Доступність посилання

ТОП новини

(Попередній блог ‒ тут)

Звичайно, я бачив лише частину будівлі, більше оглянути не вийшло. Мої оглядини цієї мальовничої території припинив і, так би мовити, привів до тями, важкий запотиличник і удар в спину. Потрібно було поквапитись, адже конвоїри поспішали на обідню каву. Ми для них були лише вантажем далекобійників, товаром, який швидше треба було доставити до замовника.

На вході, зазвичай, окрім спецназу, арештантів зустрічали гігантські залізні двері, за ними мальовничі килими й камери стеження. Усюди. Звичайно, не варто забувати, що жодного кроку не залишиться непоміченим. Тотальний контроль. Ласкаво просимо до найсуворішої в'язниці «Лефортово», спадкоємиці легендарної «Луб'янки». Місцеві коридори ще не забули, як ними вели людей на розстріл, а стіни ще не висохли від залишеної на них крові.

Праворуч розташувалася диспетчерська, за нею ‒ камери для побачень, які найчастіше використовувалися для зустрічей з так званими «свідками» злочинів, ким найчастіше були родичі й знайомі прокурора, та з адвокатами.

Мене зачинили в одній із цих камер. Всередині був тільки столик і два стільці, намертво вкручені в бетонну підлогу. Чекати мені довелося кілька годин. Ні їжі, ні води, і, що важливіше, ‒ відсутність доступу до туалету. Скажу відверто, я після тривалого перельоту та переїзду через всю Москву, а потім багатогодинного перебування в такій камері, думав тільки про одне ‒ попісяти у сміттєвий кошик чи ні. Я прикидав усі можливі варіанти. Прохання зводити в туалет залишалися без відповіді. Я чекав кого завгодно, лише б сходити до вбиральні. Всі знали, але ігнорували. Чи це не тортури? Повернення охоронців ознаменувало початок обшуку ‒ «шмону». Але перед тим мене в напівзігнутому стані одвели до камери із вбиральнею.

«Нє положено». Це і є життєве кредо вертухаїв. Це взагалі відповідь на всі життєві питання для них у в'язниці

Все, що мені зібрали в Сімферопольському слідчому ізоляторі мої сусіди з камери, забрали й викинули до сміттєвого кошика, аргументуючи лише тим, що «нє положено». Це і є життєве кредо вертухаїв. Це взагалі відповідь на всі життєві питання для них у в'язниці. Всі нечисленні речі були описані, складені в пакети й винесені, як мені сказали: «На прожарювання забираємо. Напишеш заяву, повернуть». Повернути мені їх найближчим часом не виявилося можливим. Як мінімум півтора місяці очікування перед тим, як раз на тиждень у четверг почнуть щось повертати з моєї ж власності. Коротко кажучи, в той момент я залишився ні з чим. Тільки те, що на мені. Гнітюче безсилля і непроглядна несправедливість. Ні на що не можна вплинути. Шмон закінчений. Далі за програмою ‒ лазня, куди мене і повели довгими та звивистими коридорами. Вибору ‒ митися чи ні ‒ у мене не було. Хочеш чи не хочеш, а в Лефортово є тільки одне правило ‒ «зобов'язаний». Тому що «так положено».

Ну що ж, я роздягнувся й пішов митися. Чому б і ні, адже востаннє я мився з пляшок над унітазом ще в Сімферопольському слідчому ізоляторі. Душова кабіна ‒ десять квадратних метрів, дві лійки-«соски», з яких текла або холодна вода, або окріп. Часу на все це неземне задоволення лише п'ятнадцять хвилин. Раз на тиждень. В інший момент я, можливо, і зрадів би наявності таких хвилин, але тієї миті мені було зовсім не до того.

Натомість поклали комплект справжнісінької тюремної роби, як з кінофільмів. Більшу за мене на кілька розмірів. Шиту-перешиту

Повернувшись із лазні до своєї триметрової комірчини-роздягальні, я виявив, що всі мої речі вкрали, вилучили чи забрали. Не знаю, як це назвати. Забрали навіть труси, а натомість поклали комплект справжнісінької тюремної роби, як з кінофільмів. Більшу за мене на кілька розмірів. Шиту-перешиту. На додаток поклали поношену заштопану майку й такі ж труси, чешки та кирзові чоботи. Ніякого змінного, одне це убозтво. Я просив замінити, але відповідь, як ви вже знаєте, стандартна ‒ «нє положено».

Піднялися з лазні сходами, а там ‒ металеві двері. Охоронець висунув голову в щілину дверей і закричав: «Перший пройде?». І звідкись відгук: «Перший пішов!». І мені наказано було йти. Я зайшов у праве крило к-подібної в'язниці, на 4 поверхи вгору можна було бачити поверхи та решітки. Практично відразу мене завели до камери на першому поверсі. Власне, ось він ‒ мій дім на найближчі півтора року.

Мене завели до камери на першому поверсі. Власне, ось він ‒ мій дім на найближчі півтора року

Лефортово. Ізолятор, застелений килимами. Обитель тиші, напхана камерами спостереження і пристроями прослуховування. Уздовж коридорів передбачені сховки або блокери, куди в разі надзвичайної ситуації охоронці могли викинути ключ, який звідти вже неможливо дістати. У слідчому ізоляторі Лефортово є близько двохсот ідентичних камер. У кожній передбачене тримання не більше ніж двох осіб. Виняток становлять лише дві камери на чотири людини, де найчастіше тримають тих, кого готують на етапування.

Перші десять днів мені судилося провести в карантинному відділенні. Тобто в одиночці, в дивовижній бетонній коробці. Традиція, створена швидше для психологічної ломки новоприбулих. Щоб вони помучилися, перебуваючи в невідомості, роздумували над тим, що їм доведеться зустріти далі. Здавалося б, що далі вже нікуди, що у мене вже забрали все, що можна було. Але ні. Росія-монстр, який не насититься.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут.

XS
SM
MD
LG