Із трьома відсотками зору в дитинстві Олексій Садовий ще міг бачити обличчя і великі предмети. Відтоді він втратив цю можливість і нині розрізняє лише гру світла і тіні. Зараз йому 26 років. Він працює програмістом у великій компанії, стажувався в Кремнієвій долині та розробляв програми для незрячих. І, на відмінну від багатьох людей зі схожими проблемами, руйнує стереотипи: підіймається в гори, занурюється з аквалангом і мріє про керування автомобілем. Як живе і працює програміст, який не бачить?
Простора кімната – мінімум меблів і речей. Великий диван, робочій стіл, електронна гітара. В око впадають багато звукових колонок і великий телевізійний екран посеред стіни.
«Це моя дитяча мрія – мати власний домашній кінотеатр. Коли переїхав у власну квартиру, то зробив собі кімнату, де можна подивитися фільми. Але їх я слухаю, а хтось, хто поряд зі мною, мені коментує», – пояснює програміст Олексій Садовий.
Від народження Олексій Садовий мав три відсотки зору. У дитинстві, каже, ще міг розрізняти обличчя і навіть бачив великі літери. З часом зір почав погіршуватися. Лікар-офтальмолог поставив діагноз «атрофія зорового нерва». А вкупі до цього додав: «інвалідність, спецшкола і життя незрячої людини», додає хлопець.
Зараз він бачить світло і тіні предметів, якщо вони розташовані зовсім близько. Та, попри це, Олексій у 16 років продав першу власну програму, здобув професію програміста і зараз, у 26 років, обіймає керівну посаду в київській компанії.
Перший комп’ютер і навчання
Олексій прямує до кухні. Із шафи дістає чай, наливає воду. Тим часом розповідає: ким стати, визначився з шостого класу.
Я намагався грати в ігри, але мій зір не дозволяв мені робити це повноцінно. І, врешті-решт, я дізнався про програмування.Олексій Садовий
«Що зазвичай діти цього віку роблять із комп’ютером? Грають в ігри. Я теж намагався, але мій зір не дозволяв мені робити це повноцінно. І, врешті-решт, я дізнався про програмування. Мені хотілося не впасти в бруд обличчям. Мене з дитинства батьки готували, мовляв, ти маєш бути на голову вище за інших. Якщо інші можуть бути звичайними, то тобі треба бути реально кращим. Інакше – не вдасться побудувати хороше щасливе життя», – пригадує Олексій.
Перший комп’ютер йому подарував сусід. Батьки з інженерськими зарплатами не могли собі дозволити настільки дорогу річ, а сусідському сину він перестав бути потрібним. Із цього все й «закрутилося». Каже: були в його житті і спеціалізована школа для незрячих, і факультет програмної інженерії у Києво-Могилянській академії.
Коли я вступав до університету, то мав вже певний досвід з програмування. Тому допомагав іншим одногрупникамОлексій Садовий
«Коли я вступав до університету, то мав уже певний досвід із програмування. Тому допомагав іншим одногрупникам із лабораторними завданнями, а вони мені – перейти із однієї аудиторії в іншу. Таке взаємовигідне співробітництво», – із посмішкою пригадує Олексій.
У цей час гуркотінням про себе нагадує чайник. Олексій розливає в чашки окріп і береться за тости. Його рухи обережні, але вправні. «Ніякої магії тут немає, покладаюся на звичку. Я запам’ятовую, де що кладу, і, звісно, якщо якась людина до мене не звикла і щось поміняє місцями, то це для мене буде проблемою», – пояснює хлопець.
Боротьба з хворобою і за гідне майбутнє
Час від часу підказати і допомогти Олексію намагається його мама – Віра Садова. Хлопець від допомоги наполегливо відмовляється, а жінка лише зітхає. Від початку року Олексій живе окремо – спілкуються тепер рідше.
«У нього в дитинстві завжди була тисяча «чому». Він питав: «Мамо, яблуко яке?». Я кажу: «Кругле». А яке це кругле? Я брала його ручку і малювала. Але мені достатньо було один раз пояснити, щоб він назавжди запам’ятав», – розповідає вона.
Жінка пригадує: спокійним був перший рік життя сина. Далі – чергування київських, одеських і навіть московських лікарень. І так тривало б довго, якби знайома лікарка під час симпозіуму не поставила запитання американським лікарям: як вони лікують хворобу? Відповідь була «болючою», але «правдивою»: «ми не лікуємо, ми адаптуємо цих дітей і даємо можливості комфортно жити».
«З горем важко одну ніч переночувати, а потім треба давати раду собі і тій проблемі, яка з’явилася. Треба не жаліти себе, а зібратися і робити більше, ніж можете», – переконана жінка.
Тоді Віра Садова залишила роботу і взялася за виховання сина.
«Я собі дала слово: моя дитина ніколи не буде ущербною. І ми почали не по лікарнях ходити чи змушувати ковтати пігулки, а всебічно його розвивати: в шість років він займався по класу баяна, ходив на хор, із восьми – на комп’ютерні курси . На «Петрівці» купували дискети та книги. Я читала йому Фігурнова про комп’ютери. Сама нічого не розуміла, але він все розумів», – каже жінка.
Зараз мені здається, що мій син такий самий, як і інші, а, може, в чомусь і кращий. Я пишаюся своєю дитиноюВіра Садова
У школі багато хто не розмів захоплення її сина, радили не витрачати час, а мотивувати на серйозну професію, наприклад, юриста, розповідає жінка: «Мені казали: «Що цей комп’ютер йому дасть?». А я відповідала: «Він не дасть, а вже дає». Він через комп’ютер пізнавав світ, – і одразу ж додає: – Зараз мені здається, що мій син такий самий, як і інші, а, може, в чомусь і кращий. Я пишаюся своєю дитиною».
Робота програмістом і волонтерські проекти
Робочий стіл Олексія виглядає доволі стандартно – ноутбук, навушники, поряд мишка. Але нею він майже не користується, головний його робочий інструмент – клавіатура.
«Монітор я уявляю так само, як і ви. Просто, мабуть, квадратна тонка штука, яка підсвічується. У мене зараз відкритий редактор, тому я думаю, що він повинен бути білим і на ньому чорним шрифтом щось написано», – каже Олексій.
Щойно його пальці торкаються клавіш – машина вимовляє набір нерозбірливих звуків.
«Це так розмовляє мій комп’ютер. Ця програма називається NVDA Nonvisual Desktop Access – для людей із проблемами зору, які не можуть читати з екрану. Вона перехоплює події , які відбуваються на екрані, і озвучує це. За допомогою неї я можу працювати, я брав участь в її розробці свого часу», – каже чоловік.
Програма зчитує все, що відбувається на екрані. Це не просто голос, який розмовляє, пояснює Олексій, а програма, яка обирає що саме сказати, повідомляючи про лінки, заголовки, таблиці. «Читач з екрану» говорить близько 500 слів у хвилину. Зрозуміти майже нічого неможливо.
«Це синтезоване мовлення, воно спеціально дуже прискорене. Для того, щоб мені залишатися конкурентним, мені потрібно сприймати інформацію швидше, ніж вона промовляється», – пояснює чоловік.
Подібні програми існують у світі з 1980-х років. Але більшість – комерційні і коштують дуже дорого. Тож кілька років тому Олексій вирішив долучитися до ініціативи двох хлопців із Австралії. Разом із іншими волонтерами працював над створенням однієї з перших безкоштовних програм для незрячих.
«Я займався розробкою програми до моменту, поки мені не стало всього в ній достатньо. І більшість моїх друзів із вадами зору зараз користуються саме нею», – каже Олексій.
Кремнієва долина і київське життя
Олексію кілька разів пропонували роботу за кордоном. Під час навчання в університеті він навіть пройшов конкурс на стажування в компанії Microsoft.
«Співбесіда тривала близько чотирьох годин, мені одразу запропонували роботу на повний день із переїздом в Штати. Я не мав планів переїжджати в США, тому обрав варіант інтернатури на три місяці. Це була Кремнієва долина, недалеко від Сан-Франциско – по суті, серце світу ІT. Я займався у відділі Microsoft, який створював продукт для платформи Apple», – розповідає хлопець.
Отримавши позитивну характеристику і запрошення на роботу наступного літа, Олексій повернувся до України. Нині він працює керівником групи розробників в столичній компанії. Займається створенням програм і додатків для закордону.
Він не має помічника і не потребує жодних особливих умов. Каже: колег впізнає по голосу: «Якщо до мене хтось підходить, кого я не можу впізнати, люди знають, що я не бачу, вони кажуть: «Привіт, я такий». І я кажу: так, я тебе впізнав, все нормально».
Його часто запрошують читати різноманітні лекції, зокрема для незрячих. Однак, каже, доводиться інколи відмовляти, бо «різні цінності» – передусім зі старшими людьми.
Я не чекаю від держави пільг, мене це не цікавить. Вважаю, що найкраще, що може зробити країна – не заважати таким людям, як яОлексій Садовий
«Я не чекаю від держави якихось пільг, мене це взагалі не цікавить. Вважаю, що найкраще, що може зробити країна – це просто не заважати мені і таким самим людям, як я. Вважаю, що мені не варто витрачати час на те, щоб жалітися. Я намагаюся жити повноцінним життям, оскільки мені це цікаво. Цього року ми, наприклад, піднялися на Говерлу, минулого – я пірнав з аквалангом», – розповідає Олексій.
А ще – освоїв гру на електрогітарі, а щоб використовувати час ефективно, встановив аудіосистему навіть у ванній кімнаті. Лише проблема – сучасні україномовні книжки складно купити в електронному вигляді: «Я придбав би книгу в Олеся Подерв’янського, от нещодавно вийшла, я б дуже хотів прочитати, але мені доведеться її сканувати». Також Олексій мріє керувати автомобілем.
Сучасні технології дали сину шанс на гідне життя – Віра Садова
Під час розмови знову чутно незрозумілі звуки, подібні до тих, що видає «читач із екрану». «Це – мій телефон, який теж говорить зі мною», – пояснює Олексій і відволікається на гаджет.
«Він сприймає світ у кілька разів швидше, ніж інші. Коли він слухає текст у звичайному режимі, йому стає нудно», – тим часом пояснює Віра Садова.
«Було б не дуже круто, якби ви почули це особисте повідомлення. Якби воно звучало повільно, ви могли б зрозуміти, – багатозначно усміхається Олексій. – У мене ще й екран зазвичай виключений. І дуже смішні бувають ситуації , коли я їду, приміром, в таксі, дістаю телефон, щось клацаю, вставляю навушники. А водій здивовано каже: а у вас телефон не працює, я кажу: не хвилюйтеся, працює. Просто на екрані нічого не показує».
Вік нових технологій дав сину можливості і шанс на гідне життя нарівні з іншими, каже Віра Садова.
Зараз для людей незрячих настав часВіра Садова
«Зараз для людей незрячих настав час. Я вважаю, що якби він народився у мій час або ще 30 років тому, не мав би можливості чогось досягти, тому що не було таких технологій», – додає вона.
«30 років – це ще нормально, а от 100 років, це вже була б біда», – додає Олексій.
