Доступність посилання

(Попередній блог ‒ тут)

Почалася чергова серія переведень. Тиждень за тижнем. Місяць за місяцем. Не помітив, як розміняв рік... Сусіди у камері перестали бути для мене злочинцями. Вони постали зовсім в іншому вигляді ‒ звичайними людьми, які потрапили в неймовірно складну життєву ситуацію.

Такі ж, як я. У кожного була своя історія, свої цілі та мотиви. З їхньою позицією складно було сперечатися ‒ скрізь можна було зустріти зерно істини й таке ж зерно сумніву. Мені це доводило, що людина ‒ унікальна істота, що всі ми різні. Але якщо одні з них були чистими в душі, в товаристві та сусідстві, то інші плавно перетворювалися на людей із запліснявілою душею, на колишніх співробітників Головного розвідувального управління Росії або співробітників спецпідрозділу «Альфа». «Підсадних». На абсолютно відданих Російській Федерації людей. Почалося промацування та вербування...

Сидіти з ними не було мукою. Вони були дисциплінованими й адекватними в побуті. Це розслаблювало, але в цьому й була хитрість ‒ нав'язування власних ідей, тонка маніпуляція, підміна понять і непомітний тиск, що змушує робити так, як треба їм і зовсім не потрібно тобі. Цю гру складно розкусити. Професійні брехуни майстерно грають свою роль. Один із таких «підсадних» ‒ колишній співробітник ГРУ, як з'ясувалося пізніше в низці вельми дивних обставин, погорів на тому, що разом із двома співробітниками федеральної служби безпеки Росії вимагав великі суми в підприємців за кришування.

Я ‒ лише тренувальна мішень, манекен, матеріал для відпрацювання й досягнення їхньої мети

Ні для кого не секрет, що злочинна епоха дев'яностих закінчилася тим, що правоохоронні органи підім'яли під себе кримінальний світ і стали ним керувати. Зрештою, ці захисники закону загралися й спалили кілька людей. Аж надто хотіли грошей. Один із цієї банди саме й потрапив до мене. Але назвався мій сусід зовсім не «червоним» колишнім співробітником. Не встигнув я зайти до камери, як він негайно почав розповідати про попередні зони, табори й де з них він був «положенцем», людиною, яка стежить за дотриманням «злодійських традицій». Звичайно, для недосвідченого арештанта, який майже півтора року просидів у слідчому ізоляторі ФСБ, такі слова як «наглядач», «положенець», викликають захват і трепет. Це щось зовсім незвідане, і воно неминуче наближається. Всі ці «поняття» тільки входять у твоє життя, і ти намагаєшся зробити все, щоб відповідати злочинному побуту.

На щастя, на той час йшов вже приблизно п'ятсот сорок п'ятий день мого ув'язнення, і я встигнув набратися досвіду. Найяскравішими подіями в житті стали походи у четверг до лазні й підстригання нігтів колгоспними ножицями після цього. Більше нічого. Я починав забувати, як виглядають обличчя рідних мені людей. Забувати їхні голоси. Тому якийсь там «положенець», який розповідає невиразно про щось, що я ще не міг уявити (як, в принципі, і будь-хто, хто не побував у в'язниці), вже не вражав. Вірніше, я внутрішньо йому не вірив. ФСБшна гниль стала впадати в око. Це не завжди явно ‒ і тому вчишся довіряти інтуїції.

Можливо, мене рятувало зовсім інше. Наближався суд над моїми побратимами, абсолютно незнайомими, але тими, ким я захоплювався. І в мене був вибір. Буквально в ті дні я вирішував набагато більше, ніж відмовитися від своїх свідчень чи сліпо слухатися тих, хто обіцяв мені тортури, насильство і смерть у далеких таборах Сибіру. Вибір стояв між життям і смертю. Може, це і пафосно звучить, але повірте, міркувати в комфорті, затишку та безпеці й розмірковувати над чимось в умовах, де твоя думка, твоє життя, де весь сам ти ‒ це ніщо, ‒ зовсім інше. Та сторона медалі, коли дивишся на себе в дзеркало і думаєш про майбутнє життя, а вірніше про те, що цього життя більше не існує, що все втрачено і знищено ‒ хочеться померти, зникнути, випаруватися. Що завгодно, щоб цей кошмар закінчився. І, можливо, так було б простіше. Але ж я був не один. Були ще люди, чиї страждання левовою часткою лягли і на мою совість. У голові лише один черв'як. А якби переграти? Якби ‒ те в серці, що маю зараз, то витримав би тоді? Чи ні?…

План визрів, і тепер залишилося зібратися з силами для його реалізації. От саме для цього зі мною в камері й був «підсадний», агентура ФСБ. Їм потрібно було ретельно перевірити, чи на їхньому я боці, чи контролюють вони моє тіло й душу. Тотальний контроль і супровід. Я був лише зеком, але руки цієї структури охоплювали все населення цієї неосяжної країни. А я ‒ лише так, тренувальна мішень, манекен, матеріал для відпрацювання й досягнення їхньої мети.

Порозповідавши мені тиждень про політику партії, про війни в Афганістані та Чечні, про захоплення Криму через «калюжу» ‒ тобто вихід до Чорного моря, і про те, що навколо вороги, й Росія лише захищається від зовнішнього агресора, а українська влада захоплена методом проплаченої революції, мій сусід-«положенець», як він сказав, виїхав на етап до своєї колонії.

Як добре іноді побути насамоті. Наскільки це можливо в моїй ситуації. Коли камера дивиться на тебе, не перестаючи ‒ навіть коли ти йдеш до вбиральні. Коли у дверях постійно з'являється чиєсь око. Відчуття, що ти позбувся людини, яка тобі набридла, дуже оманливе. Людина потрібна людині. Не треба багато часу, щоб, перебуваючи замкненим у чотирьох стінах зі своїми думками, ти не почав втрачати розум...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG