Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Історія кримськотатарського національного руху ‒ величезна і ще не написана книга боротьби цілого народу за повернення на свою єдину батьківщину ‒ до Криму. Коли говорять, що кримськотатарський рух був всенародним ‒ це не перебільшення й не мовна фігура: в ньому дійсно брали участь представники всіх поколінь: чоловіки, жінки й навіть діти.

Активною учасницею кримськотатарського національного руху була також Сабріє Сейтджелілева, чиє ім'я сьогодні фактично невідоме широкому загалу. Вона пішла з життя п'ятнадцять років тому, в жовтні 2002 року...

Сабріє Сейтджелілева (дівоче прізвище Калафатова) народилася 22 травня 1922 року на Південному березі Криму, в прекрасному куточку ‒ селі Кучук-Ламбат Алуштинського району. Її батько Абдурешит Сейдамет вирощував фрукти, овочі, виноград, а після колективізації в 1930-х роках працював у колгоспі в цьому ж селі. Мати Айше Сейтмемет, уродженка Гурзуфа, займалася домашнім господарством і дітьми.

У 1930 році дівчинка почала навчання в місцевій сільській школі, де вона отримала повну середню освіту. Після чого вступила до Ялтинського педагогічного технікуму, і через два роки вийшла заміж за Сулеймана Сейтджелілова, уродженця села Ак'тач Бахчисарайського району.

З початком війни та окупації Криму німецькими військами в 1941 році Сабріє була змушена завершити навчання в технікумі й повернутися додому в Кучук-Ламбат. Тут вона перебувала з дітьми аж до депортації 18 травня 1944 року. Її чоловік Сулейман брав участь у партизанському русі й був розстріляний німцями, імовірно, на початку 1943 року.

У місця вигнання 18 травня 1944 року Сабріє вирушила з двома маленькими дітьми на руках ‒ дворічною донькою Зерою та однорічним сином Енвером, а також двома рідними молодшими сестрами. Разом з односельцями вона потрапила до Узбекистану. Незабаром маленький син Сабріє помер...

На початку 1950-х вона переїхала до Ташкента, де і прожила довгі роки. Щоб утримувати сім'ю, довелося працювати на трьох роботах. Але навіть напружена робота не завадила Сабріє приєднатися до народжуваного в цей період національного руху за повернення на історичну батьківщину.

У 1964-1965 роках Сабріє брала участь у зборі підписів під зверненнями та листами від імені кримськотатарської молоді на адресу партії та уряду. У цих петиціях містилися вимоги про відновлення історичної справедливості, політичної реабілітації, повернення кримськотатарського народу до Криму.

Хоча співробітники КДБ дуже наполегливо намагалися знайти тих, хто виконував цю роботу, «розсекретити» Сабріє їм так і не вдалося

Сабріє здійснювала ще одну важливу роботу. З середини 1960-х років вона стала своєрідним інформаційним координатором. До неї потрапляли «Інформації» від «ініціативників», які перебували в той момент у Москві, вона друкувала їх на друкарській машинці, потім відсилала у регіони проживання кримських татар.

У той час це було не тільки важливою, але й вельми небезпечною справою ‒ тільки за виявлення в будинку друкарської машинки й підозру в поширенні документів руху їй загрожував арешт... Хоча співробітники КДБ дуже наполегливо намагалися знайти тих, хто виконував цю роботу, «розсекретити» Сабріє їм так і не вдалося...

Починаючи з другої половини 1960-х Сабріє Сейтджелілева неодноразово входила до складу делегації ташкентських «ініціативників» для поїздки до Москви. А в 1975 році, проголошеному Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародним роком жінок, до Москви вирушила делегація кримськотатарських жінок, в складі якої були активістки руху Шефіка Велиєва, Сабріє Сейтджелілева, Айше Сеїтмуратова, ще кілька жінок на чолі з москвичкою Лютфіє Софу, яка домоглася прийому у депутата, першої жінки-космонавта Валентини Терешкової.

Вони постійно нагадували радянській владі про кримськотатарську проблему, давали зрозуміти, що кримські татари не змирилися зі своєю долею й боротимуться до перемоги

​І хоча зустрічі навіть на найвищому рівні не приносили бажаного результату, але вони постійно нагадували радянській владі про кримськотатарську проблему, давали зрозуміти, що кримські татари не змирилися зі своєю долею й будуть боротися до перемоги...

У квітні 1976 року Сабріє була присутня на судовому процесі над Мустафою Джемілєвим, що відбувався в Омську. За спогадом старшого брата Мустафи Джемілєва Асана: «Перед початком процесу над Мустафою для його моральної підтримки в Омськ приїхали кілька «ініціативників», серед яких була й Сабріє Сейтджелілева. Ми оселилися в готелі під назвою «Сибір». Для Андрія Сахарова та його дружини Олени Боннер, які вирішили приїхати на процес, забронювали в готелі номер. І ось, увечері, ми зустріли Сахарова з дружиною. Приїжджаємо до готелю, а адміністратор, ознайомившись з паспортом Сахарова, говорить нам, що цієї броні немає, і вільних номерів теж немає. Почали розбиратися, але адміністрація стояла на своєму. Сабріє, недовго думаючи, поступилася своїм номером... Вона користувалася величезною повагою й авторитетом, була настільки рішучою та твердою, що для неї не існувало перешкод і закритих дверей. Сабріє нічого не боялася. Скільки разів у Москву їздила, домагалася прийому у різних начальників, відкрито в обличчя говорила про наші проблеми та вимоги, не дивлячись, хто перед нею».

Айше Сеїтмуратова також приїхала до Омська, щоб підтримати Мустафу Джемілєва. Вона згадала такий епізод: «Перед початком судового засідання ми всі стояли перед дверима залу суду ‒ мати Мустафи, Сабріє Сейтджелілева, Андрій Сахаров, його дружина, ще деякі активісти. Нас до зал суду не пускали, незважаючи на наші наполегливі вимоги. Я дістала паспорт і дала міліціонеру, який стояв біля дверей, він почав забирати паспорт і помилково вдарив по руці Олену Боннер. Вона закричала. На її крики відреагував Андрій Сахаров, виникла бійка, і, як результат, Сахарова разом з дружиною затримали. Я намагалася перешкодити цьому, але не змогла. Побачивши все це, Сабріє, переглянувшись зі мною, миттєво вибігла з приміщення суду.

Прізвище Сахарова вона не назвала, замінивши кримськотатарським словом «шекер» («цукор»)

Вона прибігла на Головпоштамт Омська, прямо зайшла до кабінету директора, тримаючи в руках книжечку-посвідчення інваліда і, піднісши до його обличчя, зажадала: «Я з Ташкента, перебуваючи тут, я захворіла, мене кладуть до лікарні, мені потрібно терміново зв'язатися з рідними в Ташкенті, щоб повідомити їм про це». Директор розгубився, але дати кілька хвилин для дзвінка в Ташкент все ж розпорядився».

Сабріє зателефонувала до Ташкента, де вже чекали від неї інформації. Кримськотатарською мовою вона швидко пояснила, що сталося в суді. Прізвище Сахарова вона не назвала, замінивши кримськотатарським словом «шекер» («цукор»). Упевнившись, що ця інформація дійшла до адресата, Сабріє закінчила розмову. Уже через чотири години після затримання Сахарова радіо Бі-Бі-Сі повідомило цю новину на весь світ...

Як згадує онук Сабріє Сулейман Демерджиєв, «к'артана (бабуся ‒ авт.) після першого приїзду до Криму в 1989 році активно брала участь у всіх акціях протесту кримських татар, що проводяться в Сімферополі, в Алушті, де вона народилася, пов'язаних, в основному з вимогами виділення землі під будівництво будинків кримським татарам. Пізніше, незважаючи на вік і здоров'я, вона була в активі «ініціативників» «самозахоплень» землі в селі Строганівка, Алушті, на Фонтанах в Сімферополі. Вона користувалася авторитетом ветерана Національного руху, була однією з тих, хто координував дії кримських татар ‒ від звернень до виконкомів до самоорганізації на самих самозахопленнях. У виконкомах вона оббивала пороги зі зверненнями про виділення землі, готувала їжу на всіх прямо на полі- «самозахопленні» в Строганівці в 1990-91 роках. Вона була безкорисливою людиною»...

Ветеран національного руху кримськотатарського народу Сабріє Сейтджелілева померла на батьківщині, в Криму, в жовтні 2002 року ‒ незабаром після свого 80-річчя...

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG