Доступність посилання

Васфіє Меметова: «Потяг рухався в невідомому напрямку»


«Унутма» («Пам'ятай»). Ілюстрація

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу та подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Васфіє Меметова, кримська татарка, народилася 14 вересня 1939 року, уродженка села Біюк-Яшлав (з 1945 року село Рєпіне ‒ КР) Бахчисарайського району Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Тевіде Меметова (1907 р.н.), сестра Лутфіє Меметова (1929 р.н.), сестра, Шевк'іє Меметова (1936 р.н.), сестра Людмила Меметова (1941 р.н.). Сім'я проживала в селі Біюк-Яшлав Бахчисарайського району Кримської АРСР.

Батько, політпрацівник Бахчисарайського райкому партії, та два його брати з першого дня війни були мобілізовані до Червоної армії. Батько служив у 51-й армії, в Румунії, Болгарії та Угорщині, був демобілізований у вересні 1945 року.

На світанку, коли ми всі спали, солдати постукали в двері й сказали, щоб збирали дітей, що нас виселяють. На збори нам дали 30 хвилин, ніяких пояснень не було. Мама взяла один чайник, кухоль, каструлю, дві теплих ковдри й дві подушки. З продуктів вдома була лише квасоля, яку взяли. У чому ми були одягнені, в тому й вийшли. З одягу нічого не взяли. Під супроводом конвою всіх повантажили у вантажні машини й повезли на залізничний вокзал міста Бахчисарай.

Ніякої медичної допомоги та медпрацівників не було. Були випадки смерті, тіла померлих залишали на зупинках

Нас завантажили в товарні вагони. З нашої сім'ї були виселені мама й четверо дітей, усі дівчатка. Уся наша сім'я потрапила в один вагон. У нашому вагоні в основному були люди похилого віку, жінки та діти. Були й вагітні жінки, їхні чоловіки перебували в Трудовій армії. У вагоні ніякої вентиляції не було, окрім маленьких віконець. Через них ми дивилися, як наші сестри та брати під час зупинок бігали в пошуках води, і дуже за них хвилювалися, щоб вони не спізнилися до відправлення потягу. На деяких станціях люди примудрялися під час зупинок поїзда закип'ятити воду й спекти коржа. Ніякої медичної допомоги та медпрацівників не було. Були випадки смерті, тіла померлих залишали на зупинках. Нам говорили, що самі поховають. Потяг рухався в невідомому напрямку. Наша сім'я збереглася цілою.

На вантажних машинах нас доставили на будівництво рудника «Койташ» (у Самаркандській області Узбекистану ‒ КР), де добували в шахтах вольфрам. Нашу сім'ю поселили в земляний окоп. У 40-градусну спеку ми однією теплою ковдрою накрили окоп, а іншу ковдру ми, четверо дітей і мама, стелили під себе, вп'ятьох спали на двох подушках.

За картками давали хліб, за яким мама з ночі йшла в чергу. Про овочі не було й мови. Ми з сестрою (мені було 5 років, а сестрі ‒ 8) в чайнику носили воду й по кухлю давали торгівцям, а вони нам натомість дарували по одному яблуку чи абрикосу. Коли люди кидали недогризки яблук або груш, ми їх брали, витирали об поділ і потім їли.

Коли прийшла зима, нас поселили в бараки, де не було ні вікон, ні дверей. Дверні прорізи завішували шматком брезенту. У двох кімнатах жили сім'я Сейтмемета Мустафаєва й наша. Він був у Трудовій армії, а його дружина була вагітною. Вона народила, пологи приймала бабуся, але її дитина померла після пологів, через деякий час вона й сама померла. Залишилося четверо дітей, їх забрали до дитбудинку.

Виділяли людям невеликі ділянки для будівництва, але будматеріалів не було. Люди робили цеглу-сирець, а дахи накривали трубами, різними залізяками та очеретом. У нас у родині не було чоловіків, тому ми не будувалися. Нас забрав до себе родич батька, тому що дах був покритий соломою й взимку протікав.

Грошову позику мама не отримала. Вона й старша сестра працювали в ОСМУ (будівельна організація ‒ КР). Вони тягали на ношах камені на будівництво дизельної електростанції. Працювали по 8 годин без перерви, давали їм за працю мізерну плату. Без дозволу коменданта не відходили з території спецпоселення, щомісяця відзначалися в спецкомендатурі.

Молодша сестра лежала в лікарні, вона опухла від голоду, але мама продала деякі речі й виходила її

У перші роки висилки мама хворіла, у неї була куряча сліпота. Вона в пізній час доби не бачила. Молодша сестра лежала в лікарні, вона опухла від голоду, але мама продала деякі речі й виходила її. Нас з сестричкою узяли до дитсадка як сім'ю фронтовика. Іноді нас забезпечували продуктами: цукром, крупою й давали в'ялене м'ясо. Голод там, де ми жили, не був масовим.

Батько демобілізувався у вересні 1945 року. У нас було з ним листування: коли виселяли, старша сестра взяла його адресу польової пошти.

На ділянці, де ми жили, була школа-семирічка. Навчання велося російською мовою. Я закінчила 7 класів. Змогла продовжити навчання 1968 року: пішла до школи робітничої молоді, де навчалася в 9-11 класі. Потім заочно вступила до Самаркандського фінансового технікуму.

1944-1945 років у місцях спецпоселень ніяких умов для розвитку кримськотатарської культури, мови та мистецтва не було. Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення в місця, звідки ці люди були виселені, у місцях висилки істотних змін не відбулося.

Мама прожила на своїй батьківщині приблизно два роки, але не побачила рідні місця, тому що не бачила зовсім

1994 року я повернулася на батьківщину до Криму з мамою, якій було 86 років. Вона була вдовою учасника бойових дій, інвалідом I групи по зору. Мама прожила на своїй батьківщині приблизно два роки, але не побачила рідні місця, тому що не бачила зовсім. Я ‒ теж вдова. Коли мама проживала зі мною, я хотіла встати в чергу для отримання квартири. Тільки через три роки мене поставили у квартирну чергу. Ось уже 13 років очікую, але так, напевно, і не дочекаюся за життя, бо немає справедливості й порядку в отриманні житла.

Зараз я проживаю в Сімферополі, інвалід загального захворювання II групи, ветеран праці.

(Спогад датований 18 жовтня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG