Майже від самого початку правління нинішнього кремлівського режиму зовнішньополітична гра Росії зводилася до одного – на догоду власним, нічим не підкріпленим амбіціям, відновити статус «наддержави» за зразком колишнього СРСР і почати перерозподіл сфер впливу у світі за зразком Холодної війни.
Ключову роль при цьому російські еліти, що правлять, відводили контролю над так званим пострадянським простором, який вже під кінець 90-х років минулого століття почав стрімко вислизати з «братніх обіймів» колишньої метрополії.
Однак геополітична арена XXI століття виявилася далеко не тим затишним «ігровим майданчиком» для супердержав, яким вона була в часи біполярного світу…
«Постбіполярне» похмілля
Майже 70 років біполярного протистояння між двома військово-політичними блоками з центрами у Вашингтоні й Москві не лише сформулювали засадничі підходи до розуміння світових процесів у обох столицях. Воно виховало ціле покоління політичних еліт, призвичаєних до життя і роботи в умовах постійного тотального протистояння зі смертельним і потужним, хоч і далеким, заокеанським ворогом.
Відтак розпад «імперії зла» заскочив США зненацька, а в самій Росії викликав гнітюче почуття зради і поразки у верхівки силових структур колишнього СРСР.
Ключовою метою молодого покоління російських «силовиків» радянського зразка стало збагачення самих себе
Тож ключовою метою молодого покоління російських «силовиків» радянського зразка, вихованих вже не стільки на сталій (хоч і стагнуючій) ідеологічній системі, скільки на прикладах «вільного капіталізму» першої половини 90-х, стало збагачення і піднесення самих себе на п’єдестал реставраторів колишньої могутності Батьківщини.
Міжнародні проекти на пострадянському просторі, ініційовані РФ, зазнавали краху, передусім через те, що не витримували здорової конкуренції з західними аналогами.
У той час як до російських СНД чи ОДКБ нових членів російське керівництво заганяло погрозами або шантажем (антизахідними страшилками чи «дешевим» російським газом), до успішних ЄС і НАТО треба було чекати в черзі. Очевидною була й різниця в ефективності московських та західних міжнародних утворень…
Ціль – нова Холодна війна
Усе це посилювало роздратованість власним безсиллям та додавало аргументів на користь нової «генеральної лінії» Кремля – втримати та примножити вплив будь-якою ціною. Остаточно вона кристалізувалась не 2013-го, а в далекому 2001 році. Скоєні «Аль-Каїдою» теракти у США визначили військові й політичні стратегії багатьох країн світу на наступне десятиліття, яке пройшло під знаком «Глобальної війни з міжнародним тероризмом».
Для Росії це був шанс хоч трохи піднятися із геополітичного забуття і стати партнером Заходу у важливій справі боротьби за «мир у всьому світі». Для цього Кремль зробив 3 безпрецедентні (з огляду на власні амбіції) кроки.
По-перше, Путін дозволив американцям використовувати військову інфраструктуру середньоазійських держав – колишніх радянських республік, для налагодження логістики в рамках Афганської військової кампанії США 2001–2002 років.
По-друге, Москва закрила базу радіотехнічної розвідки в Лурдесі (Куба), яка використовувалася російською розвідкою для моніторингу комунікацій США й Канади.
По-третє, було ухвалене рішення про згортання бази в Камрані (В’єтнам), яка дозволяла контролювати усі військові та цивільні комунікації у Південно-Східній Азії.
За це Путін хотів від Заходу (і, передусім, США), двох речей. Перше – непорушності встановленого ще за часів Брежнєва балансу сил між НАТО і США, і друге – військова інфраструктура Альянсу не наближатиметься до російських кордонів.
Однак розширення НАТО на Схід, і події Революції троянд 2003 року в Грузії і Помаранчевої революції 2004 року в Україні переконали Кремль у тому, що Захід не дотримується цих неформальних умов.
У результаті у серпні 2008 року Путін наважився використати регулярні війська для відвернення Грузії з її прозахідного шляху. Млява реакція світової спільноти остаточно довела Кремлю, що груба сила – прийнятний інструмент російської геополітики. Саме тому в Україні, починаючи з 2013 року, Росія поводить себе настільки зухвало.
США знову призначені «ворогом №1»
У найкращих традиціях Холодної війни, США знову призначені «ворогом №1» сучасної Росії.
У російському інформаційному просторі раз-по-раз з’являються шаблонні заяви про те, що «дії США загрожують національній безпеці Російської Федерації, або ж про «давній план США (…) відтіснити РФ з її традиційного геополітичного й торгівельно-економічного простору (…) і зайняти її місце».
Однак найсуттєвішим у протистоянні РФ зі своїм «одвічним супротивником» за право відновити «баланс наддержав» є потенціал Москви і вміння ним користуватися.
Сучасна Росія ще дуже далека від реального статусу «супердержави», хіба що самопроголошеного
Супердержавою може називатися лише країна, здатна проектувати свій політичний, економічний, інформаційний, зрештою, військовий вплив у будь-яку точку світу задля забезпечення власних національних інтересів, враховуючи при цьому достатню кількість змінних світової політики, щоб не втратити авторитет і повагу міжнародної спільноти.
Як бачимо, сучасна Росія ще дуже далека від хоч приблизно реального статусу «супердержави», хіба що самопроголошеного. Все, що залишається на сьогодні кремлівським очільникам – це військовий аспект їхньої уявної «супердержавності». Однак саме по собі володіння ядерною зброєю (як і потужною армією, авіацією чи флотом) ще не робить зі звичайної країни супердержаву.
Програючи США на стратегічному рівні, РФ хапається за будь-яку можливість вирівняти шанси – від захоплення українського Криму і перетворення його на базу тактичних ядерних озброєнь, спрямованих проти європейських союзників Вашингтона, до сумнівної сирійської авантюри.
При цьому задля досягнення мети Кремль не зважає навіть на власні втрати. Зокрема, про це свідчить нещодавня загибель керівника групи військових радників РФ Валерія Асапова, який крім Сирії був також «помічений» і на Донбасі. До речі генерал став далеко не першою жертвою серед відомих учасників української кампанії.
Кремль за допомогою збройних сил і спецслужб продовжує масштабну операцію проти усього світового ладу
Після агресії Росії щодо Грузії 2008 року, «приєднання» Кримського півострова 2014-го, спроб спочатку розв'язати повномасштабну війну на сході України, а потім просто заморозити конфлікт, Кремль за допомогою збройних сил і спецслужб продовжує масштабну операцію, вже не проти конкретної держави, а проти усього світового ладу.
Амбітні плани Росії щодо зміни свого місця та ролі у системі міжнародних координат можуть змінювати форму, але не суть. З огляду на те, що сучасний стан економіки країни не дозволяє суттєвим чином впливати на геополітичні процеси, Москва робитиме акценти на військово-пропагандистському інструментарії.
При цьому вона не полишить спроб відбілити власний імідж країни-агресора, яка активно використовує гібридні методи, та власні збройні сили для залякування демократичного світу, одягаючись при цьому в шати «миротворця» та «борця» з міжнародним тероризмом.
Тарас Жовтенко, експерт із проблем національної безпеки, кандидат політичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
