Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Володимир Путін зробив заяву, що передача контролю над кордоном українській армії спровокує «різанину» на нині окупованому Донбасі.

Нічого нового. В останні місяці це словосполучення цілком описує весь зміст російської зовнішньої політики. Кремль не робить жодних рухів тіла, які б відрізнялися від його колишніх вчинків. На цьому тлі його слова про «миротворчий контингент» виглядають лише сигналами про готовність до діалогу. Але між ними й реальною готовністю піти з Донбасу може бути прірва будь-якої ширини та глибини. Так що не варто зачаровуватися.

Позиція Москви щодо Донбасу залишається незмінною ‒ офіційна Росія хотіла б примирення Києва з Донецьком за своїми рецептами. В межах яких у регіону є особливий статус і особливі повноваження. Таке собі інкорпороване в тіло країни «придністров'я», яке здатне змінювати електоральний баланс і виступати запобіжником на шляху України на захід.

Кремль продовжуватиме наполягати на тому форматі миру, який лише зафіксує війну

І Кремль продовжуватиме наполягати на тому форматі миру, який лише зафіксує війну. Війну, що триватиме без зброї. Війну між майбутнім та минулим, між логікою розвитку та животінням. Адже чим є окупований Донбас, якщо не простором тотальної ентропії?

Іронія в тому, що Москва хоче від Києва того самого «примирення» на Донбасі, в якому вона відмовляє Україні, коли мова заходить про історію Другої світової.

Тому що Друга світова була для Радянського Союзу не тільки історією про вторгнення. Вона була ще й історією про громадянську війну. В якій на боці вермахту готові були боротися сотні тисяч радянських громадян різних національностей. А багато хто шукав свій власний ‒ третій ‒ шлях, борючись з арміями обох імперій.

І сьогодні Україна намагається склеїти воєдино свою власну історію, зрівнюючи в правах тих, хто боровся проти нацизму в Червоній Армії, і тих, хто боровся за незалежну Україну в лавах УПА. Намагається примирити тих, хто воював у різній військовій формі, зокрема й один проти одного.

Примирення? Звичайно. Переступити через минуле в ім'я майбутнього? Безумовно. Те саме, проти якого люто протестує Москва, коли йдеться про Другу світову. Те саме, якого Москва люто вимагає, коли мова заходить про Донбас.

Хтось скаже, що аналогія штучна ‒ і матиме рацію. Друга світова була занадто складною, а її учасники мали занадто різну мотивацію, щоб вкладати її в прокрустове ложе лінійних порівнянь. Вона не схожа на історію Донбасу саме через простоту кейса Донбасу.

Будь-яка пацифікація, будь-яке замирення ситуації в нинішньому вигляді не призведе до миру

Тому що схід України лише став жертвою вторгнення. Гібридного вторгнення з опорою на місцевих колабораціоністів. На тих, хто готовий був воювати з Києвом в ім'я примарних ідеологічних конструктів. Або заради звичайних грошей. Або через спрагу насильства.

Але суть від цього не змінюється. Самі собою прорадянські настрої на Донбасі не були порохом, який міг спалахнути від випадкової іскри. Це був динаміт, для якого потрібна свідомо сконструйована детонація. Та сама, яку Москва створювала відразу після анексії Криму. Щоб відсунути кримську історію на периферію порядку денного.

Але в тому й річ, що це все не скасовує головного. Будь-яка пацифікація, будь-яке замирення ситуації в нинішньому вигляді не призведе до миру. Вони лише призведуть до заморожування війни. Тієї самої війни, яка була створена штучно. Тієї самої війни, завдання якої полягає у створенні штучної України.

Нежиттєздатної України.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG