Доступність посилання

Олег Панфілов: Навіщо грузинські політики їздять до Москви?


Ілюстративне фото

Спеціально для Крим.Реалії

У тбіліському аеропорту групу депутатів із партії «Альянс патріотів», яка повернулася з Москви 5 жовтня, зустрічали протестної акцією. Молоді люди тримали плакати, на яких найм'якшим словом були «зрадники». За заявою учасників акції з молодіжного крила партії «Вільні демократи», «ганебно, коли йдуть переговори з представниками країни-окупанта в обхід держави».

Оскільки Конституція Грузії забороняє діяльність державних ЗМІ, то частина незалежних газет або телеканалів не приховує або свій фінансовий, або ідеологічний зв'язок із партіями

Самі депутати заявили, що члени парламенту Грузії від партії «Альянс патріотів Грузії» Георгій Ломіа, Нато Чхеїдзе і Ада Маршаном створюють групу контакту спільно з депутатами Державної думи Росії. «Альянс патріотів» – нова в політиці Грузії партія, вона створена 2012 року за допомогою телевізора – в буквальному сенсі цього слова. Лідер партії Ірма Інашвілі – власниця «Об'єктиві», одного з численних малобюджетних телеканалів, яких у Грузії кілька десятків. Оскільки Конституція Грузії забороняє діяльність державних ЗМІ, то частина незалежних газет або телеканалів не приховує або свій фінансовий, або ідеологічний зв'язок із партіями.

Канал «Об'єктиві» з самого початку своєї роботи – в середині 2000-х років – позиціонував себе як опозиційний президенту Саакашвілі, а у вересні 2012 року – першим запустив в ефір фільм про насильство в тюрмах, який виявився фальшивкою: він складався з кадрів, у яких актор грав нібито згвалтованого ув'язненого, а на стіні камери була намальована цифра «5», що вказує на виборчий номер партії Саакашвілі. Цей фільм зіграв одну з вирішальних ролей у тому, що партія Саакашвілі програла вибори: вражені виборці не стали з'ясовувати, хто й навіщо зробив цю фальшивку. Глядачі телеканалу – це люмпенізована частина суспільства, яка становить електорат «Альянсу патріотів», їх минулого року на виборах виявилося 88109 осіб, тобто 5,1 відсотка.

На виборах 2016 року «Альянс патріотів» ледве проліз у парламент, набравши зайві кілька голосів для того, щоб отримати шість місць у парламенті – зі 150. Партія не приховує своїх антитурецьких поглядів, а також виступає проти інтеграції Грузії з ЄС і НАТО. Відповідно, «патріоти» не приховують своїх симпатій до Кремля, наполягаючи, що майбутнє – і особливо відновлення територіальної цілісності – залежить від розташування Росії, а тому, вони мають намір їздити до Москви й далі. Однак, ні уряд, ні тим більше парламент не давали повноважень «Альянсу патріотів» вести будь-які переговори, а поїздки до Москви розцінюються виключно, як приватні.

Приватних поїздок було чимало: кожен, хто йшов від Саакашвілі або кого усували від роботи – рано чи пізно спрямовував погляди на північ, звідки, за давнім висловом Едуарда Шеварднадзе, «встає сонце для Грузії»

Насправді приватних поїздок було чимало: кожен, хто йшов від Саакашвілі або кого усували від роботи – рано чи пізно спрямовував погляди на північ, звідки, за давнім висловом Едуарда Шеварднадзе, «встає сонце для Грузії». До 2008 року такі поїздки якщо й були, то вони або не афішувалися, або їм не надавали значення. Початок ускладнень у відносинах Грузії й Росії датується початком 2006 року, до цього Володимир Путін і Міхеїл Саакашвілі зустрічалися чотири рази – починаючи з лютого 2004 року, одразу після обрання нового президента Грузії. Остання зустріч відбулася 16 листопада 2005 року, через місяць Путін навіть надіслав Саакашвілі вітальну телеграму у зв'язку з днем його народження, в якій російський президент висловив переконання в тому, «що конструктивний діалог щодо всього спектру російсько-грузинського співробітництва сприятиме поліпшенню відносин між Росією та Грузією, послужить інтересам народів двох країн, зміцненню миру і стабільності на Кавказі». Ще через місяць, 22 січня 2006 року, на Північному Кавказі були підірвані газопровід і ЛЕП, які постачають до Грузії газ і електрику.​

Ці вибухи були оголошенням війни молодому грузинському лідерові, який відмовився від пропозиції Путіна повернутися під кремлівське крило. 2006 року розпочалася депортація етнічних грузин, було запроваджене ембарго на імпорт вина, цитрусових і мінеральної води, у відповідь Грузія зажадала вивести зі своєї території всі російські військові бази. Кремль розпочав підготовку операцій для повалення Саакашвілі: для початку, 2007 року, був посланий соратник Бориса Березовського, російський мільйонер Бадрі Патаркацишвілі, але підготовлений ним переворот зазнав невдачі. 2008 року Путін вирішив узяти Грузію силою – не вийшло, з 2010 року за підтримки Росії щороку проводилися акції, які, за задумом Кремля, мали охопити всю Грузію – теж не вийшло.

Одним із перших стежку до Москви протоптав екс-прем'єр уряду Грузії в 2005-2007 роках Зураб Ногаїделі – колишній міністр фінансів в уряді Шеварднадзе. У травні 2010 року до нього приєдналася Ніно Бурджанадзе, яка залилила владу після серпневої війни 2008 року. Уперше полетівши до Москви, Ногаїделі заявив, що зустрічатиметься тільки з грузинською діаспорою, але 9 лютого 2010 року він, як лідер партії «За справедливу Грузію», підписав із «Единой Россией» угоду про співпрацю. У документі йшлося про те, що, «прагнучи зробити внесок у відновлення добросусідства між Грузією і Росією», партії «консультуватимуться й обмінюватимуться інформацією з актуальних питань ситуації у двох країнах».

Тільки за один 2010 рік, через півтора року після війни й визнання Росією «незалежності» Абхазії й «Південної Осетії», Ногаїделі розгортає бурхливу діяльність, щомісяця відвідуючи Москву. У травні він привіз із собою й Ніно Бурджанадзе, разом із нею й Путіним вони відкрили в Москві камінь на знак пам'яті про меморіал у Кутаїсі. Обидва грузинських політики мовчки вислухали пасаж Путіна, який порівняв владу в Тбілісі з фашистами: «Свого часу нацисти палили книги на площах, намагалися обдурити, перетворити на сліпе знаряддя мільйони людей, цілі народи. Дехто й сьогодні хоче використовувати забуті рецепти підлості й ненависті, руйнування. Але й у них також нічого не вийде, і в них немає майбутнього». Бурджанадзе й Ногаїделі пообіцяли приїхати на відкриття меморіалу 2011 року. Звичайно, приїхали.

9-10 липня 2015 року Ніно Бурджанадзе знову відвідала Москву, як вона сама стверджувала, на запрошення голови Державної думи Росії Сергія Наришкіна. Про переговори вона нічого не повідомила, але після повернення в Тбілісі сказала, що «Грузію в НАТО ніхто не чекає», а з Росією треба відновлювати відносини. Лідер партії «Вільна Грузія» Каха Кукава прокоментував її поїздку, заявивши, що «Бурджанадзе поїхала в Москву шукати фінанси». За його словами, «ні для кого не секрет, що Бурджанадзе їздить туди тільки для цілей пошуку передвиборних фінансів, а не для того, щоб лобіювати інтереси Грузії».

Сам Каха Кукава, лідер карликової партії «Вільна Грузія», до Москви їздив тричі – два рази влітку 2011 року й у листопаді 2012 року. Спочатку він обговорював відновлення поставок грузинської продукції з Геннадієм Онищенком (на той момент главою Росспоживнагляду – КР), а потім уже – із директором Департаменту країн СНД МЗС Росії Олексієм Павловським і його заступником Олексієм Двіняніним. І знову це був неофіційний і ніким не уповноважений візит – швидше з області внутрішньогрузинської політики, коли половина чоловічого населення вважає себе президентом, а інша – прем'єр-міністром. Тоді ж Кукава заявив, що уряд планує відпустити трьох російських політв'язнів, але не назвав імен: пізніше влада дійсно амністувала співробітників російських спецслужб.

Хто їздив і обіцяв у Москві зближення, тепер спостерігали за тим, як парламент Грузії ухвалює декларацію про інтеграцію з ЄС і НАТО

Але далі справа у відвідувачів російської столиці не пішла. Хто їздив і обіцяв у Москві зближення, тепер спостерігали за тим, як парламент Грузії ухвалює декларацію про інтеграцію з ЄС і НАТО. У березні 2013 року в Тбілісі з'явився колишній міністр держбезпеки Валері Хабурдзанія, який до того жив у Москві – він одразу заявив, що створюватиме проросійську партію, у якій, на його думку, є потреба. Швидше за все, так і сталося, і назва цієї партії – «Альянс патріотів». Це єдина грузинська партія, в якій все керівництво – люди у віці від 50 і старше, як раз ті, хто постійно ностальгує за «великою країною», розуміючи, що відновити СРСР уже не вийде, але бажаючи дружити з Росією.

«Альянс патріотів» 9 жовтня повідомив, що Ада Маршаном, Георгій Ломіа і Нато Чхеїдзе провели низку зустрічей, у тому числі з главою комітету Держдуми у справах СНД Леонідом Калашниковим і главою комітету Ради Федерації з міжнародних справ Костянтином Косачовим. «Ми знову зафіксували, що повинні діяти для того, щоб грузини приїздили й до Сухумі, й до Цхинвалі, а абхази й осетини – приїжджали до Тбілісі». Дуже дивна заява, оскільки з Абхазії постійно приїжджають безкоштовно лікуватися до Тбілісі, але російські прикордонники не пускають грузин відвідати рідні домівки та кладовища з могилами рідних. «Патріоти» зробили досить дивну заяву про те, що «з території Грузії ні НАТО, ні будь-хто інший ніколи не нападе на Росію або будь-яку іншу сусідню країну». По-перше, з чого б це Грузії нападати на Росію, по-друге, хто давав їм повноваження говорити за уряд?

Або уряд «у долі»? Це питання не раз виникало, коли за останні сім років різні люди відвідували російську столицю й давали обіцянки, які зазвичай повинні звучати або від президента, або від глави уряду. Вони зустрічалися з чиновниками різного рівня – від Путіна до клерків МЗС Росії, роздаючи обіцянки «дружити», «про ненапад», «відкрити залізницю» або «прийняти делегацію Держдуми». Через деякий час обіцяли змінювали інші хвальки, і історія повторювалася. З точки зору політтехнології, це міг бути маневр для відволікання, покликаний притупити увагу опонента, в цьому випадку – Кремля. З іншого боку, безрезультатність цих поїздок свідчить про неприємну буденність російської політики – вони просто не знають, що робити з Грузією. Одна справа – брязкати зброєю, але в серпні 2008 року Росія лише зганьбилася, коли 120-тисячна 58-я армія не змогла впоратися з 35-тисячною грузинською. Інше – вибачатися перед маленькою країною, яка менша майже в 300 разів, але над якою Росія знущається з 1801 року.​

Проте колабораціонізм – улюблене російське захоплення, коли в кожній країні з неугодним Кремлю урядом знаходять політиків, готових за теплий погляд, за гроші або інші обіцянки приїхати, протягнути руку й навіть сказати приємні Путіну слова. Їдуть із Молдови й України, з Польщі й Чехії, з Німеччини й Угорщини. Звісно, вони не називають свої дії зрадою, вони сидять на з'їздах сепаратистів, за можливості зустрічаються з Путіним. Безперспективність почала відчуватись усе чіткіше – при нинішньому фінансовому становищі Росії все рідше доводиться обіцяти щось матеріальне, а за безкоштовно колабораціонізм – справа безглузда.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG