«Ти чуєш якийсь гуркіт, потворне місиво з тупоту важкого взуття й звуків людських голосів. Спочатку не можеш зрозуміти ‒ ще ніч чи вже ранок. На вулиці зима, і холод сковує твоє тіло. Хоча ні, це всередині все замерзає від страху й відчуття безвиході. У сусідній кімнаті сплять діти. І, незважаючи на скрегіт і звук тріскання залізних дверей, що ламаються під тиском, вони не прокидаються. Пару хвилин ти приходиш до тями, а потім розумієш ‒ прийшли за тобою...»
У такому «бойовику» сім'я кримського правозахисника Емір-Усеїна Куку живе вже понад два роки. Російські силовики заарештували батька двох дітей за підозрою в участі в терористичній організації та спробі повалення влади. Перед цим вони неодноразово намагалися схилити до співпраці, а одного разу, за словами рідних, його ледь не викрали. Українські та зарубіжні правозахисні організації називають Емір-Усеїна Куку в'язнем совісті та політв'язнем. Його дружина Мер'єм Куку в інтерв'ю Крим.Реалії розповіла про те, яким стало життя їхньої сім'ї.
‒ Мер'єм, чим займався ваш чоловік до всіх цих подій?
‒ Емір-Усеїн завжди працював за фахом ‒ він менеджер і юрист. Він ‒ дуже активна людина, завжди поспішав допомогти, не чекав, щоб до нього зверталися. Одним із таких випадків було зникнення сина та племінника Абдурешита Джеппарова. Прямо навпроти будинку, серед білого дня ‒ всі бачили цей синій мікроавтобус. І це, звичайно, вражає кримськотатарську громадськість. Емір-Усеїн поїхав туди підтримати Абдурешита-ага, і в той день було ухвалене рішення про створення Кримської контактної групи з прав людини. Він став одним з активістів, які опікуються районом Великої Ялти. Контактною ця група називалася, тому що мала контактувати з владою ‒ щоб був якийсь результат. Такі люди виділяються на тлі інших. І ось тому, напевно, до нього і прийшли...
‒ Як це сталося?
‒ Він вийшов раніше, ніж зазвичай, на роботу, біг на зупинку. Побачив білу «Газель» біля будинку нагорі ‒ і відразу зметикував, що це по його душу. Побіг лісом. Поки його наздогнали, вони вийшли на нього вже на зупинці біля заправки. Уявіть: восьма година ранку, година пік, дуже багато людей з цього селища, знайомих. Хтось на роботу, хтось ‒ дітей до школи, загалом, дуже багато людей були саме в цьому місці й побачили, як йому руки вивернули, голову нахилили, тримають. Машини почали зупинятися, створився затор, вибігли наші дуже близькі знайомі, друзі, спробували перешкодити, якось його вирвати у них, а вони ще більше почали йому загинати руки назад, він мало не відривався від землі.
‒ Говорили, що це за його діяльність?
‒ Нічого не говорили. А коли їх запитували, чого вони хочуть і де їхні документи, вони говорили: «Зараз все буде зрозуміло, зараз під'їдуть наші документи». А через цей затор та «Газель» не могла під'їхати. Пізніше вона під'їхала, вискочили автоматники, закинули його в цю «Газель» і поїхали. Потім він розповідав, що його ткнули обличчям у крісло, руки так само заламали й почали бити ще за те, що він зібрав людей. І чим більше він намагався щось пояснити, тим більше били. А наші знайомі боялися, що це знову викрадення серед білого дня, вони поїхали за цією «Газеллю». Отже, ці (силовики ‒ КР) побачили, що за ними хвіст, і якось у них все не за планом пішло. І тоді вони йому кажуть: зараз ми поїдемо до тебе на обшук. А я звідси бачила ‒ в цей час до воріт батьків під'їжджало вже дуже багато машин: і поліцейських, і службових, і ось цей двір наш наповнювався людьми в масках, автоматниками. Загалом, голлівудська картина ‒ як у якогось наркобарона, такого крутого бандита. Ми всі шоковані. Потім я у вікно побачила, що під'їхала ця «Газель». Побачила, як Еміра вивели в наручниках, вели сюди, і він кульгав...
‒ Діти були вдома?
‒ Діти були вдома. Прямо ось всі біля вікна були. Такий холод був всередині ‒ дуже тривожно. Я знаю на 150% свого чоловіка, він ні в чому не винний, він не зробив нічого поганого. Я сказала дітям: ви бачите, ми не плачемо, ми спокійно на це дивимося; вони зараз прийдуть, поговоримо, розберемося ‒ вони зрозуміють, що це помилка. І діти спокійно поводилися, сама не очікувала.
Коли Емір-Усеїна привели, він не міг сісти. Він такий терплячий взагалі, а тут бачу, що він вже не може стерпіти цей біль, не може знайти положення, як сісти ‒ весь у синцях, вухо в крові, й наручники так затягнули сильно, що ось ще трохи, й вже піде кров. Це був «огляд приміщення». Вони документували мало не до квадратури, скільки яка кімната, на кого записаний будинок, яка адреса...
‒ А папери хоч якісь показали?
‒ Так, у них була постанова на обшук, за паперами все в порядку. А приводом був пост Емір-Усеїна в «Однокласниках». Прямо, знаєте, ну смішно мені було. «Однокласники»! У 2013 році він зробив репост якоїсь статті з сайту, який вважається екстремістським. І ось це йому висувають як екстремізм.
Потім кілька разів цей співробітник сказав, що їм потрібні такі кадри. Так і сказав: інакше я тебе закрию за тероризм, за «Хізб ут-Тахрір». Заздалегідь ще. Мовляв, якщо ти не підеш назустріч, то отримаєш ось це.
Увечері чоловіка відпустили. Він був весь покалічений, просто нереально покалічений. Він два місяці не міг чхати нормально. Це були зойки якісь. Грудний відділ, поперековий відділ, нирки ‒ все було побите. Потім він намагався зняти побої, подав заяву до поліції, йому теж всюди перешкоджали. Він подав заяву до Слідчого комітету, що його побили співробітники ФСБ. А вони зустрічну заяву подали ‒ що це він їх побив...
А потім сталося 11 лютого. Дуже холодний ранок був ‒ від того, що всередині холодно, тривога. Великий натовп біг сюди. Тупіт цей, ліхтарі у вікно. Темно, лютий, ранок, шоста година. Загалом, ми вже відразу зрозуміли за тупотом, хто це йде. І ось ці грюкання... Я ніколи не забуду, як двері наші ламали. Вони їх зламати не змогли. Ти намагаєшся одягнутися ‒ але не можеш, тіло абсолютно не слухається. Ця хустка падає... А вони ще нас звинувачували, що ми двері довго не відчиняли. Я думала, там вже все полетіло, думала, ще зараз цегла падатиме. Це так треба було бити ці двері! І двері не поламалися, тільки все покривили, пошматували, ми зсередини її відкрити не можемо. Таке кіно, знаєте...
Увірвалися такі величезні автоматники, в чорному, в масках, з автоматами, поклали його на підлогу, надягли наручники й зачитали постанову на обшук ‒ що прийшли шукати зброю, вибухові речовини, наркотики й заборонену літературу ‒ якийсь такий «суповий набір».
‒ Перевернули весь будинок?
‒ Перевернули в прямому сенсі слова весь будинок. Перевернули все, запитують: а чому у вас так багато Коранів? Вибачте... Великий, маленький, дорожній, заміж виходиш ‒ мама тобі дає Коран. Ну, я не знаю, як на такі питання ти ще маєш відповісти.
‒ Як діти?
‒ Спокійно. Вони, слава Богу, не почули, як ламали двері. Я двері до них зачниила спочатку. Потім я їх розбудила. І ось Бекір каже: «Знову?» Я кажу: «Так, знову, Бекі, знову, встаємо. Давайте швиденько, бо треба поруч з татом бути, одягайся». Коли слідчий почув, що ми розмовляємо кримськотатарською, він сказав говорити тільки російською. Емір почав пояснювати дуже спокійно, що кримськотатарська є такою ж державною, як і російська, і українська. А він каже: щас я тобі проведу обшук ‒ зірву всю підлогу, всі шпалери зірву, потім ти побачиш...
‒ Розкажіть, на чому будується обвинувачення, яку слідчі надали доказову базу?
‒ Зараз йде тільки вивчення матеріалів справи, і ось потихеньку адвокати розкривають, що там є у них. У них є лише прослуховування якоїсь розмови з його знайомими про проблеми в Криму, про те, як бути кримським татарам. І за основу береться ця розмова, зроблена «експертиза», експерти дали свою оцінку певним фразам, певним висловам.
‒ Як ви самі змінилися за цей час?
‒ Уже рік і вісім місяців минуло, як Емір-Усеїн заарештований. Спочатку я взагалі нічого не розуміла, не знала, що таке судове засідання, що таке апеляційне оскарження, яка буває термінологія. Зараз я вже багато чого знаю, я познайомилася з усіма подругами по нещастю, познайомилася з цими сім'ями. Я не знаю особисто цих людей, які зараз арештовані, але знаю їхні сім'ї, бачу їхніх дітей. Таке відчуття, що вибрали якихось зірок місцевих. Найяскравіших, дуже позитивних людей.
У нас всі сусіди ‒ слов'яни. Як тільки вони почули, що у нас сталося, напекли пиріжків. Сусідка з паралельної вулиці, вона знає, що ми не їмо нехаляльне м'ясо, прийшла й каже: «Я ось без м'яса зробила ‒ з картоплею, капустою, яблуком». І ці пакети у неї в руках. І вона плакала, і я плакала... І ось так усі навколо. Щоб хтось сказав ‒ так, він винний, так, так йому ‒ ну немає такої людини, й не знайдеш. І я впевнена, не знайдеться жодної в одному з регіонів, де заарештували. Тому що я контактую з цими людьми, й це повний абсурд ‒ називати їх соціально небезпечними.
Молитва за свободу: дуа кримських мусульман у Кореїзі
Нам допомагають усі співвітчизники, і це так підтримує! Ти хочеш впасти ‒ а не можеш. Це така допомога Всевишнього.
‒ Як ви дітям пояснюєте, що відбувається?
‒ Вони ‒ свідки всього від самого початку. Ніхто не сказав: завтра буде обшук, нехай сьогодні діти не ночують вдома. Вони спочатку ще сподівалися, що тато повернеться. А потім зрозуміли, мовчки зрозуміли. У молодшої Сафіє бурхливі такі емоції були. Ну чому? Пилинки з неї здував тато, ніколи не підвищував голосу ‒ а тут тато поганий, тато в наручниках, якісь чужі дядьки говорять, що тато вчинив злочин. Потім вона зрозуміла якось сама. І сказала, що ось як в казці завжди, щоб добро з'явилося, має бути якесь зло, розумієш? І що у нас тато ‒ добро. Я кажу: звичайно, добро! Тато у нас ‒ добро. На добрій стороні, на світлій стороні. І ми, як у казці, сподіваємося, що все це буде справедливо.
‒ Який термін загрожує?
‒ Якщо чесно, я вже заплуталася. Спочатку у нас була участь у терористичній організації. Тепер до цього додалася спроба до підготовки захоплення влади. І ось ця друга стаття ‒ у неї санкція від 10 років. А участь у терористичній організації ‒ від 10 років, тобто посилилося законодавство.
‒ Ви ще сподіваєтеся на те, що його виправдають?
‒ На жаль, поки не зміниться певна політика ‒ не зміниться жодне рішення суду. Просто так треба. Комусь так треба.
‒ Для чого, як ви думаєте?
‒ Банально, щоб у когось була дуже хороша зарплата.
‒ Як часто у вас виходить бачитися з чоловіком?
‒ Перше побачення у мене було минулого тижня.
‒ За весь цей час ви побачилися вперше?
‒ Так, слідчий відмовляв, вперто відмовляв мені в побаченні. Уже всі дівчата перебачилися з чоловіками, тому що на місяць належить два рази побачення. Там, звичайно, дуже моторошно, страшно ‒ така кабіна, якось все не по-людськи. Але, незважаючи на це, ти йдеш, ти бачиш рідне обличчя. А мені от не давали, не давали. Але ось дали. Ми їхали з дітьми рано вранці, о 6 годині, дощ, холодно, 11 жовтня. І заходжу до Facebook ‒ а тут на тобі: у Бахчисарайських проводять рейд...
‒ Скільки тривало побачення, про що вдалося поговорити?
‒ Наше побачення тривало рівно годину. Чекали на нього ми з дітьми шість годин. Діти, звичайно, просто втомилися не те слово, потім ця година пролетіла, ніби кілька хвилин. Губишся від того, що ти знаєш, що у тебе година, й навіть не знаєш, про що почати говорити. Загалом, діти в центрі були розмови. Він дуже здивувався, як вони виросли, як вони сильно подорослішали. Такі обличчя каже, якісь очі такі інші, якісь, каже, дуже дорослі.
‒ Він розповів, як до нього ставляться, чи немає спроб зламати морально?
‒ Ні, слава Богу. Дітям, звичайно, було дуже цікаво: що таке камера, що там за ліжко. А він каже ‒ так нема там ніяких ліжок, це нари. Вони не можуть зрозуміти, що таке нари. Дво'ярусне ліжко ‒ це називається нари. А як ти робиш намаз? Ось на верхньому поверсі на нарах я роблю намаз, бо там і місця немає... Там маленька дуже камера, 11 осіб на 8 місць. Він спить після ранкового намазу о 5 годині ‒ по черзі з якимось дідусем. Ось дідусь спить вночі, а я, каже, сплю годину, бо вдень спати все одно не виходить.
‒ Ви були щасливі, що вам вдалося побачитися?
‒ Вперше дали побачення мамі Емір-Усеїна та його братові. Я продиктувала мамі, як написати заяви правильно, щоб з ними пустили дітей. Їм дозволили зайти парами. Ми поїхали, теж чекали там шість чи сім годин. Півгодини дали мамі з Сафіє та годину ‒ Бекіру з братом. Сафіє у нас рідко плаче. А тут вона запитала у нього, коли повернеться, і він сказав, що, напевно, не скоро. І вона розплакалася ‒ це мені свекруха розповідала. Вона здивувалася, що Сафіє плаче. А потім зайшов Бекір з братом Емір-Усеїна, і через 15 хвилин відчиняються двері ‒ брат ось так мені на руках виніс Бекіра, зеленого. Він втратив там свідомість. Потім швиденько привели його до тями. Я кажу: що сталося, що? Там було дуже душно й сумно, відповідає.
‒ Ви хоч змогли потриматися за руки під час зустрічі?
‒ Ні. Абсолютно. Говорили через старе, затерте таке, товсте скло. Там ця трубка, з неї стирчить мільйон проводів, ми шукали контакт, тримали. Загалом, один тримає провід, інший тримає трубку. Але це того варте. Я знову писатиму заяву, щоб з ним побачитися. І я бачу з його очей ‒ це просто треба бачити було його обличчя, коли він нас побачив. Ось навіть заради його реакції я ще раз піду. Обов'язково!
Мер'єм і Сафіє проводжають мене до зупинки. Тієї самої, на якій два роки тому побили Емір-Усеїна Куку. Мер'єм показує відео, на якому невідомі люди в натовпі заламують руки її чоловікові. Дочка заглядає їй через плече. І коли я роблю зауваження Сафіє, що їй не варто на таке дивитися, вона відповідає, що бачила це кілька разів. Мер'єм, зітхаючи, каже, що захистити дітей від такого неможливо.
Я віджартовуюсь: «Сафіє, ти в кого така розумна ‒ в маму чи в тата?». Маленька, задумавшись, на пару секунд завмирає. А потім впевнено говорить: «І в маму, і в тата. Вони обоє дуже розумні». Я йду. А рідні політв'язня повертаються до вже звичної кримської драми.
