Доступність посилання

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Зекіє (уроджена Ленура) Кадирова, кримська татарка, 29 червня (умовно) 1939 року народження, уродженка м. Бахчисарай Кримської АРСР, а також вся моя сім'я, рідні, сусіди, односельці (кримські татари) 18 травня 1944 року зазнали насильницького виселення зі своєї Батьківщини ‒ Криму.

На момент депортації я та моя сім'я у складі: батько, Кадир Джемілєв (1909 р.н.), мати Зібіде Сефершаєва (1914 р.н.) та сестра Аміда Кадирова (1933 р.н.); жили в Бахчисараї в будинку з п'яти кімнат, з садом і присадибною ділянкою, на вул. Новгородській, 21. Батьки тримали худобу.

Під час війни ми постійно надавали посильну допомогу партизанам переховували їх у своєму будинку,

Під час війни ми постійно надавали посильну допомогу партизанам, переховували їх у своєму будинку, бо наш будинок був розташований поруч із вокзалом.

Рано вранці, о 4 годині, 18 травня несподівано в наш будинок увірвалися озброєні солдати. Нічого не пояснивши, вони у грубій формі наказали нам упродовж 10-15 хвилин зібратися. Взяти з собою дозволили тільки продукти не більше 3 кг на члена сім'ї.

Мама встигла захопити Коран

Солдати щодо нас поводились дуже грубо, ображали, кричали й погрожували застрелити, якщо хтось не слухатиметься. У страху, що нас поведуть на розстріл, ми швидко встали, одягнулися. Були дуже розгублені, тож не змогли нічого з собою взяти. Мама встигла захопити Коран, а в ньому виявилися документи на будинок. Коли ми вийшли на подвір'я, на вулиці вже стояли сусіди-кримські татари ‒ в основному люди похилого віку, жінки, діти. Всі плачуть, собаки гавкають, скотина шукає свого господаря. Солдати, використовуючи фізичну силу, підганяли народ.

Незабаром всіх присутніх пішки повели на перон вокзалу. Заштовхали до товарних вагонів. Було дуже тісно й душно, не було ні води, ні їжі, ні туалету, зупинялися дуже рідко, стояли недовго, люди не встигали, відставали від потягу, губилися діти, що сталося й зі мною. Я дуже захотіла пити, мені принесли воду, як виявилося, з калюжі, вона була з запахом, я не стала її пити. Батько пішов шукати мені воду, і я загубилася. Мені було 4 роки, мене забрали до іншого вагону чужі люди й тільки на наступній зупинці батьки мене знайшли. Так ми їхали 28 днів.

Місцеві зустріли нас озброєними, адже їм повідомили, що везуть однооких рогатих людожерів

Дорогою багато хто хворів, медичної допомоги не надавали, люди вмирали, трупи викидали у вікна. Нас привезли до Узбекистану, на станцію Джамбала Самаркандської області. Місцеві зустріли нас озброєними, адже їм повідомили, що везуть однооких рогатих людожерів. Завдяки міліції та літнім людям вдалося заспокоїти їх, пояснивши, що ми такі ж мусульмани. Потім нас на бричках доправили до місця проживання. Ми потрапили в найбідніший і відсталий колгосп ім. Акунбабаєва. Розмістили нас у старому будинку без вікон, без дверей. Стіни й стеля були чорними, підлога земляна, посередині сандал (замість грубки), покритий брудною ковдрою незрозумілого кольору.

Жителі ставилися до нас як до дикунів, до звірів, були налаштовані агресивно. Рік був дуже врожайним, але ні до чого не можна було доторкнутися. Пам'ятаю, як через одне зірване в саду яблуко зарубали людину кетменем. І це, на жаль, був не єдиний випадок. З раннього ранку до пізнього вечора діти, люди похилого віку та жінки працювали на бавовняних полях. Воду пили з водойм (хауз) та ариків. Люди почали хворіти на дизентерію, холеру, малярію. Вимирали сім'ями.

Завдяки батькові голова виділив нам двоколісний віз, в який запрігся сам батько, ззаду штовхала тринадцятирічна сестра. У 50-градусну спеку, під ногами шар пилу в 10 см завтовшки, ми всі босоніж дісталися до райцентру Джамбала.

У райцентрі поселили нас до барака, де жили ще 5 сімей. Видавали пайок-бурду, якого ледь вистачало. Сім'ями виводили на чистку курака (недозрілі коробочки бавовни, які ледве відкриваються), така бавовна йшла за третій сорт і за неї дуже мало платили. Спали на голій долівці, накриватися було нічим.

Держава почала видавати позику на 5 років. Але цих грошей ні на що не вистачало, і виплачувати позику було важко, тому багато хто не скористався «допомогою» уряду.

У місцях заслання кримські татари не могли вільно пересуватися без відзначення в НКВД. Рорушника відсилали на 15-20 років до Сибіру.

Була дуже висока смертність серед кримських татар... Ховати тіла на кладовищі не дозволяли. Ховали просто під деревами

Сім'ями хворіли на тиф, дизентерію, малярію. Була дуже висока смертність серед кримських татар через погане харчування, відсутність можливості лікуватися. Ховати тіла на кладовищі не дозволяли. Ховали просто під деревами. За ніч трупи викопували шакали й з'їдали.

Національні та релігійні звичаї, якщо навіть і вдавалося проводити, то таємно. Дуже багато було загнано на довгі роки в Сибір за те, що вони поминали померлих. З 1944 до 1956 року в місцях спецпоселень жодних умов для розвитку кримськотатарської культури, мови й мистецтва не було. До 1960 року осіб кримськотатарської національності не брали до вишів, а на юридичний факультет навіть документи не приймали. У місцях депортації заборонялося говорити й вільно обговорювати питання повернення на Батьківщину, за це саджали в тюрму на 3 роки.

Після виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року було зняте обмеження щодо спецпоселення, але на повернення в місця, звідки ці люди були виселені, дозвіл не давався. Якщо хтось намагався повернутися на Батьківщину, купити житло чи облаштуватися, їх силоміць виселяли, руйнували будинки, вивозили за межі Криму.

На Батьківщині я зіткнулася з масою принижень, образ, на мене повісили ярлик непрошеного гостя

У жовтні 1988 року я разом зі своєю сім'єю вирішила повернутися на Батьківщину, ностальгією за якою захворіла від своїх батьків. Мама померла, так і не побачивши Батьківщину після виселення, до останнього подиху вона згадувала Крим. Як тільки я приїхала на Батьківщину, я зіткнулася з масою принижень, образ, на мене повісили ярлик непрошеного гостя. Я боялася ходити містом: у небі кружляли вертольоти ‒ вишукували татар, по хатах ходили дільничні з попередженням не запрошувати татар в гості, не приймати їхні контейнери. Пішла на прописку, паспортистка до дірки закреслила в будинковій книзі слова «кримська татарка» і стала доводити, що немає кримських татар, а є просто татари. Мого сина, який вже 3 місяці провчився в 6 класі, в жодну школу міста не брали ‒ місць немає. Ледве взяли в 5 клас.

Приїхала я на Батьківщину з 13 річним сином, купила будинок, залишилася без копійки, при тому знала, що в Бахчисараї стоїть наш будинок. Прибулі раніше кримські татари стали мене запрошувати торгувати квітами. Я була впевнена, що торгувати не зможу. Сусідка підказала, що в гуртожиток технікуму громадського харчування потрібний комендант. Коли я розповіла директору про свою освіту, вона викликала завідувача відділу кадрів і попросила мене заповнити анкету, хоча у мене не було з собою диплома. Як тільки в графі національність з'явився запис «кримська татарка», директор і завідувач відділу кадрів в один голос вибачилися й сказали: «Ой, ми забули, адже на це місце райвно послав фахівця». Хоча на цьому місці два з гаком місяці ніхто не працював.

18 жовтня 1988 року (67-а річниця утворення Кримської АРСР ‒ КР) на всіх підприємствах, школах і серед населення пройшли попередження: «Запасайтеся хлібом, продуктами. Завтра нікому не виходити з дому, наступають татари ‒ різатимуть, вбиватимуть, забиратимуть дітей на м'ясо. Вони вже в лісах Мар'їного (передмістя Сімферополя ‒ КР)». Діти мої запитують: «Мама, чому до кримських татар так ставляться?». Не знала, що їм відповісти...

Були змінені назви сіл, міст, вулиць, які я чула від батьків.

У 1990 році нарешті привезла тата на Батьківщину. Поїхали в Бахчисарай, звідки нас виселили. Пішли на могилу бабусі (татової мами). Не можу забути сльози тата і мій стан, коли він мені показав туалет, і сказав: «Ось там похована твоя бабуся, під цим туалетом...». Він взяв жменьку землі...

Пішли до нашого будинку в Бахчисараї, звідки нас виселили. Будинок стоїть, діти просять: «Зайдемо, подивимося, це ж наш будинок!». Але ми в нього увійти не могли, хоча всі документи на будинок були при собі, навіть прописка. Будинок наш розташований на розі вулиць Новгородської та Македонського...

Моє ім'я Ленура, дане при народженні, змінене німцями, бо вони його розшифрували як «Леніну ура» і назвали мене Зекіє.

(Спогад датований 25 вересня 2009 року)

Підготував до публікації унутма, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG