Доступність посилання

Рауф Абдураманов: «Важко це все згадувати ‒ я тремчу, сльози на очах»


Мітинг у річницю депортації кримських татар. Бахчисарай, 18 травня 2016 року. Ілюстративне фото

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. У рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Рауф Абдураманов, кримський татарин, народився 19 лютого 1928 року в місті Ялта Кримської АРСР, у селі Дерекой (з 1945 року ‒ Ущельне, зараз належить до категорії скасованих, територія села увійшла в межі Ялти ‒ КР) за адресою вул. Колгоспна, 2.

Як це було 18 травня 1944 року, я дуже добре пам'ятаю. Це ‒ трагедія кримськотатарського народу. Я ‒ живий свідок, можу на всі питання відповісти. Важко це все згадувати ‒ я тремчу, сльози на очах.

Мені було 16 років, коли це почалося. 17 травня 1944 року батька Османа Абдураманова терміново змусили здавати звіт у Сімферополі. Він працював у Ялтинському райвиконкомі інспектором народного господарства. Батько завжди здавав звіт наприкінці місяця. Він говорив мамі: «Чому 17-го травня? Два тижні часу є ще, в чому справа ‒ не знаю». Мама сказала батькові: «Може, якусь комісію чекають». Коли ми вже їхали в товарному ешелоні з мамою, я зрозумів, і мама говорила, що дуже хитро вчинили з нами. «Якби тато був удома, він взяв би документи й одяг, продукти та домову книгу», ‒ плакала вона.

«Наказ Сталіна ‒ виїхати за межі Криму! Звільніть Крим, бо ви ‒ зрадники батьківщини!

18 травня 1944 року о 2 годині ночі постукали у двері. Сильно стукали. Мама боялася відчиняти. У вікно сильно вдарили, скло розбилося. Військові зайшли нахабно й сказали: «Наказ Сталіна ‒ виїхати за межі Криму! Звільніть Крим, бо ви ‒ зрадники батьківщини! Вам 20 хвилин часу. Виходьте на вулицю. Збір біля річки, де міст». Мама плакала від переляку, і ми всі плакали. А батька з нами немає...

«Нічого не чіпати! Тільки одягайтеся всі!» ‒ говорили солдати. Я взяв 10 кг борошна та сковорідку. Мене за це солдат вдарив гвинтівкою. Мама, тримаючи братика й сестричку за ручки, вийшла на вулицю.

18-19 травня стояли під дощем. 20 травня нас привезли брудною вантажною машиною на станцію Бахчисарай і всіх розмістили в товарний ешелон. По вагонах всіх розділили. Всі вагони ‒ для тварин, смерділи сечею та гноєм. Дуже багато людей помістили до вагону, було тісно, можна було тільки сидіти, лежати неможливо було. Через день у всіх голову та одяг заполонили воші. Всі кашляли і чухалися від вошей.

З нашої сім'ї були депортовані: мати Сундус Абдураманова, я, Рауф Абдураманов, сестра Діляра Абдураманова (народ. 10.3.1937), молодший брат Рефік Абдураманов (народ. 15.4.1942). Батька з нами не було.

Жодного прийому-здачі майна не було. Нічого не записали ‒ що у нас були будинок, худоба, сад, майно, ділянки, господарство, ‒ а тепер у МВС кримським татарам дають довідки про депортацію, в яких пишуть, що нічого у нас немає і не було.

Образи й приниження розтоптали наше серце й душу. Нас живими знищили

Отже, 18 травня 1944 року в нас забрали цілий будинок, він і зараз є, зберігся. Великий красивий будинок. Досі збереглася присадибна ділянка й сад з фруктовими деревами: яблунями, черешнями, горіхом і абрикосом. Господарські споруди збереглися. 15 соток землі з тютюном ‒ на цій землі росіяни збудували триповерхові будинки. 25 соток виноградника ‒ тут росіяни також збудували будинки. Домашня обстановка: меблі, килими підлогові, килими вовняні, красиві ковдри, гарний одяг батьків. Гроші ‒ 10 тисяч. Всі документи і домова книга залишилися. Кінь, 5 баранів, 6 кіз, 25 курей. Мама говорила, що все це їй часто снилося.

Батько й мати все життя працювали і за 20 хвилин все залишили. Для нас це було кінцем світу, трагедією. Образи й приниження розтоптали наше серце й душу. Нас живими знищили.

Я пам'ятаю, що упродовж місяця (до депортації ‒ КР) 2-3 солдати приходили до нас і сусідів, перевіряли, хто живе, скільки людей, і записували. Кожного дня перевірка була. Мама й сусіди один одному говорили: «Добре нас солдати охороняють». Жодних чуток не було, що нас виселятимуть, ніхто не підозрював, навіть батько, працівник райвиконкому ‒ навіть він нічого не знав. Дуже таємна справа була. Ніхто не знав.

Дорога була довгою... Всі були хворі, вошиві, голодні. Діди й баби не витримували, помирали

Кому свято, а кому нещастя та хвороби, смерть і трагедії. Дорога була довгою. Весь ешелон кашляв і чухався. Повітря не вистачало, не було вентиляції, води, туалету, готової їжі. Всі були хворі, вошиві, голодні. Діди й баби не витримували, помирали. Вагітні жінки народжували й через добу вмирали.

У вагоні не дозволяли тримати мертвих ‒ їх викидали уздовж залізниці. Тіла їхні, звичайно, їли собаки, вовки, ворони, різні птахи. Коли ешелон зупинявся, ті, у кого був посуд, набирали води. У кого були пательні, коржі пекли, якщо встигали. Якщо не встигали, напівсирі їли, животи боліли, мали розлад шлунку. Ешелон рушав, і хто залишався, безвісти зникав. Дуже багато було таких випадків.

Одного разу наш ешелон зупинився, і солдати конвою сказали: «Злазьте!». Злізти ніхто не мав сил. Коли двері відчинили, повітря зайшло у вагон, стало легше дихати. Побачили сонце ‒ почали повільно злазити. Поки ми приїхали, 60-70% людей померло.

Весь народ плакав, бо їхні близькі померли. Що без батьківщини залишилися, без будинків, без майна... Кінець світу прийшов для кримських татар!

Коли злазили, весь народ плакав, бо їхні близькі померли, а їхні тіла покинули уздовж залізниці. Плакали, що без батьківщини залишилися, без будинків, без майна, без продуктів, без документів, без одягу. Плакали, що сини й чоловіки захищали батьківщину, і вони не знали, де ми є та як ми постраждали. Кінець світу прийшов для кримських татар! За що так вчинили з нами?! Зрадники, зрадники серед усіх націй були. Їх не чіпали. Іноді мені говорили: «Татари ‒ зрадники». Я відповідав: «А Власов хто? Росіянин! Не татарин!».

Як з'ясувалося, ми зупинилися в Узбекистані, в місті Самарканд. Ставлення місцевих до татар було погане, грубо розмовляли, тому що наші вороги ‒ сталінські підлабузники ‒ попередили: «До вас їдуть людожери й зрадники». Навіть десяти-п'ятнадцятирічні підлітки кричали образи й звинувачення у зраді. У всіх про нас погана думка була. Але вони істини не знали. Така перешкода між нами довгі роки була.

Отже, ми приїхали на нове місце проживання на чужині. Ніхто нас не чекав і нікому ми не потрібні були тут.

Ставлення місцевих до татар було погане, їх попередили: «До вас їдуть людожери й зрадники»

Нас привезли в Ургутський район, в колгосп імені Тельмана. Дали нам одну маленьку кімнату ‒ в ній нічого не було, окрім пательні. На самановій підлозі постелили суху траву, там і сиділи, і спали. Мама працювала в амбулаторії медсестрою. Я працював у колгоспі, де вирощували тютюн. Сестричка Діляра та братик вдома самі залишалися. Батько тоді ще не приїхав. Через півтора року він нас знайшов. Він писав нам і сильно хвилювався за нас: де ми живемо, що їмо, живі чи мертві.

Одного вечора в двері постукали, мама відчинила ‒ там стояв чоловік. Мама по голосу впізнала батька. Стояв наш тато ‒ старий, сивий, худий чоловік. Змучений, зір слабкий. Нас всіх обійняв, всі плакали. Тато захворів на черевний тиф, малярію. Мама була медсестрою, і вона йому допомогла вилікуватися. Коли тато одужав, теж почав працювати в конторі колгоспу бухгалтером, потім бухгалтером-економістом.

Масовий голод був серед татар, всі хворіли на малярію, черевний тиф, дизентерію. Вмирало дуже багато

Масовий голод був серед татар, всі хворіли на малярію, черевний тиф, дизентерію. Вмирало дуже багато, ховали без дуа (молитви), не було чим загорнути тіло, в могилу клали голими. Поминальні дні не відзначали, можливості не було.

Комендантський режим дуже суворий був. Ніхто нікуди не міг ходити, і не навчалися. На жодне будівництво грошей не давали.

У 1948-49 роках під комендантським наглядом я вчився на механіка. 10 років працював механіком, 38 років ‒ водієм. Учасник війни, пенсіонер.

У 1999 році дали нам для відновлення будівлю колишнього дитячого садка «Казка» в Ялті. Даху, вікон, дверей, світла, газу, води та підлоги не було. Всі стіни в тріщинах стояли. Ніде було допомоги взяти, і ніхто не звертав на нас уваги. Економили на їжі, будували 10 років, але ще 10 років будувати треба.

Доля мого покоління кримських татар ‒ дуже складна, важка. У нас дитинства не було, і в літньому віці не затишно. Будівництво, криза, мучимося ‒ у нас жодної перспективи і ніякої радості немає.

Дали б реабілітацію та інші права ‒ і ми відчували б себе корінним народом у Криму. А то ми другосортними вважаємо себе

Про наше неблагополучне життя можна писати дійсно великий історичний роман, знімати кіно. Коли по телевізору бачимо художній фільм, там якщо 25% правди, то 75% ‒ неправди, фантазії. Якби показали наше життя в 1941-1956 роках ‒ правдиво, без фантазії, ‒ якесь полегшення було б нашому народові. Дали б реабілітацію та інші права ‒ і ми відчували б себе корінним народом у Криму. А то ми другосортними вважаємо себе. Багато людей і молодь не знають, що кримські татари ні за що постраждали й вмирали...

Роки минули, й узбецький народ дізнався правду: Сталін віддав Крим росіянам, щоб авторитет його був на високому рівні. Досі вони Сталіна люблять і поважають, особливо російські жінки його люблять. Узбеки ж істину дізналися, що кримські татари ‒ мусульмани, охайний, працьовитий, тямущий, совісний, розумний і розвинений народ. Вони віддані своєму народові й поважають інших.

(Спогад датований 19 вересня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG