В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу та подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.
Я, Халіл Cари, кримський татарин, народився 1 липня 1930 року (фактично 6 січня 1930 року) у селі Айвасил (Ай-Василь, з 1945 року Василівка, нині ліквідоване село, яке стало частиною міста Ялти ‒ КР) Ялтинського району Кримської АРСР, в будинку на вул. Шкільній, 9 (нині вул. Казанцева, 15).
Склад нашої родини на день депортації: батько Ібраїм Сари (1907 р.н.), мати Ашире Сари (1910 р.н.), зведена сестра Зера (1926 р.н), брат Бекір Сари (1932 р.н.), брат Абдюль Сари (1935 р.н.), брат Аділь Сари (1937 р.н.) та я.
Жили ми в будинку мого батька. Будинок був великий, складався з двох поверхів: перший поверх ‒ підвал, велика кухня, де зберігалися всі продукти; другий поверх ‒ три кімнати й веранда на всю довжину будинку. Ділянка теж була велика ‒ 18 соток, з садом, де завжди збирали добрий врожай. У саду було 10-15 дерев інжиру, п'ять великих дерев хурми (одне дерево збереглося до сьогодні), а також яблуні, сливи, груші та полуниця. Також ми тримали домашню худобу ‒ 16 кіз, 8-10 баранчиків, дійну корову, ослицю Лізку (в особистому користуванні). Було три хліви для дров, хлів для сіна.
До початку війни я навчався в середній школі в Айвасилі, в 1941 році закінчив 4 класи. Викладання велося рідною кримськотатарською мовою. Під час окупації школа не діяла: як прийшли німці ‒ її відразу закрили. Мого батька Ібраїма Сари призвали до Червоної армії в першу мобілізацію в 1941 році.
Брат батька Емір-Алі Сари (1911 р.н.), на момент початку війни служив у Червоній армії в Бесарабії в званні молодшого лейтенанта. Брат батька Рефат Сари (1916 р.н.) був також мобілізований до Червоної армії. Рідний брат моєї матері Сеїт-Джеліль Московський, учасник фінської війни, також був мобілізований на фронт, але зник безвісти в 1943 році. Амет Сари, брат батька, був у Ялтинському партизанському загоні, яким командував Мустафа Селімов. Усі члени нашої родини були зв'язковими. Особисто я доставляв листи партизанам від підпільників (партизан Мустафа Боси зараз живе в селі Трудове Сімферопольського району).
Коли німці захопили Крим, у нас у селі розстріляли комуністів, серед них і брата мого батька, голову Айвасильської сільради Еміра-Усеїна Сари (1905 р.н.).
Під час звільнення Ялти від німецько-фашистських загарбників ми всі раділи...
О 1 годині 18 травня 1944 року постукали в хвіртку голосно й вимогливо. Два солдати й один офіцер в грубій формі оголосили, щоб ми за 15 хвилин зібралися, взяли з собою їжі на три дні й речей 15 кілограмів. Куди, за що ‒ нам нічого ніхто не пояснив. Нічого нам з приводу виселення не повідомили. Часу на збори не було, нас виштовхали, й солдати з автоматами пішки погнали всіх у двір школи, де вже стояли, плакали й кричали багато наших односельців. Нас оточили солдати з автоматами й собаками. Чувся плач дітей, жінок і людей похилого віку. Нас охопили страх і жах, всі були шоковані.
О 3 годині ранку на території школи зібрали всіх людей з верхньої частини села. Тримали 5-6 годин. Моїй мамі було дуже важко, адже вона була на п'ятому місяці вагітності. Коли зібралося вся село, всіх погнали в бік Ялти до «Cадів Мордвинова». Народ Айвасиля та Дерекоя (з 1945 року ‒ село Ущельне, згодом ліквідоване, зараз практично центр Ялти ‒ КР) тримали там цілий день, потім всіх повантажили до студебеккерів і відіслали через Ай-Петрі на станцію Сюрень, де протримали ще півдня.
У нашому вагоні померла від голоду бабуся ‒ мати Ахсіда Алієва, комуніста, якого розстріляли німці в 1941 році
Потім нас повантажили в двовісний телячий вагон. У вагоні було дуже тісно, близько 40-50 осіб. Дорогою до місць депортації нас практично не годували, ніякої води ‒ ні холодної, ні окропу нам не давали. Воду, їжу самі добували на станціях, якщо вдавалося. Їли те, що встигли взяти з собою. У вагоні було дуже задушливо, не було туалету, вентиляції ‒ повна антисанітарія. Не було також жодних умов для приготування їжі, ніхто нічого не готував, зупинялися рідко, тільки, коли пропускали зустрічні потяги. У нашому вагоні померла від голоду бабуся ‒ мати Ахсіда Алієва, комуніста, якого розстріляли німці в 1941 році. Її тіло залишили поруч з рейками, бо поховати її нам не дали ‒ поїзд вже рушив...
Двері вагонів були закручені дротом. Відкрили тільки через три дні шляху.
Їхали ми довго, майже місяць у дорозі. Прибули 15-16 червня до районного центру Учкурган Наманганської області Узбецької РСР. Нас завантажили на гарби з великими колесами й привезли до колгоспу імені Сталіна. Поселили в колишньому хліві без вікон, в кожному кутку якого тулилося по родині. Місцеве населення ставилося до нас недоброзичливо, сприймало нас як зрадників і всіляко принижувало. Як я вже казав, поселили нас по кілька сімей у хліві. Ні харчуванням, ні медикаментами нас не забезпечували.
Всі перехворіли на малярію та дизентерію. Дуже погано було з медичною допомогою, ліків не давали, їх не вистачало, й від цього вмирало дуже багато людей.
Давали, але не всім, позику у п'ять тисяч рублів. З кожним роком все складніше й складніше було повертати цю позику, через те що ціни змінювалися.
Працювали всі мої знайомі, хто де, але в основному ‒ на будівництвах ГЕС у Намангані. Працювали багато, від зорі до зорі, платили за це дуже мало, цього вистачало на один-два коржі. Про те, щоб ми могли вільно пересуватися, їздити до своїх знайомих або близьких, які жили в сусідньому кишлаку або місті, не могло бути й мови, адже й дорослі, й підлітки мали в обов'язковому порядку відзначатися в спецкомендатурі. Залишати своє спецпоселення категорично заборонялося під страхом кримінального покарання ‒ 20 років каторжних робіт, про що нам постійно повідомлялося в комендатурі. Скрізь висів цей указ про заборону вільного пересування, всі боялися цього покарання.
У нашій родині хворіли, але ніхто не помер. А ось родина мого дядька Еміра-Усеїна Сари ‒ його дружина й п'ятеро дітей померли від малярії. Четверо дітей Амета Сари також померли від хвороби та голоду. У нашому поселенні практично всі хворіли на малярію та кишкові хвороби. Дуже багато людей помирали, ховали померлих самі, хто як міг.
Вчитися можливості не було, бо потрібно було працювати, щоб прогодувати сім'ю й не померти від голоду. Я мав лише 4 класи освіти кримськотатарською мовою, яку отримав ще до депортації. Тільки потім, уже маючи чотирьох дітей, отримав спеціальність винороба.
Головним носієм мови, національних традицій і звичаїв були наші батьки та діди, які під страхом покарань, заборон передавали нам це пошепки
Звичайно, з клеймом зрадника важко було отримати добру освіту. Жодних умов, особливо в перші роки депортації, для збереження, розвитку рідної мови не було. Головним носієм мови, національних традицій і звичаїв були наші батьки та діди, які під страхом покарань, заборон передавали нам це пошепки. Тільки потім, коли я був уже зрілою людиною, пам'ятаю, з'явився кримськотатарський ансамбль «Хайтарма», газета «Ленин байрагъы».
Але все це було потім і з якими втратами й труднощами! Свої національні традиції та обряди в повному обсязі ми не могли здійснювати, тому що боялися це робити через страх покарання. Будь-які колективні звернення, активна позиція переслідувалися радянським режимом як дії, спрямовані на підрив соціалістичного ладу держави. Багатьох наших активістів саджали в тюрми, бо вільно обговорювати питання повернення на батьківщину, вимагати державності кримських татар ‒ це було злочином.
Після виходу Указу 1956 року всіх дорослих викликали до комендатури НКВД, де на спеціальних бланках брали підпис примусово, що ми не вимагатимемо повернення майна та повернення на Батьківщину.
Сьогодні, коли ми живемо у себе на Батьківщині, в Криму, озираючись назад, з гіркотою усвідомлюю й розумію, скільки й чого втратив, втратив наш народ ‒ будинки та інше майно, рідну мову, традиції, звичаї, назви сіл і міст, могили своїх предків та багато іншого. І це сталося не тому, що цього хотіли або бажали ми самі, а тому, що в ці умови нас поставили цілеспрямовано, тривалий час, розмірено, цинічно знищували як народ. Я дуже вірю в те, що справедливість рано чи пізно має бути відновлена.
(Спогад датований 25 серпня 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків