Доступність посилання

(Попередній блог ‒ тут)

Часом, намагаючись знайти пояснення, покидаєш реальність. Стільки питань, на які завідома немає відповідей. Безліч невиправданих надій, у яких нікого звинувачувати. Рій думок і планів, яким не дано збутися. Хаос у суворо регульованому житті. Паніка, що виражається в презирстві. Сам на сам. Множина проти всіх. День за днем. Життєвий туман. Ніби випадаєш зі сну. У небі хотілося б побачити знак, а й неба не видно. Життєве вікно обклеєне плівкою. Воно недосяжне. Непрозоре. Країна агресії. Пияцтва. Сліз. Цигарковий дим під хмари. Ти в його контролі. Кричи. Говори. Можеш також шепотіти. Все марно. Ти один. Нікого більше. Це Росія. Вам треба додавати? Треба. Адже це тільки початок.

Чи вірите ви в магію? Вона є. У кожному з нас. Коли часу немає. Коли він не контрольований. На горизонті світанок. У камері ‒ мертвенне світло. Я лежу під металевою шконкою, яка опускається з ніші стіни за бажанням тих, хто керує моїми казематами. Часу немає. Смерть гуляє коридорами. Під її танок з динаміків багатоголосним динамічним виттям починає грати гімн проклятої богами країни. Вся кров радянського минулого наповнює кожну нішу забутого всіма барака. Осередку тортур, болю і зла. Параноя. Каламутний ранок. Слухаєш, як підбор офіцера відбиває ритм. Крок за кроком. Йдуть до тебе. Ти перший. Ти штрафник. Ти особливий з усіх. Штрафний ізолятор. Тортури особливого типу. Життя з собою наодинці. Поїдання власної плоті. Заради того, щоб зійшов із розуму. Сім кіл неба. Сім кіл пекла. Пожежа в грудях. Міксований гімн Російської Федерації. Прокидайтеся! Тварини! Час розпочинати муки. Тік-так…

4:30. Самі зірки не встигли заснути, а вертухай вже просовує ключ у замкову щілину. Якщо ти не встиг встати до цієї миті, то чекай ще як мінімум десять діб самотності. Адже ти злісний порушник режиму. Небезпечний. Тебе потрібно виправити! Вставай! Підйом! Швидше! Швидше!!!

Усе під забороною. Будь-яка дія ‒ порушення режиму

Скручуєш свій матрац. Допомагаєш прикувати ліжко до стіни. Хапаєш пожитки та йдеш до каперної ‒ до сховища єдиного забуття. До марного сну. Кричиш на весь коридор: «Доброго ранку всім! Доброго дня!». За це отримуєш ще пару діб покарання. Ласкаво заборонено. Але говори, що хочеш, і роби як знаєш. Звідси пішли ангели. Є ти, і твоє братство, заховане за стінами різних бетонних мішків. І все це в століття інтернет технологій. Велика Росія показує свої звичаї.

Повернувшись до камери, нарешті знаходиш спокій. Крадешся до свого схрону, поки займаються іншими. Шматок відірваного клаптика від упаковки туалетного паперу. Картон. Найкращий засіб, щоб скрутити самокрутку. Заходиш до туалету. Ховаєшся від камер вічного спостереження. А там те, що зміг заховати. Тютюн. Цигарки заборонені. Усе під забороною. Будь-яка дія ‒ порушення режиму. У поспіху запалюєш зламані навпіл сірники, які затягнув до камери занадто неприродними шляхами, щоб про це розповідати. Вогонь. Затягування. Дим. Музика, яка заглушає коридор, звучить по-іншому. В голову б'є нікотин. Тривога розсіюється. Палиш. Затягування за затягуванням. Швидше. Кожна мить твого спочинку може обернутися покаранням.

Хіба може налякати ув'язнення на самоті того, чиї почуття, емоції та й все життя вже давно ув'язнили?

Виходиш. Залишаєш двері відкритими, щоб провітрити. Збираєш зібрані в пачку п'ять дозволених на зберігання газет. Розстеляють їх на підлозі. Кілька книг, виданих у бібліотеці, замінюють подушку. Постіль розстелена. Лежи. Насолоджуйся. Світ прекрасний. Варто лише не забувати, що це суворо заборонене, і якщо хтось побачить, то твій термін у подомному приміщенні продовжиться рівно на п'ятнадцять діб. Але хіба це важливо? Хіба може налякати ув'язнення на самоті того, чиї почуття, емоції та й все життя вже давно ув'язнили? Плювати. Забуття набагато важливіше. Спасибі цигаркам. Дають забуття. Хвилина ‒ і ти летиш. Туди, де можна зануритися в життєву суєту. Сни про те, що найбільше може вгризтися в душу. Про коханих, які зрадили. Про засмучених рідних. Про всі ті моменти, які не змінити.

Як загнаний звір, давишся тим, що є ‒ щоб вижити

Регулятор внутрішнього годинника в холодному поту підриває із забуття якраз вчасно. Відкривається годівниця. За нею стоїть рабиня. Та, яка також заточена в катівнях. Виконує свою роботу день за днем. У камерне вікно кладеться тарілка, на якій лежить те, що ледь можна назвати їжею. Склянка окропу. Чай заборонений. Кава ‒ тим більше. Як загнаний звір, давишся тим, що є ‒ щоб вижити, щоб зберегти сили для вирішального ривка. Він настане. Віра в цей ривок і зберігає тебе в живих.

Невтомна музика не замовкає. Їжа дає можливість повернутися до сну. За дверима підбори. Крики «Підйом!». Встаєш і тут же лягаєш. Сил немає. Дня немає. Нічого нема. Чекати нічого. Нічого сьогодні не відбудеться. Приблизно о 14:00 виведуть на прогулянку ‒ на цьому все й закінчиться. Вам так був цікавий мій буденний день? Отримуйте. Чи задоволені? Не думаю. Хіба можна описати період часу, коли спати вже неможливо. Через холод, через тіло, що захолодає від мерзлого металу. Музика, яка грає одні й ті ж мелодії. Нудотні накази. Обходи. Розрахунки. Якою людиною ти маєш стати хоч після місяця такого життя? Чого очікувати від того, хто пройшов через пекло? Розуміння? Натхнення? Адекватності? Реабілітації? Все це абсолютний абсурд. Людина, яка не побувала в таких умовах, ніколи не зможе зрозуміти й частки того, якою темнотою оточене це життя. Всі такі розумні? Такі жертовні? Ні. Нічого нема. Світ дуже тісний. Нескінченний вир, який не відпускає.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Усі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

XS
SM
MD
LG