Доступність посилання

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної протягом 2004-2011 років у Криму, став збір приблизно 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Ніяр Яшлавська, кримська татарка, народилася 24 лютого 1927 року, уродженка села Ханишкой (з 1945 року село Відрадне) Бахчисарайського району Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Джафер Яшлавський (1887 р.н.), мати Майре Яшлавська (1902 р.н.), я, Ніяр Яшлавська (1927 р.н.), брат Бахтіяр Яшлавський (1930 р.н.), сестра Динара Яшлавська (1938 р.н.), брат Сервер Яшлавський (1941 р.н.).

Перед виселенням сім'я проживала в селі Ханишкой Бахчисарайського району Кримської АРСР.

Я не навчалася, працювала в саду на зборі фруктів. У момент висилки був у нас двоповерховий будинок мого діда, який після його смерті перейшов моєму батькові. Будинок складався з шести кімнат: три кімнати на першому поверсі й три ‒ на другому поверсі. Перед будинком був фруктовий сад, у господарстві ‒ один баран, німецька вівчарка й ще одна собака. У будинку були великий перський килим, два самовари, посуд хороший, висіла одна картина на стіні тощо.

Перераховую також те, що значиться в акті про прийом майна з господарства громадянина Джафера Яшлавського, який перебуває у фонді Раднаркому Кримської АРСР: будинок із двох кімнат, два ліжка, дві шафи, один гардероб, один комод, чотири тумбочки, одне трюмо.

Мій батько добровільно пішов до армії на третій день війни. Йому було в той час 54 роки, і його не мобілізували, то, цілком ймовірно, він попросив змінити дату народження на 1891 рік. Він був в армії з 1941 до 1943 року, повернувся після поранення в ногу. У трудову армію був покликаний мій чоловік Селім Кайтазов (1924 р.н.), йому тоді було 20 років.

Ніяких подій, що насувалися, напередодні висилки ми не відчували. У нас в одній кімнаті жили два офіцери, ми навіть не знали, що вони з НКВС. 18 травня 1944 року був сильний стукіт у двері, увійшли два солдати з автоматами, наказали швидко одягнутися й через 15 хвилин вийти всім на подвір'я, більше нічого не пояснили. Ми всі були шоковані. Коли мама постукала в кімнату, де жили два офіцери, їх у кімнаті вже не було. Нам ніяких документів не зачитували й нічого не пояснили. Так як нічого не оголосили, наші всі вийшли на вулицю, хто у що був одягнений. Тільки мати взяла казан із квасолею та локшиною, тому що діти були маленькі.

Потім усіх нас під конвоєм двох автоматників погнали на шосе, де рядком стояли бортові вантажні машини. Нам наказали всім сісти в машини. Йшов дощ і було холодно. Я попросила офіцера, що стояв біля машини, щоб він дозволив мені піти додому й узяти що-небудь із теплого одягу. Він дозволив, сказавши, що в мене є 10 хвилин часу, і дав одного солдата з автоматом для нашого супроводу.

Коли я зайшла додому, то не змогла пізнати кімнати: все було винесене з дому, були тільки меблі. На столі стояв наш патефон відкритий і поруч платівки, видно, наші квартиранти-офіцери слухали. Я почала плакати, солдатик мені каже: «Візьми дівчинка патефон, поклади всередину платівки ‒ стільки, скільки поміститься». У нас таке горе, а він пропонує взяти патефон, каже, що стане в нагоді. Я взяла, як він сказав. На голих ліжках залишилася одна подушка, і це він велів взяти в машину, якщо донесу; попередив, що йому нам допомагати не можна.

Я це донесла до машини. Побачивши це, мама стала мене лаяти, ти, що мовляв з глузду з'їхала, веселитися будеш? Я тихо сказала, що мені це порадив солдат.

Я не можу сказати скільки було на шосе машин, але було дуже багато. Всі односельці сиділи в машинах і всі майже без поклажі. Нікому нічого не дозволили брати, народ не знав куди й навіщо їх повезуть.

Я точно не можу сказати скільки ми сиділи у машинах. На кожній машині сиділи попереду один солдат із автоматом і ззаду інший ‒ теж із автоматом, в кабіні водія були солдат і офіцер.

На момент висилки моя мама була вагітна, мій батько пішов на фронт добровільно. Нас 1932 року розкуркулили й мали вислати на Урал, у нас все конфіскували й виселили з будинку. Нам дали неподалік від кузні одну кімнату. Тоді вночі у вікно постукала одна людина, мабуть, активіст сільський, ми його не бачили, бо він кричав у вікно: «Дядя Джафер, беріть дітей і до ранку підіть з села. Якщо ви будете сидіти, то вас із родиною вишлють до Сибіру!». Ось так вночі ми, діти: Гульнар було вісім років, мені ‒ шість років, братикові Бахтіяру ‒ два роки; і мама (мала народити ось-ось четвертого), так ось ми йшли пішки до Євпаторії. Чому туди? Тому що батько раніше до розкуркулення возив туди на ринок фрукти й овочі, які сам вирощував. У той час не знаю, може в батька забрали документи, але ми стали не Яшлавські, а Джеппарови.

Був жахливий голод, ми пухли від голоду, збирали сміття в сміттєвих ящиках, лушпайки картопляні, жебракували

Тато три місяці не міг влаштуватися на роботу. Був жахливий голод, ми пухли від голоду, збирали сміття в сміттєвих ящиках, лушпайки картопляні, жебракували. Потім батько влаштувався в готель «Дюльбер» сторожем, грубником і двірником, за все отримував одну зарплату ‒ ось дармова сила. На третій день війни готель закрили, курортники поїхали, готель зробили госпіталем, усіх мобілізували, і батько добровільно пішов з усіма ‒ санітаром на фронт. Батько з 1941 до 1943 року був на фронті, повернувся важко поранений в ногу.

Нас привезли на місце, де ми колись молоді рили протитанкові рови чи окопи, як їх називали, дали наказ усім злізти з машини та йти туди. Це близько до річки Альма недалеко від села Ханишкой. У машинах були всі люди похилого віку, діти та жінки, то всі стали плакати, думали, що нас усіх тут розстріляють і закопають. Ці п'ять хвилин нам здалися вічністю. Потім дали наказ: «У машини!» ‒ і нас повезли до Бахчисараю на товарний вокзал.

Нашу машину підігнали прямо впритул до вагону. Вагон товарний, брудний, смердючий, пропахлий сечею, внизу трохи соломи

Там народу повно, шум, плач, крик, гавкіт собак. Це непередавана картина! Нашу машину підігнали прямо впритул до вагону. Вагон товарний, брудний, смердючий, пропахлий сечею, внизу трохи соломи. Ми зайшли. Вагон був туго набитий людьми, лежачих місць не було. Не те що лежати ‒ ми всі сиділи, приткнувшись один до одного. У вагоні була, по-моєму, одна моя мама вагітна. У вагоні не було туалету, води, вентиляції, повна антисанітарія, умов для приготування їжі також не було.

Наш потяг іноді й дві доби мчав без зупинки, а іноді три доби їхав у зворотну сторону. Коли в голому степу поїзд зупинявся, усі бігли шукати каміння, тріски, бур'ян, щоб десь приготувати поїсти, іноді встигали, а іноді лунав гудок потяга, все кидали й бігли до поїзда.

Дорогою по три доби не давали води, та взагалі не давали ні води, ні їжі. За весь час руху ешелону дали один раз гарячу їжу, якщо вважати їжею помиї. Але народ їв, тому що пухли від голоду. Коли поїзд зупинявся дорогою, де не було житла й населення, люди (хто спритніший) знаходили колодязі, добували воду й ділилися з усім вагоном.

Дорогою нас пожирали воші, клопи ‒ це ще гірше, ніж голод. Може читачеві буде неприємно це знати, але пишу все, як було: на трусах, де гумки, були воші тисячами

Ми були в дорозі 26 днів, і за весь час не бачили жодного медпрацівника. Люди хворіли, але допомагав нам всім Бог, всі ми весь час молилися. Дорогою нас пожирали воші, клопи ‒ це ще гірше, ніж голод. Може читачеві буде неприємно це знати, але пишу все, як було: на трусах, де гумки, були воші тисячами. Дорогою відкрили двері вагона й загнали двох чоловіків, не знаємо, хто вони, звідки ‒ запитати сил ні у кого немає. Вони обидва були такі ж виснажені, як і ми. На другий день один помер, скільки в двері не стукали ‒ ніхто не відкрив. Жінки зняли ще одну дошку з підлоги й скинули труп на ходу, тому що він вже розкладався. Самі ми всі оправлялись у щілини дощок, і знята була дошка для туалету. Дорогою, в Казахстані, нам у вагон дали рибу сушену, напевно, вобла суха з хробаками, солона жахливо. Ми їли, бо хотіли їсти. Після цієї риби вмирали, хотіли пити, але води не було.

Жителям говорили, що везуть людожерів, у яких третє око розташоване на лобі. Ще говорили, що везуть зрадників, які продали батьківщину ‒ Крим

Наш вагон зупинився на станції Кармана Бухарської області. Дорогою потяг, який проїжджав містами, закидали камінням, тому що місцевим жителям говорили, що везуть людожерів, у яких третє око розташоване на лобі. Ще говорили, що везуть зрадників, які продали батьківщину ‒ Крим. Нас на станції Кармана зустрів один їздовий на коні, він був у цивільному вбранні, й одна узбецька гарба (низька коробка на двох великих колесах), на якій сидів старий чоловік. Вагітну маму й кілька маленьких діточок посадили на гарбу.

Ми, як тільки зійшли з вагонів, всі кинулися до арика, тому що було дуже жарко й дорогою пити не давали. Всі лягли на животи й як худоба стали пити воду. Вона була в ариках стояча й зелена, багато твані й плавали пуголовки. Напилися цієї води й вже сил не було йти, боліли в усіх животи, але їздовий підганяв нас. Ми йшли за гарбою, від пилу нас не було видно, ледве світилися очі. Дорогою померла одна жінка, труп залишився на дорозі.

До вечора прийшли в друге відділення радгоспу Нарпай. Ніяких медпрацівників ні дорогою, ні на місці не бачили, з жителів теж нікого там не було. Нас помістили в «барлогу». Цей глиняний «барліг» був заввишки десь 1,5 метри, шириною приблизно два метри, замість вікна дірка розміром у 30 сантиметрів. Замість дверей отвір у 1,5 метри заввишки. У «барлозі» окрім брудної соломи нічого не було. Ми всю ніч проплакали, питаючи за що нам така мука.

Кнут шкіряний, один метр плетений, в два пальці завтовшки, і ще на метр відходить тонка шкіра. Він нас поганяв, наказуючи йти вперед. Ми ледве йшли

Рано вранці наступного дня, о 6 годині, з'явився, як потім дізналися, бригадир на коні. Він батогом провів по «барлозі» й велів йти на роботу. Кнут шкіряний, один метр плетений, в два пальці завтовшки, і ще на метр відходить тонка шкіра. Він нас поганяв, наказуючи йти вперед. Ми ледве йшли. Мені здавалося, що ми йшли дуже довго.

Дійшли до поля, де приблизно п'ять сантиметрів заввишки росла бавовна, яку ми побачили вперше. Дали нам усім кетмені розміром більші ніж у два рази за наші голови. Ми ледве підняли їх із місця й зрозуміли, що треба ними розпушувати. А земля від спеки була вся як цемент тверда й потріскалася. Він пішов, ми всі плачемо, всі молоді ‒ 14-16 років. Ми його мови не знали, не розуміли, що він говорив. Але ми зрозуміли, що поки це поле не закінчимо, йти не можна. Він пішов, вже вечір, темнішає, поле нам не під силу, біля нас виють шакали, ми боїмося.

У перший вечір пішли додому самі, а куди йти не знаємо, під ранок дійшли до кибиток-барлогів. О шостій годині все повторилося. Люди почали помирати в день по 25-30 осіб, упродовж місяця померли майже всі, залишилися кілька людей.

Помер мій батько Джафер Яшлавський (1887 р.н.). На сьомий день помер братик Сервер Яшлавский (1941 р.н.), через чотири місяці померла сестричка Хатідже Яшлавська (1944 р.н.), яку мати народила в депортації, їй було приблизно 1,5 місяці. Всім написали, що померли від дизентерії. Але в батька була гангрена ноги через поранення. Мати захворіла на діарею та хронічну малярію.

Відзначатися ходили до центрального відділення радгоспу Нарпай пішки, там бачили коменданта.

Померлих ховали без всяких мусульманських ритуалів, не було нічого, щоб тіла загорнути

Померлих ховали без всяких мусульманських ритуалів, не було нічого, щоб тіла загорнути. Два таджики, батько й син, ховали: вивозили на гарбі й кидали в загальну яму, а потім останки всіма полям тягали шакали. Ми пробули в радгоспі із п'ять місяців, нам прийшов виклик від маминої сестри з міста Янгіюль. Вона не була спецпереселенкою й через Ташкентську обласну спецкомендатуру зробила виклик.

Упродовж усього часу не видавали ніяких продуктів. Ми обміняли батьківський золотий кишеньковий годинник, також кожушок мамин на крупи й кисле молоко, я зняла з себе пальто й продала, купивши тілогрійку. Ніякої суми на будівництво будинку не давали. Видали хлібні картки, не пам'ятаю по скільки грамів, але хліб був як глина, сирий і дуже чорний. За всю роботу в радгоспі Нарпай не заплатили ні копійки.

Після прибуття до Янгіюля нам почали давати акрихін і хну, тому що всі хворіли на малярію.

Я під час депортації навчатися не могла: у мене на руках залишилися хвора мати Майре, братик Бахтіяр і сестричка Динара. Я мала їх доглядати, мені пропонували віддати дітей до дитячого будинку, але я відмовилася, сказала, що будемо помирати всі разом. У місцях спецпоселення не могли дотримуватися національних традицій, не було можливості. Говорити про Крим взагалі заборонялося, не те що поїхати. Після указу від 28 квітня 1956 року, про що ми й не знали, нічого доброго не сталося.

Я повернулася до Криму 1991 року одна, матір поховала в місцях висилки, чоловіка теж. З усієї великої родини нас залишилося троє: я, братик Бахтіяр і сестричка Динара. У них свої сім'ї. Я проживаю в селі Журавлівка Сімферопольського району.

(Спогад датований 23 вересня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG