцер запитав прізвище. Дядько відповів, що він Умеров. Офіцер посміхнувся і, повернувшись до групи військових сказав: «Цей вже помер!». Ось з такою зловтіхою офіцери НКВД саджали нас на студебеккери. Говорили, що це американські машини. На кожній з них стояв солдат зі зброєю. Відправляли нас на 18 машинах. Під час зупинки колони, на краю села, ще раз перевірили машини. Дорогою біля своєї хвіртки стояв російський односельчанин ‒ об'їждчик луків і зернових полів колгоспу. «Гадиною» прозвали його за злу вдачу. Хвора дівчинка Уршень з нашої машини попросила у нього води. Гадина відповів: «Куди приїдеш, там і нап'єшся».

З нашої сім'ї вислали разом зі мною п'ять осіб: батька Сулеймана Джемілєва, мати Бесібе Сулейманову (Умерову), сестру Пакізе та брата Ібраїма.

Нас привезли спочатку на станцію Альма (зараз станція Поштова ‒ КР). Усі посідали до вагонів. Потім нам наказали злізти і знову завантажили у вантажівки. Привезли до Бахчисарая і завантажили до телячих вагонів, зачинили двері й вікна на замок.

У вагоні було темно, стояла задуха й сморід. Дихати було важко, вентиляції не було

У вагоні було темно, стояла задуха й сморід. Дихати було важко, вентиляції не було. Всі люди могли тільки сидіти, місця було мало. Лягти неможливо було, туалету немає, при потребі ходили в кутку вагона. Питної води не було. На зупинках ешелону ті, у кого було борошно, вискакували на землю і наспіх готували на залізних пластинках, пекли коржі. Потім ділилися між собою. Іноді не встигали випікати, їли напівсирими, щоб не померти з голоду. Бігали по воду до кранів на станції залізниці.

Після виїзду з Криму почали відкривати двері й вікна вагона, стало легше дихати. Через кілька днів щодня давали на весь вагон одне відро супу-баланди з рибою для хворих і дітей. Окріп і хліб не видавали. Ніхто з супроводу не надавав хворим жодної медичної допомоги. У вагоні не було ні лікаря, ні медсестри, ні медикаментів. Люди сидячи охкали, навіть лягти не було місця у вагоні. Нам, хлопчикам, пощастило, ми лежали на полицях біля вікна вагона.

Нас вислали 18 травня 1944 року, їхали в дорозі близько 16 днів і прибули в червні на місце призначення до міста Самарканд. Із Самарканда нас повантажили на вози, прикриті брезентом, доставили до смт Ургут. Узбеки, місцеві жителі, зустріли нас мовчки, у великих казанах приготували суп.

З Ургута нас розподілили у колгоспи. Нашу сім'ю, а також сім'ї дядька Якуба, Сейдалі, тітки Айше (сестри моєї мами) і Сабріє-тата (дочки тітки Айше), посадивши на гарбу з двома величезними колесами, відвезли до колгоспу Дехкан Ургутського району.

Нам пощастило, що кожну сім'ю розподілили по домівках колгоспників

Нас привезли до кишлака Гузній, де ми стали жили. Нам пощастило, що кожну сім'ю розподілили по домівках колгоспників. Нашу сім'ю поселили до мехмонхони (вітальні) колгоспника Облокул-молла. У цій квартирі, де нас помістили, не було вікон, але було троє дверей. Двоє дверей в бік двору, одні на вулицю. Перші двоє ми закрили. Ми ходили через двері на вулицю. Сини Облокул-бобо (бобо в узбеків означає дідусь ‒ КР) Карім та Пармон стали нам допомагати. Десь роздобули пічку-соба, пробили назовні вихід для труби. Звідкись принесли саму трубу й встановили на стіні з боку вулиці. Вони стали спілкуватися з нами. Мати завжди читала К'уран (у кримських татар священна книга мусульман Коран ‒ КР).

Паливо ми здобували самі, а воду брали із загального хаузу-ставка біля будівлі мечеті. У мечеті розмістили сім'ю односельчанина Амета Сокир. У мечеті була телеграфна станція Ургута. Ходили ми до загального туалету в чайхані. У двір поки господар нас не пускав.

Продукти, воду й медикаменти в перші дні нам не давали. Пам'ятаю, влітку видавали пайок ‒ борошно й хліб з борошна проса, але дуже мало. Ці пайки не могли врятувати від голоду.

За цю роботу матері й сестрі давали сухофрукти. Так сім'я врятувалася від голоду в перший рік виселення

Мати й сестра всю ніч під каганцем з патрона в'язали з вовни шкарпетки, хустки й рукавички. Вовну приносили колгоспники, і за це матері й сестрі давали сухофрукти, а хтось маїс (кукурудзу), діт-кок (сушений тутовник) або коржик. Так сім'я врятувалася від голоду в перший рік виселення.

Наступного року ставлення населення до кримських татар стало кращим. Господар нашого житла Облокул-бобо відкрив обоє дверей у двір і дозволив нам влітку ходити до туалету у дворі. Весь будинок залишав на наше піклування, коли вони самі щоліта виїжджали на свої томарха ‒ земельні ділянки, надані їм колгоспом.

Будматеріалами нас не забезпечили, але давали позику в розмірі 5000 рублів. Нам потім довелося її повернути частинами, заплативши 7000 рублів.

Після прибуття до колгоспу Дехкан, відправили на роботу всю нашу родину й сім'ї дядьків Якуба, Сейдалі та тітки Айше. Ми серпом косили ячмінь і пшеницю, пололи плантації цибулі й моркви, чатували поливну воду в ариках, що текла через двори будинків. Арик тягнувся на 2-3 км, а вода виходила з джерела у Верхніх Чинарах. За роботу колгосп нічого не давав, рятував влітку тутовник, яким люди харчувалися.

Пам'ятаю серед нас інформатором була жінка Зейнеп Сокир, комуністка. Люди попереджали один одного, що Зейнеп-тата ‒ інформатор комендатури спецпоселенців.

Нам не дозволялося без дозволу коменданта переїхати в інший район або місто. Це каралося законом на 25 років каторги. У 1953 році я поїхав з Ургута до Самарканда, здав документи на навчання на курсах підготовки вчителів російської мови в 1-4 класах неросійських шкіл. Мене за це оштрафували на 25 рублів.

З 1944 до 1956 року ми щомісяця ходили відзначатися до комендатури. Коли в 1953 році я навчався на курсах у Самарканді, мені доводилося щомісяця ходити до комендатури Самарканда.

Батько вийшов з лікарні, а дядько Кадир помер. Поховали його в загальній могилі лікарні

У перші місяці після прибуття захворіли на кишкову інфекцію батько Сулейман Джемілєв і дядько-інвалід Кадир. Мама часто ходила до них у лікарню, носила суп-умач. Батько вийшов з лікарні, а дядько Кадир помер. Поховали його в загальній могилі лікарні. Мама завжди плакала з цього приводу, що не змогла сама поховати свого брата. Мій брат Ісмаїл, який служив у Червоній Армії, розшукав нас через Москву в 1946 році й приїхав у відпустку. Мій дядько Сейдалі, двоюрідний брат Джеміль Садиков, мобілізовані до Трудової армії, повернулися в 1956 році та з'єдналися із сім'ями.

У 1944-45 роках я не міг навчатися, в ці роки я пас корів і овець бригадира Юсуф-бая. Вони годували мене вранці, в обід і ввечері, спав я вдома. За корж пас одночасно худобу брата Юсуф-бая: дві корови і 6 овець. Зі мною пасли худобу голови-раїса близнюки Сервер і Енвер. Завгоспа худобу пас Гілметдін-Гані (так звали його по-узбецьки). Я хотів жити вдома, але мама мене відсилала до будинку бригадира. Взимку теж годували мене сніданком, обідом, вечерею. Мати Юсуф-бая любила мене й жаліла. Часто приносила в рукаві майїз ‒ сушений виноград. Діти бригадира навчалися, а я не мав можливості вчитися і плакав через це.

Діти бригадира навчалися, а я не мав можливості вчитися і плакав через це

У 1946 році брат Ісмаїл відшукав нас і приїхав у відпустку. Він запитав мене: «Хочеш вчитися?». Я відповів, що дуже хочу. Так я в 1946 році почав вчитися у 5 класі узбецькою мовою. У 1949 році закінчив 7 класів на відмінно, отримав похвальну грамоту. Хотів навчатися в технікумі, але в райвно не видали свідоцтво. У 1949-1950 роках не зміг продовжити навчання через матеріальне становище сім'ї. У ці роки я працював робітником у лісгоспі Ургутського району. Ходили на роботу за 3-4 км. Взимку біля підніжжя Ургутських гір Каратепінського хребта спочатку чистили сніг, потім викопували траншеї. Навесні в цих траншеях садили саджанці акації, американського ясена тощо. За день ми, підлітки, викопували 4-5 км траншей. На ноги одягали чарики (традиційне взуття типу постолів у народів Середньої Азії ‒ КР) з автомобільної гумової камери. Ногу обмотували ганчірками. Повертаючись додому, на спині приносили тюки дров. Зараз думаю, як ми тоді по коліно в снігу могли спускатися з гори?

З осені 1950 року я продовжив навчання у 8-му класі узбецької школи. Вчився на відмінно. З другої чверті 8 класу перейшов з узбецького відділення на російське. У 1953 році закінчив середню школу імені Сталіна в Ургуті. Подав заяву до Самаркандського медінституту. На іспиті з російської мови не пройшов. Як виявилося, в 1953 році кримських татар не брали до вишів. Зі мною вступав односелець, кримський татарин Тімур Чилєєв і теж не зміг вступити. Він тричі вступав до медінституту. Нарешті, на 3-му році його зарахували вільним слухачем, а після кампанії зі збору бавовни зарахували на 1 курс медінституту. Навчався він відмінно, з 3 курсу його перевели в Ташкентський медінститут. Потім він працював у Самарканді завідувачем зубопротезного відділення до кінця свого життя.

У 1960 році закінчив фізико-математичний факультет Самаркандського університету, а згодом ‒ філологічний факультет

У 1953-54 роках я працював вихователем у санаторно-лісовій школі в Нижніх Чинарах під Ургутом. У 1954 році вступив до педінституту ім. Горького в Самарканді. Потім інститут перетворили на університет. Навчався заочно і працював до 1957 року в кишлаку Ваткан Ургутського району, викладав в узбецькій школі №16 арифметику, геометрію, алгебру, креслення, фізику та фізкультуру. У 1960 році закінчив фізико-математичний факультет Самаркандського університету, а згодом ‒ філологічний факультет СамГУ, а також університет марксизму-ленінізму в Самарканді.

У 1944-1956 роки умов для розвитку кримськотатарської культури, мови й мистецтва не було. Заборонялося кримськотатарською мовою випускати стінгазети, журнали. Ні музеїв, ні класів рідною мовою не було.

Ми жили серед мусульманського населення ‒ узбеків. Тому своїх традицій могли дотримуватися. Вільно здійснювали релігійні обряди ‒ намаз, дуа, нікях і дженазе. Суворо заборонялося публічно обговорювати питання повернення до Криму. Заборонялося відсилати листи, петиції з вимогою скасування правових актів, які порушили права цілого народу.

Після Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 вересня 1956 року зняли підписку в комендатурах, стали наших хлопців брати на службу до Радянської армії. Можна було жити, де хочеш, але тільки не на Батьківщині ‒ в Криму. Не давали й права на повернення майна, конфіскованого під час виселення.

Після Указу 1956 року про скасування режиму спецпоселень кримські татари могли вільніше жити, переїжджати в інші регіони СРСР. Населення стало ставитися лояльно до кримських татар. У 1970‒1980 роки в установах, де працювали кримські татари, їх почали висувати на керівні посади. Наприклад, у селищі Хішрау-ГЕС міста Самарканда головою стала кримська татарка Сіма Аблязова. Завучем у школі №36 сел. Хішрау-ГЕС стала німкеня Лідія Демерджі.

Люди почали будувати індивідуальне житло. Стали випускати кримськотатарською мовою газету «Ленин байрагъы», журнал «Йылдыз», передачі на радіо. Коли вперше почули радіопередачу рідною мовою, ми всі плакали.

Плач дітей, стогони хворих, голосіння бабусь і матерів залишилися у пам'яті назавжди...

До Криму ми повернулися в 1988 році. Купили маленький будиночок у селі Сююр-Таш (Білокамянка) Бахчисарайського району. Потім на ділянці свого двору збудували новий будинок. Зараз усією сім'єю живемо в цьому будинку.

РS. Власноруч заповнив заяву і свідчення про депортацію кримськотатарського народу. Коли пишу, рука тремтить, тому букви лягають не так, як хотілося б. Прошу за записи вибачити мене.

При заповненні заяви та свідчення знову переживаю ті дні депортації. Знову стоять перед очима жахливі дні виселення під конвоєм, задушливі вагони без їжі й води. Плач дітей, стогони хворих, голосіння бабусь і матерів залишилися у пам'яті назавжди...

(Спогад датований 12 вересня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG