Доступність посилання

(Попередній блог ‒ тут)

Моя камера карантинного відділення була, прямо сказати, небагатою. Тут були дві прибиті до підлоги «шконки».

Дерев'яна, вся в облізлій фарбі табуретка, що мала замінювати мені обідній стіл. Біля вхідних дверей, прямо в зоні видимості вічка, стояв туалет у формі прекрасної вази, який не мав жодної заслінки ні від тюремників, ні від сусіда в камері. Так би мовити, все на виду. Також є завжди поламана вентиляція, радіо з однією єдиною хвилею ‒ «міліцейською» ‒ і забите намертво дерев'яне вікно. У таких хоромах я змушений був проводити дні й ночі. Місяці. Роки.

Серед дня раптово відчинилися двері. На порозі з'явився мій кримський «кат» у формі ФСБ. За ним зайшли ще два конвоїри. На мені застебнули наручники і, не кажучи ні слова, клацнувши пальцями, працівник Федеральної служби безпеки Росії повів мене за собою. У Лефортово всі конвоїри використовують клацання, щоб уникнути зустрічі ув'язнених. Чуючи ці попереджувальні звуки, вони одразу починають ховати нас, в'язнів, у порожніх камерах або в закутках, які зустрічаються на шляху, чекаючи, поки дорога не звільниться.

Він ходив уперед-назад і заговорив: «Там приїхали журналісти телеканалу «Россия-1» по твою душу, потрібно озвучити ось цей текст»

У результаті мене завели до того ж кабінету, де під час прибуття до слідчого ізолятора відбувався обшук, а, вірніше, «шмон», адже інакше ту дію не назвати. Співробітник ФСБ Олександр наказав мені сісти на прикуту до підлоги табуретку й після цього зняв із мене наручники. Він ходив уперед-назад, потім повернувся, спробував зробити добре обличчя й заговорив: «Там приїхали журналісти телеканалу «Россия-1» по твою душу, потрібно озвучити ось цей текст». Олександр дістав із внутрішньої кишені піджака листок А4 з надрукованим текстом і, показуючи пальцем вгору, таємниче продовжив: «Наказ звідти. Зрозуміло? Раніше почнемо ‒ швидше закінчимо. Домовилися?».

Звісно, моя перша реакція ‒ внутрішня відмова. Це виявлялось у тому, що я мовчав і тупо дивився в підлогу. Але чоловік, який катував мене, не виждав і хвилини, продовживши: «Облишмо створювати один одному проблеми. Ти все одно заговориш. Питання лише в тому ‒ коли. Ти ж не хочеш повторення кримського сценарію?». Я розумів, що цей відеозапис, швидше за все, стане вироком моєму патріотизму, моєму поверненню на батьківщину, та й, в принципі, всьому, що в мене залишилося. Але я не готовий був повернутися до протигаза, до ударів струмом у статеві органи, до ігор із паяльником. Мені було страшно. Я дуже втомився…

Я молився лише про одне ‒ щоб моє серце зупинилося. Щоб я не прокинувся

Російські пропагандисти зняли відео, яке хотіли зняти, за своїм сценарієм. Напевно, це стало останньою краплею. Мене вичавили, як лимон. Я до часу перестав бути потрібним. Я залишився на самоті, поглинений своїм смутком і болем. Мене стискали стіни відчаю, власного розуму. Я молився лише про одне ‒ щоб моє серце зупинилося. Щоб я не прокинувся. Щоб усе закінчити й забути...

Через десять діб у мене з'явився перший співкамерник.

Мене вели коридорами в'язниці, з усіх боків була натягнута сітка між поверхами й переходами. Все як із кінофільмів. Камера, камера, камера, номери, годівниці, звуки змивання унітазів за ними, кашель, іноді сміх, той, який не почуєш на вулицях або в кафе. Біля однієї з безлічі ідентичних дверей сталася зупинка. Замкова щілина провернулася ‒ і мене заштовхнули всередину.

Біля «шконки», тримаючи руки за спиною, стояв чоловік, на вигляд років сорока п'яти. За чаєм ми познайомилися. Сусіда звали Сергій. На нього було заведено кілька кримінальних справ, за одну з них він уже отримав сімнадцять із половиною років. Історія Сергія гідна кінодрами. У дев'яностих роках він працював нотаріусом в одній із контор міста Москви. Дуже часто до нього приходили клієнти для переоформлення квартир на третіх осіб. Те, що ці клієнти були в супроводі міцних чоловіків, його не стосувалося. В результаті всіх цих людей знайшли закопаними в лісі, а проти Сергія порушили кримінальну справу як проти учасника організованого злочинного угруповання «чорних ріелторів». Злякавшись, як він вважав, незаслуженого покарання, Сергій пішов у мандри. Щоб у цьому вигнанні на щось жити, щось їсти, довелося порушувати закон. Сергій торгував зброєю. І лише через дев'ять років його випадково затримали.

У результаті, за першу кримінальну справу він отримав сімнадцять із половиною років, а ось за другу тепер за сукупністю йому загрожувало довічне позбавлення волі. Слідчі вимагали від Сергія дати свідчення на зовсім невідому йому людину. Він мовчав, за що його дуже довго били, від чого Сергій місяцями не міг встати з ліжка, але коли зрозуміли, що таким чином не добитися від нього потрібних їм свідчень, вирішили впливати з іншого боку. Погрози були стандартними й тривіальними як для в'язниці, тут частіше тиснуть одним ‒ терміном: у разі відмови вони запишуть усі злочини, вчинені з метою продажу зброї, на Сергія, і він отримає довічний термін.

Часті панічні атаки, нервовий тик і тремор, що не дає можливості утримати склянку в руках. Невже це все чекає й на мене?

У підсумку Сергій уклав досудову угоду, й тепер мав бути суд. Чи дотримають свого слова слідчі чи ні, було невідомо. Нервове напруження за чотири з половиною роки, проведених у слідчому ізоляторі Лефортово, дуже сильно позначилося на ньому. Про це свідчили чотири пачки викурених за день цигарок і серії захворювань. Досить часті панічні атаки, неймовірний нервовий тик і тремор, що не дає можливості утримати склянку в руках. Невже це все чекає й на мене?

Ми були в камері менше одного тижня, але я все-таки встиг дочекатися вироку Сергію. Йому нарахували двадцять три з половиною роки. Сергію від цього знання легше не стало...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG